Чи можливий політичний реванш?

Рівно чотири роки тому, 1 грудня 2013-го, на майдан Незалежності та Хрещатик вийшли сотні тисяч українців. Такою була реакція суспільства на зухвале і жорстоке побиття студентів в ніч з 29 на 30 листопада. Якби тоді «Беркут» не перейшов межу, наступних подій, які мали характер снігової лавини, могло б і не бути. Але вони сталися. Чому? Чи розібралося українське суспільство в тих подіях? Хто, власне, виграв, а хто програв?

«День» неодноразово писав про події чотирьохрічної давності. Відповідно суспільство, завдяки й іншим ЗМІ, має достатньо інформації, щоб дати свою оцінку тим подіям. Сьогодні ж ми хочемо звернути увагу на інший аспект. Показовою стала остання програма — велике політичне ток-шоу «Український формат» на телеканалі NewsOne. Її учасниками були як «постмайданні», так і «домайданні» політики, причому йдеться як про помаранчеві події, так і про Революцію Гідності.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Не будемо вдаватися в подробиці, зауважимо лише те, що колишні «регіонали», або ж нинішні представники Опозиційного блоку поводилися абсолютно спокійно й упевнено. І не тому, що цей канал належить присутньому на програмі Євгенові Мураєву. Насправді, той же Олександр Вілкул, який, за словами нинішнього мера Дніпра, розганяв Євромайдан у місті, говорив речі, які виглядали цілком логічними щодо соціально-економічної чи політичної ситуації. Наприклад, опоблоківці звернули увагу, що команда Януковича у свій час прийняла більше євроінтеграційних законів, ніж це було зроблено до цього.

Враховуючи політику нинішньої постмайданної влади, до котрої є безліч запитань, частину з яких було озвучено на останньому саміті Східного партнерства в Брюсселі (це й проблема Саакашвілі, яку влада сама собі створила, і повільне проведення реформ, і загрозлива корупція тощо), вона створює цілком комфортні умови для колишніх «регіоналів» для змішування правди і неправди, поступово підливаючи олії у вогонь загальної перманентної кризи.

Отже, на тлі незадоволеності народу, який вийшов на Майдан, але якого вкотре використали заради власних цілей нинішні політики та Кремль, чи можливий політичний реванш колишніх? Ми вже це проходили. Пригадайте 2010 рік, коли Янукович і Партія регіонів цілком легітимно на виборах прийшла до влади. 

Ґрунт для цього поступово готується, як колишніми регіоналами та їхніми кураторами в Москві, так і теперішньою владою. Чого варте лише протистояння правоохоронних структур — ГПУ, СБУ, НАБУ, НАЗК, САП... Від одних тільки абревіатур у людей голова обертом, не кажучи вже про те, щоб збагнути суть «розборок». Причому в протистояння втягнуто й цілком нові структури, такі, як НАБУ і САП. Чи не задумувалися учасники всіх цих протистоянь, що якщо раптом станеться реванш, то накриє усіх?

Або логічне питання в ці дні — чому винних у злочинах на Майдані досі не покарано? Тисячі свідків, але одиниці обвинувачених, не кажучи про покараних? І, знову ж таки, чи не станеться так, якщо трапиться реванш, що «справи Майдану» доведуть до кінця «регіонали»? Не для країни, для себе.

Запитань безліч. А суть у тому, що в нас досі триває криза, яка називається «система Кучми-Януковича». До речі, присутність Володимира Литвина на згаданій програмі й відсутність покарання замовників у «справі Гонгадзе-Подольського» ще одне тому підтвердження. Щоб змінилася ситуація, мають прийти інші люди, які змінять правила. Всі ті, хто призвів до війни, мають піти. Саме за це і стояв справжній Майдан.

«ЗАРАЗ МИ ДІЙСНО МАЄМО ПРОБЛЕМУ З АЛЬТЕРНАТИВОЮ»

Iгор ЛУЦЕНКО, народний депутат, «Батьківщина»:

— Я не вважаю, що сцена подальшого Майдану когось перемогла. Просто вона вихопила владу, яку вибив ціною жертв Майдан. Янукович був, скоріше всього, нажаханий ситуацією, яка склалася, і, відповідно, випустив владу із рук.

Зараз ми дійсно маємо проблему з альтернативою. Нам потрібен якісний широкий рух, який би об’єднував і представників опозиції, і суспільства. На жаль, у нас досить негативні традиції в цій сфері. Великої організованої альтернативи у нас досі не з’явилося.

«ЦЕ БУВ НЕ ТАК ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР, ЯК ОБУРЕННЯ І ПРОТЕСТ ПРОТИ ПОСТРАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНІ»

Петро ОЛЕЩУК, політолог:

— Події на Майдані, як і будь-які інші події в українській політиці, досить багатовимірні. Навіть якщо це були певні провокативні заходи, то й організатори не могли припустити всіх гіпотетичних наслідків всього що відбулося. В суспільстві існувало досить високе напруження. Хоча ми звикли називати ті події Євромайданом, це був не так європейський вибір, як обурення і протест проти тієї системи, яка сформувалась у пострадянській Україні та яка виключала можливості для розвитку. Тому, якби це не відбулося тоді, то все одно могло статися пізніше, адже фундаментальні проблеми, які стояли біля витоків протесту, нікуди не зникали.

Щодо розгону Майдану, то тут треба усвідомлювати, що ми маємо справу із представниками старої адміністративної школи. В рамках цієї моделі Янукович звик сприймати будь-які вияви невдоволення ним як власну слабкість. Тут варто згадати, як вони діяли у себе на Донбасі ще коли приходили до влади та зміцнювали там свої позиції. Тобто, дозвіл на проведення масштабних акцій в центрі столиці — це для них демонстрація власної слабкості, чого вони допустити не могли. А там, де система тримається на страху, слабкість є загрозою для самої влади, бо затопчуть свої. Не виключаю, що зіграв фактор пам’яті Януковича про Майдан 2004 року, коли обійшлось без розгонів, але владу він не отримав. Його оточення у 2014 році могло використати цю ситуацію й зіграти на його стереотипах та емоціях. Не треба забувати, що наприкінці свого правління Янукович опинився в ситуації інформаційного вакууму. Він не міг сам просто так увійти в інтернет і зробити глибинний аналіз усього, що відбувається.

Таким чином, у нього було конкретне коло людей, яке його інформувало та радило йому. До речі, за таке інформування Януковича в кінцевому рахунку відповідав сам Льовочкін як голова АП. Не є ні для кого секретом, що оточення Януковича грало на його параноїдальних настроях. Вони розкривали якісь «змови», доповідали Януковичу, що хтось хоче його усунути з посади глави держави. Таким чином оточення посилювало свою владу. Можна пригадати історію, коли Янукович поїхав на Афон і йому там начебто напророкували насильницьку смерть внаслідок заколоту. Відповідно Янукович, у руслі своїх особливостей, міг піти на будь-які навіть ірраціональні кроки. І цьому міг, знову ж таки, посприяти Льовочкін, як той, хто фактично формував навколо нього інформаційне коло.

Росія при цьому до 2004 року думала, що нічого особливого робити не треба, Україна сама повернеться в лоно Москви. А після 2004 року Кремль більш активізувався для того, щоб не допустити автономних процесів в Україні. Не виключаю, що існував план поділу України під прикриттям заколоту. Росія й намагалася просунути ідею спочатку державного заколоту, потім параду суверенітетів в областях півдня і сходу України, потім введення якихось миротворчих контингентів і на основі цього зробити фактичний розподіл України.

«ТЕПЕР У НАС ЕРА СІРИХ ТА НАПІВСІРИХ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ...»

Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту Політичної Освіти:

— За великим рахунком, не всі справи по Майдану розслідувані тому, що нинішня влада підігрує попередній. Частина справ не розслідувана банально внаслідок відсутності компетентності і професіоналізму спеціалістів. А найгірше через не пріоритетність таких розслідувань у влади. Їм це не потрібно. Вони при владі й у них все добре. На жаль, реалізація запитів суспільства для влади у нас ніколи не було пріоритетом. А ось бізнес, схеми збагачення та корупція були завжди пріоритетними.

Ще один момент. Коли ми говоримо про реванш, то маємо розділяти цю тенденцію. Якщо ми говоримо про реванш колишньої Партії регіонів, то треба усвідомлювали, що у нас нині при владі колишні представники цієї партії. Якщо судити по останнім виборам, то по спискам БПП в місцеві ради пройшло більше колишніх «регіоналів», ніж за списками Опоблоку. Якщо додати до цього списку «Наш край», яка є сателітом БПП, то взагалі можна сказати, що впевнено до Рад вводить представників колишньої ПР саме чинна влада. Тому реванш в партійному контексті вже відбувся.

Якщо ж говорити про реванш в контексті євровибору, виконання Угоди про євроасоціацію, заморозити розвиток наших стосунків з ЄС, то це неможливо. Поховати проєвропейські прагнення в Україні неможливо. Об’єктивна реальність навіть проросійських політиків примушує промовляти фрази на кшталт «ми за дружбу з Москвою, але не проти Європи». Навіть вони говорять про те, що ЄС наш стратегічний партнер. Тобто в Україні закінчилася ера, коли існував розподіл на сили, які говорили про чіткий курс на ЄС та чіткий курс на Москву. Тепер ніхто не кричить «геть від Брюсселю!» та «геть від Вашингтону!». Тепер у нас ера сірих та напівсірих політичних сил, які лобіюють і гальмують євроінтеграцію для того, щоб паразитувати на поглядах мільйонів українців. На жаль, у нас ще досі багато українців, які ніколи не були в ЄС і ніколи не знали, що таке європейське життя не маючи закордонного паспорту.

Окрім того, самі політики, які грають в промосковськість, насправді є фальшивими. Адже вони самі відпочивають за кордоном, їхні діти вчаться в ЄС і мають там власність. Тому роль промосковських політиків вони грають лише з міркувань корупції. Якщо корупційна гідра буде подолана, то ми одразу побачимо, що в країні насправді немає дискусії чи йти нам до Європи чи ні. У України існує чіткий європейський вибір. Але ми дуже вразливі внаслідок того, що досі у нас нерозділена політика від бізнесу. І така ситуація у нас триває ще з 1990-х років, коли й зародився клановий олігархат. Таким чином у нас для російських агентів та інформаційних впливів створений фактично прохідний двір. Вони й підживлюють ті погляди, які мали б природнім чином вмирати та поступатись прогресивним спрямуванням виборців.

«В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ВІДСУТНЯ ОДНА З НАЙВАЖЛИВІШИХ ПОТРЕБ — ПОТРЕБА САМОАНАЛІЗУ»

Андрій БАУМЕЙСТЕР, доктор філософських наук (facebook.com):

— В українському суспільстві відсутня одна з найважливіших потреб — потреба самоаналізу, потреба розуміти себе і своє місце в навколишньому світі. Ми не тільки не хочемо пізнавати самих себе, але ще і боїмося це робити. Цей страх породжує агресію. Якщо хтось з боку намагається нам щось про нас говорити, ми обурюємося, приходимо в стан крайнього збудження («та як ви посміли!», «Та хто ви такі, щоб нас вчити!»). Одне з підтверджень зазначеного симптому (дуже небезпечного для нормального життя суспільства) — стан так званого експертного співтовариства. За експертну думку може зійти що завгодно — приємний голос, лагідна усмішка, розв’язний тон, довгі і тягучі просторікування «про все», провінційні плітки, невиразна скоромовка або протяжні мукання, претензії на масштабність «аналізу» (люблять говорити про епохи, про цивілізаційні злами, сидячи перед комп’ютером і гортаючи якісь заштатні сайти). Народу знову повернули «ток-шоу» де верещать, б’ються, ображають і звинувачують один одного. Народу подобається, не відірвеш від телевізора або монітора. Але коли ж почнеться твереза і компетентна розмова? Коли експерти почнуть демонструвати хоча б елементарні навички аналітики (поєднуються з ясним і прозорим викладенням)? Дуже не скоро. Тому що «і так зійде». І так дивляться, читають, цитують. Коли немає запиту на реальність, на спробу зрозуміти, що ж з нами відбувається і хто ми такі, зійде і все те, що ми називаємо «телеканалами», «експертною думкою», «газетами» і «ток-шоу». Добре хоч Різдво і Новий рік скоро. Тоді до нас, раз на рік, стукає Реальність...