Чи стався «цивілізаційний скачок»? I куди «скакнули»?

Історія з офшорами викликала великий резонанс в Україні і вивела на поверхню деякі старі пласти нашої новітньої історії. Наприклад, йдеться про відомий «касетний скандал», який вибухнув після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе восени 2000 року. Про це, зокрема, написав у себе на «Фейсбуці» журналіст Юрій Бутусов:

«Я був в ефірі на «5 каналі» з офшорного скандалу і нагадав у студії про 2000 рік і «касетний скандал».

2000 року я працював у«Київських відомостях», і тут виник «касетний скандал». Було так: три дні я писав, спочатку я писав все, що вважав за потрібне, висвітлював події в парламенті. А через три дні президент Леонід Кучма, який замовив вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, зібрав усіх власників ЗМІ, всіх олігархів, і створив антикризовий штаб на чолі з Медведчуком. І в усіх ЗМІ, контрольованих фінансово-промисловими групами, тема звинувачень проти Кучми опинилася під повною забороною.

Мені довелося піти з «КВ». Здавалося жахливо соромно брати участь у змові мовчання, коли президент твоєї країни убив твого колегу, безневинного хлопця, з яким ми не раз розмовляли і пили каву в буфеті. Я пам’ятаю, якою огидною була інформаційна реакція. Канали групи Віктора Пінчука, зятя Кучми, почали ганебну брудну кампанію, аби оббрехати пам’ять Георгія. Пам’ятаю, як Пінчук профінансував просто ганебний фільм, щоб дискредитувати Гонгадзе і все розслідування. Причетність Кучми до вбивства стала табу на переважній більшості тодішніх медіа. Це був тоталітарний совок в чистому вигляді. Безнадійний.

Так було треба, людей ця несправедливість не шокувала, ними керував страх.

І ось учора тема офшорного скандалу стала головною темою вечірнього ток-шоу на 5-му каналі, який належить президентові України Петру Порошенку. На програму, яку веде прекрасна Тетяна Даниленко, запросили і мене і інших людей, яких мені було по-справжньому цікаво послухати. Обговорення було абсолютно відвертим, по суті.

Адже фільм «Громадського» був анонсований і вийшов ще і в ефірі державного «Першого Національного каналу».

І я подумав, що для нашого суспільства це колосальний цивілізаційний стрибок. Ми стаємо вільними людьми, а ЗМІ вже не є інструментом відвертої маніпуляції, які працюють з-під палиці і бояться Карабаса-Барабаса.

Я вважаю, що вільне суспільство і свобода слова — це головний двигун змін у суспільстві. Це надія. І немає слів, щоб сказати як важливо, що канал, що належить президентові, який створив друг президента і міністр інформаційної політики, демонструє зразок професіоналізму та вільного обговорення скандалу довкола президента.

Тут не можна не висловити пошану і самому Порошенку, і Юрієві Стецю. Це невелика, але знакова подія.

А ще на ефірі я пригадав недавні похорони Георгія. І я подумав, що за те, щоб така свобода стала для нас звичайною і звичною справою, один хлопець, який був справжнім журналістом, віддав своє життя.

Дякуємо, Георгію».

*  *  *

Почав за здравіє, як то кажуть, а закінчив за упокой»... Пост однозначно можна розділити на дві частини: у першій — Юрій мені союзник, в другій — ні. Якщо відповідати на головне запитання — чи змінилося щось докорінно, окрім безлічі подій і персон на поверхні, за багато років, то відповідь буде короткою — системних змін немає.

Як тоді, так і сьогодні, незважаючи на те, що Леонід Кучма вже не президент, його сім’я, зокрема зять Віктор Пінчук, зберігають величезний вплив на українську політику. Бутусов показово описав — якими були зусилля Кучми-Пінчука понад 15 років тому, щоб зам’яти, забалакати й відвести відповідальність від глави держави після грандіозного «касетного скандалу», коли завдяки «плівкам Мельниченка» Україна і світ дізналися, які рішення приймалися в першому кабінеті країни на чолі з другим президентом.

Юрій пише про Гонгадзе, якого він знав і з яким спілкувався. Я не був знайомий з відомим журналістом і лише бачив його по телевізору, оскільки на той час я ще вчився в школі далеко від Києва — в Одеській області. Але останні шість з половиною років я займаюся цією темою в газеті «День» і скажу вам чесно, навіть втратив рахунок — скільки разів я був на суді у справі Гонгадзе-Подольського». Дуже добре, що Юрій порушує цю тему, не даючи суспільству забути про неї, але за весь цей час я жодного разу не бачив Бутусова на засіданні. Як і багатьох інших відомих журналістів, які зробили собі кар’єру на заснованій Георгієм Гонгадзе «Українській правді», а сьогодні взагалі є народними депутатами — Сергія Лещенка, Мустафу Найема, і, здавалося б, дістали ще серйозніші можливості довести замовників до суду.

Займаючись цією темою стільки років, можу точно сказати, що «справа Гонгадзе-Подольского» — давно вже стала яскравим прикладом безкарності влади Кучми й прикладом створеної ним системи під час свого правління. На сьогоднішній день рядові виконавці вбивства Гонгадзе і побиття Подольського відбувають покарання у в’язниці, їхній керівник — головний виконавець Пукач сидить у СІЗО (продовжується судовий розгляд), а той, хто віддавав їм наказ, — екс-міністр МВС Кравченко мертвий (за словами потерпілого Подольського, убитий тими ж замовниками). Тепер питання — чи покарані через стільки років замовники цього резонансного злочину? Ні, вони досі на волі.

Більше того, вони з такою ж старанністю і впливом роблять усе, щоб уникнути відповідальності — за допомогою все тих же каналів, всіляких фільмів і замовлених матеріалів або за допомогою додатково вигаданих Ялтинських форумів і Давоських сніданків... Парадоксально, але той, проти кого збирався помаранчевий Майдан 2004-го, і той, хто привів у велику політику Януковича, проти якого вже озброївся Євромайдан в 2013-2014 рр., сьогодні представляє інтереси України в Мінську і є членом Конституційної комісії. Причому відповідні призначення були зроблені президентськими указами Петра Порошенка. Усе це і є відповіддю на те, чи змінилася наша країна за півтора десятки років після вбивства Гонгадзе.

Про який «колосальний цивілізаційний стрибок» може йтися? У який бік? Так, можливо, у нас стало більше свободи, і сьогодні всі кому не ліньки розбирають тему офшорів Порошенка. Але це не означає, що українська журналістика стала якіснішою. Бутусов пише про те, що 2000 року «йому було соромно брати участь у змові мовчання» медіа. То хіба сьогодні щось змінилося? Журналісти не ходять на суди і дуже мало пишуть про «справу Гонгадзе-Подольского», за винятком тих, хто багато років послідовно займається цією темою.

А Генпрокуратура замість того, щоб працювати щодо замовників, готує підозри екс-майору Миколі Мельниченку. За словами заступника генпрокурора Юрія Столярчука, «у його діях є ознаки кримінального правопорушення — «державний переворот». Тобто після стількох років у ГПУ, як і багато журналістів, досі вважають за краще говорити про що завгодно довкола цієї справи, лише не про суть того, що відбувається в кабінеті Кучми, де йшлося про методи приватизації, боротьби з опозицією, журналістами і взагалі про тодішні звичаї.

І навіть якщо на державному «Першому національному» було продемонстровано фільм «Громадського» або на президентському «5 каналі» головною темою вечірнього ток-шоу був офшорний скандал, це не означає, що ми отримали «цивілізаційний стрибок». Це просто говорить про те, що нинішня влада стала більш витонченою — без змін її суті. Хіба від того, що свободи говоріння стало більше, у нас зменшилася корупція, перестали працювати схеми або на вищі посади почали призначати професіоналів, а не «своїх»? Чи за два роки Президент виконав обіцянку і продав свій бізнес? До речі, з передвиборної програми кандидата в президенти Порошенка: «Всі офшори — перекрити»!

Нинішня влада погрузла в цинізмі. Замість того, щоб говорити правду суспільству, яке допомогло Порошенку в один тур виграти вибори, сподіваючись на реальні зміни в країні, Адміністрація Президента створила цілу армію ботів і тролів, які намагаються обдурити людей, нав’язуючи брехню. Президент пішов шляхом, звичним для всіх політиків минулого, хоча мав величезні можливості, використавши довіру й енергію людей, увійти в історію державником. Сьогодні Порошенко, зважаючи на політику, яку він проводить, опинився на шпагаті, як колись Янукович, а все тому, що вони так і не навчилися спиратися на власний народ, а не на інтриги, піар та гроші. Звісно, можна висловлювати «шану Порошенкові», про яку пише Юрій, але цю шану він повинен заслужити на посту президента, а не як бізнесмен, який тримається за свої активи більше, ніж дотримується національних інтересів.