Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.
Любомир Гузар, єпископ УГКЦ, кардинал Католицької Церкви

Де вихід із «трьох сосен»?

Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО: «Необхідно розпочати процес підготовки набуття членства в НАТО і статусу країни-кандидата на вступ у ЄС»
7 червня, 2017 - 19:05
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Старі політичні конфлікти, зокрема, новий виток протистояння між Президентом Петром Порошенком і лідером «Батьківщини» Юлією Тимошенко, втомлюють суспільство. Відповідно всі шукають вихід із «трьох сосен». Чи здатне суспільство створити таку альтернативу, яка змогла б встояти та зрештою впевнено взяти єдино вірний курс?

Про це «День» поспілкувався з лідером громадського об’єднання «Справедливість», екс-головою СБУ Валентином НАЛИВАЙЧЕНКОМ.

«СПАЙКА» РОСІЙСЬКОГО Й УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ СТАЛА НАДЗВИЧАЙНО ЗГУБНИМ ФАКТОРОМ ДЛЯ РОЗБУДОВИ ДЕРЖАВИ»

В Україні гостро стоїть питання внутрішньополітичного консенсусу. Ви, як політик, бачите здорові сили для національного діалогу та об’єднання?

— Я переконаний, що в Україні громадянське суспільство вже давно відбулося. Після Майдану, під час війни люди мають нові вимоги і до політиків узагалі, й до влади, включно з Президентом. У влади, на жаль, немає розуміння, що потрібна якісно нова платформа, яка б ґрунтувалася на внутрішньоукраїнських засадах та ідеях. Замість того влада використовує маніпуляції, щоб запропонувати суспільству псевдореформи та уявні зміни.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Тобто формуються паралельні реальності: в яких існує влада і в яких перебуває суспільство. Але це ж небезпечно, й ми це проходили.

— Проходили вже через два Майдани. Політики мають визнати — змінилися люди і змінилися часи. Треба відповідати новим запитам. Олігархія, корупція, бізнес у владі — є тими причинами, які не дозволяють верхівці існувати в такт із суспільними запитами. Це ще раз доводить: систему треба докорінно змінювати, демонтувати і будувати нову. Нова влада має існувати у прозорій і абсолютно демократичній системі.

Чи це реально зробити в умовах, які існують зараз? Існує думка, що російські олігархи та чиновники знають, де межа власного збагачення і де починаються національні інтереси, тоді як наші не знають міри?

— Гадати, що наші олігархи зміняться — не варто. Це марнування часу. Внутрішній агресор нічим не кращий від зовнішнього. В Україну заходили російські капітали, які фінансували місцеві антиукраїнські партії, зокрема КПУ. Ось що зрештою призвело до війни. Ця спайка російського й українського олігархату стала надзвичайно згубним фактором для держави. І та олігархічна група, яка зараз при владі, грабуючи українські ресурси та маніпулятивно використовуючи ЗМІ, що знову ж таки належать їй, нічого доброго Україні не принесла. На мою думку, мета альтернативних політичних сил має бути наступною: жорстко відділити бізнес від влади.

Як мають повести себе олігархи в нинішніх умовах? Можливо, їм варто зрештою збагнути ризики «тонучого корабля» і, доки не пізно, поділитися з країною та суспільством часткою привласненого?

— На це годі сподіватись. Будемо реалістами. Ніколи награбоване вони не віддавали — навіть частки не віддадуть. Там інші принципи мислення. Більше того, вони діють абсолютно протилежно. Вважаю, що тут потрібен інший сценарій — створення нових, альтернативних політичних сил. Із цього порочного кола треба вириватись і, повторюю, чітко розділити бізнес і владу. Представник влади — це найманий робітник, якого найняв народ для конкретних функцій. Якщо займаєшся бізнесом, то не маєш права лізти до влади. Лише це врятує країну в перспективі. Зараз влада формується і діє за принципами кулуарності та особистої відданості.

Чи не здається вам, що нині відбувається новий виток внутрішньої боротьби, враховуючи протистояння між Порошенком і Тимошенко? Люди переконані, що всім учасникам цього протистояння у свій час «прилипало» від РФ, й усі вони були або і є пов’язані з Росією. Як ви оцінюєте цей новий виток старого протистояння?

— Згаданий скандал — це застаріле політичне шоу. Старі політики і старі сценарії розбрату працюють досі. Зрештою, це позначається як на рівні соціального становища українців, так і на рівні національної безпеки. Що ж до компромату, то і Москва, і Вашингтон, знаючи про наявність бізнес-груп в українській владі, звичайно, розуміють нашу вразливість. Досі влада грабує, виводить гроші через офшори, нічого не змінюється. Ці люди не замислюються про завтрашній день держави. Вони мислять категоріями тільки власного збагачення. Зрештою, ці награбовані ресурси допомагають їм утримуватись нагорі. Таким чином, олігархічна корумпована система замкнута на собі, тож не зламавши її, в цій країні нічого не зміниться. Інакше суспільство лише «споживатиме» їхні сварки в парламенті, взаємні обвинувачення, при тому що кожен із них має свої гріхи, а по суті жодних змін не відбудеться.

90-ті досі тягнуться за нами шлейфом. Які питання 90-х в Україні досі не вирішені?

— Досі немає справедливості і прозорості на ринку землі. Немає прозорості й у питанні використання надр. Немає законності й порядку в питаннях національної безпеки. І найголовніше — немає справедливого розподілу національного багатства. У нас лише купка людей, які монополізували вплив, владу і, знову ж таки, використовують її для утримання власних позицій та особистого збагачення. Я бачу майбутнє країни з ліберальною економікою при високих соціальних стандартах для пересічних громадян.

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ ВАЛЕНТИНА НАЛИВАЙЧЕНКА

«ЗМІНЮЮТЬСЯ ПРЕЗИДЕНТИ, А «СПРАВА ГОНГАДЗЕ — ПОДОЛЬСЬКОГО» ЗАЛИШАЄТЬСЯ БЕЗ ОГОЛОШЕННЯ ЗАМОВНИКІВ»

Нещодавно був День журналіста. Влада маніпулює суспільною думкою не лише через свої офіційні заяви, а й використовує ЗМІ. Часто можна помітити, що як тільки головні владні персони потрапляють у хвилю негативу, то з’являються якісь нові інформаційні приводи, які відволікають увагу громадян. Звідси постає питання про відповідальність журналістів перед суспільством і державою. Зрештою медіа не лише задовольняють попит загалу, а й формують його.

— Справжнього журналіста у своїй професії мотивує бажання відділити брехню від правди, докопатись до суті, істини, збагнути причинно-наслідкові зв’язки. Такі журналісти є, і перш за все, це журналісти газети «День». На жаль, подеколи відчувається, що «День», серед ночі брехні і маніпуляцій, почуває себе самотньо. Але, незважаючи на таку самотність, «День» за цілісністю і ясністю позицій є набагато потужнішим за різні телеканали окремих олігархів. Але як зробити так, щоб таких видань стало більше? Потрібне нове законодавство, яке дало би змогу українським ЗМІ мати не квоти, будь-то 75% чи більше, а умови для виживання та процвітання. ЗМІ мають бути самодостатніми на ринку, що обумовить їхню незалежність, а отже, й об’єктивність. ЗМІ через акціонерні товариства мають належати українцям, а не окремим олігархам, які й «замовляють музику». Наприклад, у Гельсінкі, де я працював, найбільша газета належить через акції громадянам. Там існує жорстке обмеження для олігархів, які не мають права володіти більш ніж 10% у статутному капіталі. Мене обурює, що в Україні більшість телеканалів зареєстровані в офшорах. Це стосується і президентського телеканала. Тож які національні квоти вплинуть на політику таких медіа, щоб вони не брехали, не маніпулювали і не служили інтересам конкретних олігархічних груп? Жодні квоти, обмеження чи заборони це питання не вирішать. Тільки законодавчі умови для створення вільного ринку медіа для того, щоб дати можливість громадянам підтримувати вітчизняні ЗМІ.

Газета «День», як відомо, дуже уважно стежить за «справою Гонгадзе — Подольського». Як ви гадаєте, чому замовників убивства Гонгадзе досі офіційно не названо, хоч за ґратами перебуває виконавець злочину?

— Коли я був очільником СБУ за часів Віктора Ющенка, наші молоді офіцери затримали Пукача, хоч багато хто казав, що це нереально. Ми Пукача зберегли для суду, але справді до цього часу замовників офіційно не названо. Думаю, що головною причиною цього є відсутність політичної волі нинішньої влади...

Але що стоїть за терміном «політична воля»? Можливо, це не просто політична воля, а ширма, за якою діє система, де ворон ворону око не виклює?

— Важливо, щоб нинішній Президент забезпечив відкритість і прозорість судового процесу. Поки ж ми бачимо, як змінюються президенти, а справа залишається без оголошення замовників. Всі, абсолютно всі фігуранти справи мають буті допитані публічним чином.

Існує загроза того, що за нинішньої влади цих замовників так і не буде названо або просто все спишуть на російські спецслужби? Адже є тенденція, коли деякі політики та журналісти видають того ж Кучму як жертву російської спецоперації, замовчуючи при цьому зміст «плівок Мельниченка».

— Знаєте, я переконаний, що рано чи пізно в цій справі справедливість буде встановлена. І також переконаний, що вагомим внеском стане принципова позиція газети «День».

Пукач раніше і нині скаржиться, що на нього тиснуть за ґратами. Що вам відомо з цього приводу? Чому навіть після рішення суду Генпрокуратура на чолі з уже рік як генпрокурором Юрієм Луценком зволікає із відкриттям справи щодо тиску на Пукача?

— Моя порада дуже проста: діяти так, як ми діяли в 2009 році. А саме: забезпечити виняткову охорону Пукачу для того, щоб унеможливити не лише загрозу його життю, а й будь-який тиск чи вплив на нього. Треба заборонити контакти з будь-яким представником влади, крім двох людей — прокурора і процесуального керівника в цій справі. Так ми діяли, і ніхто до Пукача підійти не міг. Я щодня контролював його утримання, не довіряючи ні міліції, ні прокурорам тих часів. Ми забезпечили все: його співпрацю зі слідством і навіть передбачили усі контрзаходи, щоб він зненацька не закінчив життя самогубством. Вважаю, що для Юрія Луценка «справа Гонгадзе —Подольського» є питанням принциповості, враховуючи його минуле в опозиції та обіцянки.

«МАЮТЬ БУТИ НАЗВАНІ ПРІОРИТЕТИ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ, А ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РЕАЛІЗАЦІЮ ПОВИНЕН НЕСТИ ПРЕЗИДЕНТ І МЗС»

— Як відомо, Президент відповідає за зовнішню політику. Триває четвертий рік війни, а Україна досі не призначила свого офіційного представника в НАТО. І це за риторики про начебто інтеграцію з Альянсом. Звідки така непевність у поведінці верхівки? Можливо, Порошенко, як і Кучма, боїться розізлити Кремль?

— Як колишній фаховий дипломат можу сказати, що причиною такої непевності у поведінці є нерозуміння дипломатичної служби взагалі. Немає пріоритетів у зовнішній політиці, за що дійсно відповідає особисто Президент. Ці пріоритети мають бути названі, і політичну відповідальність за їхню реалізацію має нести Петро Порошенко і міністр закордонних справ. На практиці є лише розмови про ту ж саму євроінтеграцію, які тривали і до президентства Порошенка. Щодо «безвізу», то це питання вів ще міністр Володимир Огризко в 2008 році. Тому запровадження з 11 червня «безвізу» є величезним успіхом всієї української дипломатії, але цим питанням вона займалась понад 8 років.

Виникають питання також стосовно членства в НАТО. Хто і як займається цим? Адже це одне з ключових питань національної безпеки. Єнс Столтенберг запевняє Україну, що двері відкриті, але Україна має сама визначитись зі своїм напрямком. Зовнішньополітичного офіційного рішення досі немає. Як і призначення нашого постійного представника у Альянсі. Це показовий момент. Окрім того, треба розпочати процес підготовки набуття статусу країни-кандидата на членство в ЄС. Цього політичного рішення немає, як немає і команди в уряді та парламенті, яка мала б цим займатися вже зараз. В уряді з’явились шість віце-прем’єрів. Один із них займається євроінтеграцією, але де його програма, план дій?

На початку розмови ми торкнулись теми олігархату в Україні, який свій основний капітал зробив на російських природних ресурсах, а отже, й досі має відносини з Білокам’яною. Можливо, така дуалістична поведінка владної верхівки, коли декларується прозахідний курс, а в дійсності країна крутиться навколо своєї осі, саме і пояснюється такою давньою залежністю? Тому влада насправді не може відчувати себе більш розкуто і впевнено в своїх позиціях на світовій арені.

— Погоджуюсь. Прямо по курсу українських національних інтересів — НАТО і Європейський Союз. Але позаду залишаються кишені олігархів, корупція, офшори, що змушує країну тупцювати на місці. Можна сказати, що вибір між цими двома протилежними напрямками зараз окреслює майбутню долю України.

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments