Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Деордизація Росії

Як неодмінна умова сталого миру в Європі
7 грудня, 2017 - 11:09
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

З лютого 2014 року з’явилася безліч публікацій, автори яких доводять, що війна, у ході якої Росія окупувала Крим і частину Донбасу – це абсолютно новий тип конфлікту, з яким людство зіштовхнулося чи не вперше у своїй історії. 

Спробуймо розібратися, а для початку поставимо собі кілька запитань. Навіщо ця війна Росії?  Навіщо взагалі Росії постійні війни з сусідами і не лише з ними? Чому Москва віддає безумовний пріоритет зовнішнім проблемам, практично ігноруючи внутрішні? Чому вона сама у більшості випадків є джерелом і генератором усіх цих проблем?

Не знаходячи відповідей на ці та подібні питання іноземці все списують на рахунок «загадкової російської душі», яку, за словами класика російської літератури начебто неможливо збагнути розумом.

Між тим відповідь на поверхні і полягає вона в тому, що Росія належить до дійсно іншої цивілізації, яка, попри позірні зміни, у своїй основі – а саме ментальності народу і системі державного управління – залишається незмінною протягом століть. Історія Московії, її протягом майже тисячі років «воєнні експедиції», «визвольні походи», «інтернаціональні» та «миротворчі» операції стосовно Новгорода, Казані, Криму, Кавказу, Сибіру, Литви, Афганістану, Ірану, Фінляндії, Польщі, України і всіх інших по периметру Росії показують практичну незмінність методів і тактики ведення Росією війни.

 «Говорити про те, що російська політика з роками змінюється нерозумно, не змінюється ні вона, ні легковірність росіян, ні методи якими Росія сподівається досягти жаданої мрії всіх своїх правителів – світового панування ... Особливістю російської політики, яка сама кидається в очі, є дивовижна сталість не тільки її цілей, а й засобів, які абсолютно не залежать від того, що за уряд стоїть в даний момент при владі. У тій кризі, яку ми спостерігаємо нині, немає жодної риси, жодного процесу, жодного документа, якого ми не знайшли б у всіх попередніх міжнародних кризах, розв'язаних Росією. І якщо успіх цієї спадкової політики говорить про слабкість західних держав, то тужлива однаковість її принципів є показником внутрішнього варварства Росії». Цій цитаті К.Маркса із забороненої в СРСР і дотепер не перекладеної на українську роботи «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» - майже двісті років.

Як би не змінювалося назва держави між Європою і Тихим океаном - Орда, Московське царство, Російська імперія, СРСР, РФ – його цілями завжди були і залишаються зовнішня експансія і придушення свободи.

При цьому Москва офіційно ні на кого не нападала, а «захищалася від підготовлюваного на неї нападу». Російська пропаганда, яка століттями обслуговує хана-царя-генсека-президента, досягла віртуозності в залякуванні та задурюванні власного населення, в тому числі з використанням прийому, який в психології називається «проекцією» - звинуваченням противника в тому, чого він навіть не думає планувати чи тим більше здійснювати, а в тому, що робить або збирається робити сама Москва: в агресивних намірах, порушенні національних прав,  втручанні у внутрішні справи.

З січня 2014 року Кремль провів потужну інформаційну кампанію про те, що «тисячі бандерівців їдуть захоплювати органи влади на сході і півдні України» - в результаті ці органи таки були захоплено, але російськими військовослужбовцями без шевронів і погонів. Паралельно йшла дезінформаційна хвиля про плани нової київської влади відключити російські теле- і радіоканали. Насправді, перше, що зробили окупанти в Криму і на Донбасі – це відключили українські програми.

Те ж саме можна говорити і щодо брехні про «утиск російської мови» в Україні – з її сотнями російських шкіл, десятками російськомовних теле- і радіоканалів, сотнями періодичних видань російською мовою – при тому, що в Росії практично немає українських газет, теле- або радіопрограм, а єдина українська бібліотека була закрита 4 роки тому, її директора – москвичку і етнічну росіянку – було ув’язнено «за український націоналізм».

На словах виступаючи проти недавно ще міфічної «русофобії», Кремль став за фактом її генератором і протягом останніх років довів, що саме він є найголовнішим русофобом у світі, оскільки своїми нахабством і брехнею щодо Криму та Донбасу, вбивств політичних опонентів, тотального посадження на «допінгову голку» російських спортсменів, кібервтручання у вибори на Заході опустив імідж Росії до небаченого з часів «холодної війни» рівня, а мільйони етнічних росіян за периметром РФ змусив раптом відчути небезпеку від подальшого спілкування російською – «а раптом і нас, як російськомовних, Путін прийде захищати?!».

Постійне протягом довгих століть протистояння з усім навколишнім світом виробило у Кремля та його підданих своє розуміння справедливості і моралі - свідома брехня стала  для них «звичною справою». Кожен, хто останніми роками мав можливість спілкуватися з росіянами – від політиків і докторів політології до пересічних обивателів – не могли не звернути уваги на кричущу необ’єктивність їхніх оцінок щодо поведінки російського керівництва, тотальне ігнорування ними фактів, які суперечать їхнім висловлюванням, цілковиту ідентичність цих висловлювань з тим, що говорить влада. Причому такі «оцінки» робляться абсолютно щиро, навіть затято і без щонайменших сумнівів у своїй правоті. Бо ж з їхньої точки зору «іде війна з усім навколишнім світом, а під час війни брехня ворогу – це не брехня, а введення його в оману».

У той же час крім керівництва РФ, його апологетів серед політичного класу і широких мас не можна не бачити сотні тисяч і мільйони громадян, цілі, мораль і дії яких несумісні з офіційною пропагандою і «позицією» підданих.

Ті,  хто називає себе в Росії «росіянами» - це фактично дві антагоністичні нації, які розмовляють однією мовою, але мають абсолютно відмінні менталітети і цінності – відносно невелика кількість власне росіян і маса ординців. Росіян, які люблять свою батьківщину і хочуть, щоб вона стала нормальною демократичною країною, не бачать перспектив у «економіці труби», яких нудить від мілітаризації і зовнішньої експансії, які не сприймають обмеження своєї свободи і за все це піддаються з боку влади і кремлівських ЗМІ остракізму, оголошуються «п'ятою колоною» і є фактично поневоленим народом у власній країні. Ординців, яким наплювати на якість життя і у яких одна мета – щоб Росію «боялися, а значить поважали». Яких не лякають ні санкції, ні зниження якості життя, ні обмеження їхніх прав, ні смерті співвітчизників на чужій землі – навпаки, це їх ще тісніше згуртовує навкруг вождя. Ті, про кого свого часу Н.Некрасов сказав: «Люди холопского звания – сущие псы иногда; чем тяжелей наказание – тем им милей господа».

Якщо революції в інших країнах були і є результатом неправомірного посилення тиску влади монарха чи узурпатора і спрямовувалися проти посилення гніту і несправедливості, проти утиску прав низів – в Росії, навпаки, революційні вибухи відбувалися і відбуваються в періоди ослаблення пресингу влади на народ, через страх останнього перед свободою, що насувається. У Росії повстання і революції – якими б демократичними не були формулювання та лозунги їх ватажків – на рівні масової підсвідомості завжди мали на меті зміцнення центральної влади. При цьому ступінь популярності того чи іншого політика або воєначальника, масштаб схиляння перед ним залежали не від успішності його управління країною або командування армією, а від ступеня його самодурства і кількості покладених ним життів. Маси не засуджували ні можновладців, ні генералів ні за що, крім недостатньої жорстокості, причому неважливо, щодо кого – своїх чи чужих – ця жорстокість проявлялася.

Одна з причин того, чому у Росії ніколи не було і немає дотепер «гарних сусідів» - орда завжди шукає протистояння і війну. Вона створювалася для війни і без війни існувати не може. Росія, за словами українського блогера Дмитра Чекалкіна, стала «унікальним концтабором, де ув'язнені охороняють самі себе, ненавидять всіх, хто на волі і готові вмирати за розширення «зони».

Орда завжди практикувала і практикує «гібридну війну» як війну без правил: з ігноруванням законів і звичаїв війни, які встановлені міжнародними конвенціями, зі змішуванням військових з цивільними, з використанням останніх у якості «живого щита», з бомбардуванням житлових будинків, звірячим ставленням до полонених тощо.

Орда ніколи нічого не виготовляла якісного для життя – вона все це завжди відбирала в інших. Якісно вона робила й робить тільки зброю – як інструмент відбирання потрібного і те, що приносить смерть.

Культ смерті – окрема тема для держави, в центрі столиці якої розташовані пірамідальна усипальниця і кладовище.

А що ж Захід? Він або сором’язливо мовчав, або «висловлював стурбованість», роками і століттями марно сподіваючись, що Росія і так стане цивілізованою без докорінної зміни її базових «цінностей».

І тут знову ж таки варто навести слова К.Маркса з його вищезгаданої праці: «Російський ведмідь здатний на все, якщо він думає, що інші звірі в лісі ні на що не здатні ... Захід не наважується на ту єдину політику, яка одночасно досягла б двох цілей: забезпечення миру і збереження власної гідності ... На зарозумілість самодержця Захід відповідає знаками, які тим тлумачаться як боягузтво. Якби західні держави з самого початку говорили б чоловічою мовою, яка відповідає їх справжній військовій та економічній могутності і їх відповідальності перед світом, якби вони відразу показали, що хвастощі і жести імпонування їх не вражають, то цар не тільки тут же залишив всі свої агресивні наміри, а й зазнав би відносно цих держав інше почуття, ніж те презирство, яке зараз тліє в його серці».

З цією думкою перекликається і сучасний спогад екс-прем’єра Литви Андрюса Кубілюса: «В західних столицях кажуть, що ось, мовляв, якщо ви відправите їм (Україні) летальну зброю, ви тим самим спровокуєте російську армію. Я кажу, що, якщо ми не надамо Україні достатню військову підтримку, це ще більше спровокує російських військових. Я називаю це бандитським менталітетом: ще в 2010 році на посаді прем'єр-міністра я протягом години мав неформальну бесіду з Путіним, і після неї у мене з'явилося враження, що я вже давно знаю цю людину. Він нагадав мені молодого гопника з передмістя Вільнюса, де живуть російськомовні. Якщо така людина розуміє, що ти хочеш вести переговори, він примітивно трактує це як твою слабкість і завдає удару».

Отже, так звані «партії миру» - це по суті «партії війни», оскільки їхні заклики до миру і компромісів з агресором тільки переконують його в правильності ігнорування існуючих правил і стимулюють до поглиблення і розширення агресії.

Тому і Україна, і Європа мають змінити своє ставлення до Росії і свою поведінку щодо неї. Оскільки вона веде війну з цивілізованим світом постійно й системно, цей світ має, нарешті, створити і протиставити Москві чітку, послідовну і гранично зрозумілу для неї систему. Головними елементами, стрижнем цієї системи і для України, і для Заходу мають стати аналіз та усунення помилок, а також заміна нинішнього пасивного реагування на  активну і наступальну стратегію.

Як приклад помилок Заходу можна назвати неправильні акценти у політиці добросусідства. Довгі роки в області адміністративної реформи, місцевого самоврядування, сприяння малому і середньому бізнесу європейські фонди мали своїм пріоритетом фінансування локальних проектів майже виключно в суміжних з західними сусідами областях. У спільних прикордонних програмах не були задіяні області зі сходу, півдня чи центру України. Тому розрив в швидкості реформ, ефективності органів місцевої влади, економічно соціальному розвитку між західними і східними регіонами України тільки зростав.

Не можна інакше ніж хибними назвати деякі публічні меседжі західних політиків з приводу політики розширення. Ми зовсім не випадково за останні роки спостерігаємо нові зони конфліктів у пострадянських країнах, які мали чи мають пронатовську орієнтацію. Тому що безпосередній інформаційний посил, який йшов від НАТО – «в Північно-Атлантичний альянс не приймаються держави, на території яких відбуваються конфлікти» Москва розуміла і розуміє як безпосереднє і чітке звернення до себе «Ми негайно приймемо до складу НАТО країни, в яких ви не організуєте заворушення і непідконтрольні центральній владі анклави».

Щодо необхідності зміни політики очікування і пасивного реагування на активну стратегію, то у Заходу тут вже є успішний досвід – Радянська імперія розвалилася саме після того, коли замість доктрини стримування комунізму США розробили і втілили стратегію його відкидання. Ціллю нової – саме активної – стратегії має бути навернення Росії до цивілізованої поведінки, до політики, відповідальної щодо своїх громадян і країн-сусідів.

Тобто стратегічною метою щодо Росії має бути її деордизація.  «Більшовизм» і «совок» - це тільки маски і макіяж того, що існує століттями і є ордою. Тому «декомунізація» чи «десовєтизація» Росії не дали і не дадуть жодного практичного результату, доки не буде подолана «розруха в головах», доки Росія і росіяни не будуть звільнені від ординського менталітету і кочівної матриці. Орда зникне сама по собі «як роса на сонці», як тільки вона буде поставлена в жорсткі територіальні межі, як тільки чітко зрозуміє, що розширення у будь-якому напрямку неможливе. Тільки у цьому випадку Росія забуде про експансію і займеться нарешті облаштуванням самої себе. Історія – у т.ч. й останнього століття – показує, що поставлені міжнародним співтовариством саме в такі умови до того агресивні нації ставали миролюбними і добросусідськими. Політичного хижака можна швидко перетворити у вегетаріанця – до речі, на його ж користь! - спилявши йому ікла, як це було зроблено, наприклад, шляхом денацифікації Німеччини чи демілітаризації Японії.

Найоптимальнішим деордизаційним кроком було б приєднання до НАТО України та інших країн, чия позаблоковість – а отже, з погляду Москви, нічийність – як уже було сказано вище просто провокує Кремль на агресивні дії. Але в умовах поки що «не членства» України в НАТО її місце в деордизації північно-східної сусідки могло б проявитися у ролі ініціатора і співзасновника нового, але давно назрілого об’єднання народів, які є об’єктом ординського експансіонізму. Моделлю такого об’єднання може бути модернізований варіант Міжмор'я, запропонований німецьким політологом Андреасом Умландом: військово політичне об'єднання країн – об'єктів нинішнього тиску Москви і потенційних цілей її агресії. Такий блок, куди б входили і члени, і не члени НАТО міг би «м'яко» використовувати можливості Північноатлантичного альянсу для опору Росії, не втягуючи в пряму конфронтацію власне НАТО. Додам, що в разі невгамовності Москви це об'єднання могло б перерости в щось на зразок створеного Ярославом Стецьком АБН («Антибільшовицького блоку народів») - скажімо «Антиімперський блок народів», куди крім сусідніх з ордою країн могли б увійти і народи, дотепер поневолені нею – волзькі татари, чеченці, інгуші, дагестанці, черкеси та інші, включаючи і власне росіян.

В разі затягнення у часі реалізації обох варіантів з незалежних від України причин, вона і самотужки – причому дуже швидко і без значних фінансових витрат – може унеможливити широкомасштабну агресію проти себе. Кремль не плануватиме напад на нас лише коли ми станемо достатньо сильними для того, щоб відбити не тільки напад, а й саме бажання до нього. Для цього, необхідно реконструювати державу, звільнивши її від олігархократії, провести , звичайно ж, економічну, правову і адміністративну реформи і, головне, зміцнити оборону.

Але зміцнення оборони – це не тільки нова і ефективна зброя, потужна армія, а й розробка та втілення програми комплексу активних воєнних, економічних, інформаційних та інших заходів з наступними можливими складовими:

- створення на постійній основі в кожному населеному пункті країни загонів територіальної оборони, організованих з місцевого населення в рамках загальнодержавної системи типу швейцарської моделі чи естонського «Кайтселійт»,

- створення Штабу партизанського руху та організація цього руху на окупованих територіях,

- об’єднання етнічних росіян та російськомовних громадян України в  громадську ініціативу на підтримку вступу України в НАТО, скажімо, з промовистою абревіатурою УРА - «Украинские русскоязычные за Альянс»,

-  звернення керівництва держави до українців та симпатиків у Росії про не афішовану допомогу Україні у захисті суверенітету та територіальної цілісності,  зборі доказової бази щодо військових і службових злочинів російських політиків, службовців відносно України,

- не закриття російського бізнесу в Україні, а обкладання його додатковим податком у 10% на Фонд оборони України,

- відкликання Україною свого підпису під рішенням глав деяких пострадянських держав від 21.12.1991 щодо зайняття Росією місця СРСР в ООН і тим самим початок міжнародно-правового процесу визнання неправомірності отримання Росією членства в ООН.

Ці заходи я привожу як приклад, просто для розуміння напрямку необхідного вектору, їх перелік далеко не вичерпний і повинен включати дії з деордизації і в самій Україні. Тут у нас ще майже неоране поле, враховуючи, скажімо, те, що в ЗСУ дотепер застосовується радянська нумерація військових частин, а «найпівденнішим» містом України є Харків, бо ж він є адміністративним центром «Південної залізниці»…

Повертаючись до стосунків Москви із Заходом, зазначу, що «надування щік» Кремлем та «гра м’язами» – просто блеф. Досить просто порівняти рівні ВВП Росії та ЄС і США, щоб зрозуміти, що на велику війну Кремль не піде. Принаймні, допоки він є відсталим і слабким. А для економічного зростання Росії критично потрібна її масштабна економічна та технологічна модернізація. Але історія показує однозначно – було це за Петра I, чи в більш пізні часи царської Росії, чи при сталінській індустріалізації - жоден цивілізаційний крок вперед, жодна економічна і технологічна реконтрукція не відбувалися в Росії без допомоги і глибокої участі Заходу. (Зазначу побіжно як відповідь на можливий закид: «Але ж зараз новітні технології – це не тільки Захід?!», що варіант опори на широку допомогу з боку Китаю чи Японії не спрацює – жодній з цих країн з огляду на їх історичний досвід і прагматизм – зокрема, зацікавлення деякими територіями, що зараз входять до РФ – не потрібна сильна і розвинена Росія).

Тому перемога цивілізованого світу над експансіонізмом Москви виглядає  невідворотною.

Але за чотирьох умов:

По-перше, якщо Захід серйозно поставиться до зміцнення своєї солідарності та обороноздатності, посиливши військову спроможність НАТО, його членів та союзників до рівня, коли агресія з боку Росії буде гарантовано унеможливлена і сприймаючи війну на сході України як війну проти себе.

По-друге, коли він серйозно і всеохоплююче протиставить Росії свою головну нелетальну зброю – економічну, технологічну та фінансову перевагу і тим самим «пояснить» Кремлю, що будь-якого співробітництва, а тим більше технологічної допомоги не буде, поки Москва не повернеться у свої територіальні межі і в міжнародно-правове поле.

По-третє, якщо Захід не дозволить зруйнувати існуючу систему міжнародної безпеки і дасть Росії чітко зрозуміти. що якщо ця система буде замінена новою - там не буде, як зараз, ключового місця для Москви.

І – головне – коли Захід, нарешті, прокинеться і керуватиметься словами Яна Павла II з назви його енцикліки «Не бійтеся!».

Тільки у цьому разі можна розраховувати на те, що Росія за допомогою цивілізованого світу позбавить себе від вікового рабства, а своїх сусідів від постійної тривоги. Тільки за таких умов на місці Орди має шанс постати нова, цивілізована, розвинена Росія, якою справедливо пишатимуться її громадяни, а простір між Атлантичним і Тихим океанами стане територією миру і добросусідства.

Павло ЖОВНІРЕНКО, голова Правління Центру стратегічних досліджень
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments