Двi сторони «закону Савченко»

Чинний так званий «закон Савченко», який набув чинності 23 грудня 2015 р., дозволяє один день попереднього ув’язнення у слідчому ізоляторі зараховувати за два дні позбавлення волі у разі засудження до ув’язнення. Слід відмітити, з якою швидкістю було ухвалено даний закон: 5 листопада 2015 року його було зареєстровано, 24 листопада — поставлено до порядку денного, а вже 26 листопада остаточно проголосовано. Окрім льотчиці Надії Савченко, серед співавторів документа значаться її однопартійці по «Батьківщині» Андрій Кожемякін та Іван Крулько, а також Микола Паламарчук (БПП), Леонід Ємець («Народний фронт») і позафракційний Олег Осуховський.

Причиною прийняття даного документа законодавці називають «неналежні умови перебування затриманих осіб у СІЗО». «Особи можуть роками перебувати у слідчих ізоляторах без винесення щодо них обвинувального вироку», — йдеться у пояснювальній записці.

Але, як виявилося, закон почали використовувати не в добрих намірах. Днями з цього приводу розгорівся черговий скандал. Стало відомо, що екс-народний депутат від БЮТу Віктор Лозинський, який відбуває покарання за вбивство Валерія Олiйника у мисливських угіддях на Кіровоградщині, зокрема, за цим законом може бути звільнений. З одного боку, після того, як Лозинський подав документи на перерахунок терміну за «законом Савченко», його клопотання задовольнили частково — у відбутий термін зараховано 4 роки і 36 днів (суд останньої інстанції присудив Лозинському 10 років в’язниці). З іншого боку, 25 лютого Бориспільський районний суд Київської області вирішив застосувати до Лозинського умовно-дострокове звільнення. На думку суду, «старанна поведінка ув’язненого, його ставлення до праці» свідчать про те, що він виправився. Прокуратура вже оскаржила це рішення суду.

Тож чи не занадто великі ризики у законі, який переслідує гуманні цілі та носить ім’я відомої української льотчиці, яка перебуває у полоні Кремля?

«Ми підтримали «закон Савченко», тому що він відповідає базовим поняттям права і соціальної справедливості, — коментує «Дню» співавтор документа Микола ПАЛАМАРЧУК. — Безумовно, і такі, як Лозинський, і такі, як Зварич, можуть скористатися ним і вийти на свободу достроково. Але це одиниці на тлі регулярних порушень прав людей. Умови перебування в СІЗО надзвичайно жахливі. Більш того, в слідчих ізоляторах люди сидять по багато років без висунення їм конкретних звинувачень. Вони перебувають в стані підозрюваних, а на їхню долю випадають випробування справжніх в’язнів. Зараз підозрювані знаходяться в СІЗО і по чотири, і по п’ять років. Ми вимагаємо, щоб людина не перебувала в СІЗО більше року без вироку. Якщо людину тримають в казематах настільки довгий час, то це має бути претензією до правоохоронної системи, а не до самої людини».

Щодо авторства Надії Савченко у цьому законі народний депутат додає: «Надія в Росії на собі відчула, що означає бути незаконно ув’язненою, тому її ініціатива вкрай слушна. Міністерство юстиції нині наполягає на тому, що всі СІЗО треба продати і замість них будувати приміщення з нормальними умовами. Ми прагнемо відповідати європейським стандартам, і умови СІЗО мають також відповідати цим критеріям. Це ознака правової держави. Вибачте, але в Європі краще відносяться до тварин, ніж у нас ставляться до людей. Головний месидж цього закону — ми маємо боротися за права тих людей, які незаконно перебували в СІЗО».

Тим часом мати Надії — Марія Савченко заявила у коментарі ЗМІ, що попросить доньку переписати свій закон: «Коли Надя повернеться в Україну, попрошу її доопрацювати цей закон. Тому що він повинен допомагати автоматично вийти на свободу простим людям, які зробили неважкі злочини і роками сиділи в СІЗО, очікуючи, доки розслідують їх справу і передадуть в суд. Поки ж виходить навпаки, випускають «колядників», «засівальників», у яких мільйони накрадені і які можуть заплатити за те, щоб їх звільнили за цим законом. Навпаки, вони повинні сидіти від дзвінка до дзвінка. А у бідних людей немає ні грошей на адвоката, щоб він подав клопотання про перерахунок та зменшенні терміну, ні знань, щоб самому грамотно написати таке прохання».

Про недоліки та переваги «закону Савченко» «День» поспілкувався з експертом Харківської правозахисної групи Олександром ПАВЛІЧЕНКОМ:

— Є різні думки і практика застосування даного закону. Мотивом «закону Савченко» було зменшення перебування часу в СІЗО, які зараз є «воротами», куди входять особи, що перебувають під слідством і судом до винесення вироку. Але у нас СІЗО облаштовані на зразок ХХ ст. — багато приміщень побудовані в кращому випадку у 60—70-ті рр. Це старий радянський спадок із відповідними умовами, які не відповідають стандартам для перебування осіб, щоб їх стан здоров’я не погіршувався і щоб вони жили в нормальних умовах. Є виняток — новий корпус у Лук’янівському СІЗО — це комфортний кількаблочний заклад, де люди утримуються у нормальних умовах, але решта 98% осіб перебувають у набагато гірших умовах.

По-друге, перебування у СІЗО є довгим — воно триває кілька років і іноді доходило до 7—12 років. Тож, згідно з законом, якщо людина отримала максимальний термін покарання — 15 років, тож через 7,5 років у СІЗО людей потрібно випускати. Я б вбачав «закон Савченко» як запобіжник від подібних тривалих утримань осіб у слідчих ізоляторах. Він є певною амністією для осіб за те, що вони перебували у слідчих ізоляторах більш тривалий час, ніж того вимагав закон.

Також потрібна реформа пенітенціарної і судової системи, щоб у нас змінилося ставлення, процес та умови перебування для осіб, які знаходяться під судом і слідством.

Окрім того, буде можливість і привід не поміщати людей в умови СІЗО, а застосовувати до них домашній арешт. Ці люди перебуватимуть в кращих умовах, не буде відповідного середовища і на них не буде чинитися можливий тиск.

— Завдяки цьому закону на волю може вийти екс-народний депутат Віктор Лозинський, який влаштував криваве полювання на людину. Хіба це адекватно для даного злочину?

— Питання виходу Лозинського було лише у терміні — він би вийшов через 3—4 роки або подався б на умовно-дострокове звільнення, коли відбув 2/3 строку. У Маріуполі також була особа, яка тримала «будинок розпусти» і вважалася маніяком, який розбещував неповнолітніх, і зараз так само виходить на волю. Ця людина вийшла б і без «закону Савченко», але на рік-два пізніше, і ніхто б не протестував з цього приводу. Тому держава мусить бути готовою до того, що такі люди виходять. Це проблема не закону, а системи, яка має забезпечити відбуття покарання і унеможливити повторення цими людьми злочинів, які вони вчиняли в минулому.

Водночас даний закон є позитивом щодо розвантаження пенітенціарної системи на 12—15 тис. осіб, оскільки зараз в місцях позбавлення волі знаходиться близько 70 тис. осіб. Тож держава має бути готовою до того, що ці люди вийдуть на свободу, щоб забезпечити їм належні умови для інтеграції і соціалізації, щоб вони не стали на шлях рецидиву. Коли держава ухвалює такі закони, вона має бути ресурсно спроможною здійснювати відповідний нагляд за цими людьми. В цьому і полягає комплексність даного документу, бо він не може бути вирваний з контексту як разова амністія — він продовжує працювати як запобіжник, щоб люди рідше і не так довго перебували у СІЗО і щоб умовами там були кращими. Окрім цього, із в’язниць вийде велика кількість людей, які незаслужено відбували покарання.

Але є також негативні сторони у цього закону — механізм застосування і перерахунку років ув’язнення, нерівність у покаранні осіб, які вчинили однаковий злочин. Наприклад, людина, яка вчинила насильницькі дії і 3,5 роки перебувала у СІЗО, відбуватиме покарання стільки ж, скільки і людина, яка вчинила автомобільну аварію, в результаті якої хтось загинув, але не була в СІЗО. В цьому є певна диспропорція.

«Закон Савченко» не є досконалим, досить швидко виписувався та був швидко «проведений» у парламенті, до нього було багато зауважень, які не були враховані, тому він вимагає корегування. Але не в бік погіршення, а задля подальшої гуманізації системи відбування покарань, щоб не ускладнити умови для осіб, які перебувають у СІЗО. Не має бути маніпулятивного ставлення до закону, щоб використовувати його для виведення з-під покарання тих, хто вчиняв злочини.

— Але у СІЗО перебувають люди, до яких необхідно застосовувати подібний запобіжний захід, бо вони фігурують у справах щодо тяжких та особливо тяжких злочинів. Наприклад, у «справі Гонгадзе» вбивця журналіста Олексій Пукач з 2009 року знаходиться у СІЗО, і якщо суд після касації визнає дане вбивство «через  необережність», про що заявляє сам Пукач, він може вийти на свободу.

— «Справа Гонгадзе» є до певної міри політичною — не чисто кримінальною. Якщо вести мову про можливість виходу на волю людей, які вчинили тяжкі злочини, має бути приведений у відповідність Кримінальний кодекс, щоб ці особи відбували реальні терміни покарання. Наша система з радянських часів є каральною і не розмежовує тяжкість покарання за злочини проти особи і її здоров’я, від злочинів, які є менш суспільно небезпечними. Тяжкі і середньої тяжкості злочини повинні стояти окремою категорією, і особи, які їх вчинили, повинні бути відповідно покарані і, можливо, із застереженням про застосування до них амністій або законів на кшталт «закону Савченко».