Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Дивна річниця

Революція Гідності змінила владу, але не створила дієвих механізмів впливу на неї
19 лютого, 2018 - 18:55
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Те, що відбувалося в центрі Києва в середині дня 18 лютого, могло би вельми здивувати стороннього спостерігача, не ознайомленого з реаліями сьогоднішнього українського життя. А того, хто з ними хоч трохи ознайомлений, — підштовхнути до певних висновків.

Судіть самі. Під кінець четвертого року революції настає день вшанування героїв, загиблих за неї. Очікується, що в столиці пройде низка масових акцій, на яких вшанують пам’ять героїв і нагадають про їхні самопожертвування. Останнє, втім, навряд чи так уже потрібно — минуло не дуже багато часу, і їхній подвиг без того пам’ятний усім.

І справді, таких заходів на Майдані і в його околицях було чимало. У їх списку — і молебень на місці загибелі значної частини Небесної Сотні, й акція в пам’ять про загиблих у дебальцевському бою, і театралізована вистава... Ось тільки народу на них було напрочуд мало. Навряд чи киян та гостей столиці так уже налякали не надто лютий мороз і сніг. Швидше, відіграло роль закриття центральних станцій київського метро, через що дістатися до місця пам’ятних урочистостей багатьом стало важкувато. За даними ЗМІ, було отримано анонімне повідомлення про мінування цих станцій, що й призвело до такого результату. Ця стаття пишеться аж ніяк не задля того, щоб у чомусь докорити київській владі, — і все-таки, думається, в такий день варто було б забезпечити городянам якомога більше можливостей віддати належне пам’яті героїв.

Утім, деякі яскраві і помітні події цього дня все ж таки відбулися, але до Небесної Сотні вони мають більш ніж віддалений стосунок. Добровольчий рух ОУН заздалегідь оголосив про намір провести ходу «Смерть Росії» до будівлі Росспівпраці по вулиці Борисоглібській. Саме так націоналісти і вчинили, розбивши в цій будівлі вікна і скляні двері. З боку поліції особливих перешкод не виникло. Трохи пізніше така сама доля спіткала «Ощадбанк» і «Альфа-банк» недалеко від цього місця, по вулиці Сагайдачного. Як відомо, обидва банки — російські.

Значно більше народу залучив цього дня черговий «Марш за майбутнє». Його учасників у ЗМІ частенько називають «прихильниками Саакашвілі», але все-таки більш точним видається визначення «противники Порошенка». На око їхня кількість представляється значно більшою, ніж на такому самому марші 4 лютого (адже тоді в акції брав участь харизматичний і доволі вмілий агітатор Саакашвілі — зараз же він перебуває досить далеко від України). Мабуть, слова Івана Слободяника, який вів марш, про «десятки тисяч» — перебільшення, проте маніфестантів виявилося достатньо, щоб заповнити чималу Михайлівську площу.

Зібралися вони, як і минулого разу, в Парку Тараса Шевченка, потім рушили по Володимирській на згадану Михайлівську площу, де й відбулося віче. У прийнятій ним резолюції, окрім звичних уже вимог відставки Президента країни Петра Порошенка, йшлося і про створення комітетів громадянського опору і про групи прямої дії, які «здійснюватимуть цивілізований тиск на прихильників Порошенка, що пікетуватимуть депутатів і суддів, вимагаючи їхньої відставки і відставки Порошенка».

На мітингу активно роздавали газету «Звільнення». На її першій сторінці можна було прочитати: «Ми солдати й офіцери добровольчих батальйонів і Збройних сил України. Ми повернулися з фронту і бачимо свавілля, злодійство й обман...» Це схоже на правду — людей у камуфляжі на Михайлівській насправді вистачало. Пригадаймо, що чимала їхня кількість ось уже який місяць «осаджує» будівлю Верховної Ради.

Ясна річ, і на цьому віче згадали про героїв Небесної Сотні і вшанували пам’ять про них хвилиною мовчання. І все-таки здебільшого оратори, включаючи відомого дисидента Степана Хмару, обрушувалися на чинну владу. До речі, Хмара зажадав від київського мера Віталія Кличка негайно прибрати з Майдану металеві конструкції з портретами Небесної Сотні, які роблять це місце недоступним для масових акцій протесту. Інакше Хмара погрожував розпочати кампанію за відставку вже самого Кличка. Площа відгукнулася захопленим криком.

Вічем на Михайлівській справа не обмежилася. Після нього багато хто з присутніх рушив через Майдан (де якраз тоді тривала підготовка до театралізованої вистави) по Інститутській до того самого наметового табору біля стін Верховної Ради, який благополучно стоїть там ще з минулого жовтня. Звідти кілька сотень протестувальників попрямували до постійно перекритого поліцією повороту з Інститутської на Банкову — інакше кажучи, до проходу до резиденції Президента України. Сил їхніх було явно недостатньо для того, щоб прорвати поліцейську загорожу, та вони й не намагалися цього зробити. Інша сторона також поводилася надзвичайно мирно. Жодних інцидентів не було, і невдовзі маніфестанти спокійно розійшлися.

Переведемо дихання і підіб’ємо попередні підсумки.

Постаті героїв, загиблих за праву справу, завжди надзвичайно привабливі — і політики завжди намагаються заробити собі очки, пов’язуючи їхні імена зі своїми. Справа ця настільки буденна, що на неї й уваги звертати не варто, потрібно просто змиритися з тим, що політики не можуть бути іншими. Проте пересічні громадяни чудово усвідомлюють цю істину і вважають за краще в таких ситуаціях триматися подалі від вождів і кандидатів у вожді. Виявити повагу до пам’яті полеглих — справа і більш гідна, і безпечніша, вона зазвичай привертає набагато більше людей. Чому ж минулої неділі вийшло інакше?

Швидше за все, причина ось у чому. Ставити героїв і мучеників революції на п’єдестал природно лише тоді, коли сама ця революція вже завершена, її завдання виконані, і місце їй — лише в підручнику історії, нехай навіть недавньої. Про сучасну Україну цього сказати не можна, вона у багатьох відношеннях нині там само, де й була в листопаді 2013 року.

Революція Гідності змінила владу, але не створила дієвих механізмів впливу на неї. Точніше, такий механізм є, але надто радикальний. Щоразу будувати барикади, палити на площах вогнища і битися з поліцією — це й узагалі дуже невигідно, а у воєнний час тим більше. Так, у ті дні українці показали здатність до самоорганізації — але її виявилося недостатньо, щоб нав’язати свої умови правлячому класу.

Справа тут зовсім не в особистих достоїнствах або недоліках Петра Порошенка. На його місці якщо не будь-хто, то майже будь-хто був би приречений поводитися саме так: визнати, що революція завершена, побачити сенс цієї революції в тому, щоб персонально він прийшов до влади, — і поставити цю владу на службу тим колам, які правили країною до революції і проти яких вона й була спрямована. Порошенко лише виявився заручником своєї ролі.

Але політично активних українців (а таких стає дедалі більше) ця його роль абсолютно не влаштовує. Важливо це, а не те, що Міхеїл Саакашвілі донедавна каламутив воду. Грузинського екс-президента можна було б вислати хоч до Польщі, хоч до Нідерландів, хоч одразу до Мексики разом із льодорубом — це нічого не змінило б. 18 лютого протест чудово обійшовся без нього.

Проблема в іншому: значна кількість людей хоче жити в Україні без олігархів і при цьому постійно спостерігає довкола себе Україну з олігархами. Перше неминуче суперечить другому, і корінь усіх протестних акцій — саме тут.

Питання в тому, чи вдасться мирним шляхом вирішити завдання революції: створити інститути, за допомогою яких українське суспільство могло б контролювати еліту. Окрім мирного шляху, є й інші, але їхня ціна була б дуже високою — причому для всіх.

КИЇВ. 18 ЛЮТОГО 2018 Р. СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТИЗМ ВИГЛЯДАЄ ІНАКШЕ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«МИ МАЄМО ВИМАГАТИ ВІД НОВОЇ ВЛАДИ ДЕМОНТУВАТИ ОЛІГАРХІЧНУ СИСТЕМУ»

Віктор ЧУМАК, народний депутат:

— Звісно, я дуже хотів би, щоб протест розчистив дорогу нації від олігархату. І, без сумніву, існує ризик того, що цим протестом можуть скористатись інші олігархи. Проблема в тому, що вони в нас дуже хитрі й розставляють своїх людей в різні табори, в різні політичні сили. Українська політика завжди коштувала дуже дорого. Відповідно, простій людині з невеликими статками потрапити до неї або вплинути на неї було майже неможливо. Таким чином і з’являються ті чи інші персони, які лише на перший погляд можуть здаватись опозиціонерами. На моє глибоке переконання, перше, що мають зробити нові політичні сили, якщо вони справді бажають добра Україні, це добитись того, щоб політика стала дешевою. Тобто політика має стати ареною чесних змагань, а не кишеньковою сферою інтересів низки олігархів. Треба заборонити рекламу на телебаченні, заборонити зовнішню рекламу. Нехай політики ідуть в народ, спілкуються з народом, звітують перед народом. Тільки так можна відірвати політику від олігархату, який нас переслідує з другої половини 90-х років. Поки ми не усунемо від влади олігархів, годі сподіватися на реформи. Середовище олігархів — це монополії. А монополії суперечать конкретності — як в політиці, так і в бізнесі. Це також монополія в ЗМІ. Ці монополії не дають розвиватися країні й заганяють її в стагнацію у всіх сферах. Монополії закривають усі ліфти — як електоральні, так і соціальні. Олігархи перекривають кисень людям. Я погоджуюся з тим, що 2004 року люди вийшли на Майдан не стільки проти Януковича, скільки проти Кучми, який спочатку вбачав у Януковичу свого наступника. Так олігархат намагався забезпечити собі гарантії. Тепер Кучма знову «при ділі», адже ми знову обрали олігарха. Середовище влади та її сутність не змінюється. Я переконаний в тому, що для Петра Порошенка президентство — це найліпший бізнес-проект. І політика, в чистому розумінні цього терміна, тут просто ні до чого. Зростає капіталізація активів конкретної людини, а також забезпечуються гарантії недоторканності статків інших людей. Це й є сутність проблеми.

Але також треба розуміти: оголошуючи війну Порошенку, ми можемо, зрештою, похитнути й сам інститут президентства. Тут треба бути досить обережним і чітко розуміти вимоги до влади, щоб не сталося так, що боротьба з Порошенком перетворилась би на боротьбу з державним інститутом. Тому я не наполягаю на терміновій відставці Порошенка. Я взагалі прихильник легітимної передачі влади. Окрім того, що нам треба навчитися перемагати в революціях, нам передусім треба навчитися перемагати у виборах. Коли ми навчимось перемагати не грошима, а ідеями, тоді ми якісно зрушимо процес і державотворення, й формування справжніх політичних еліт. На жаль, система так зараз вибудувана, що обійти це важко. Політична реклама коштує величезні гроші. Хто їх може заплатити? Звісно, олігархи. Виборча система так побудована, що через мажоритарку до влади приходять представники тих саме олігархів. Треба зважати на фактор людського терпіння. Народ може довго терпіти, але потім терпець може урватися. Тому, повторюю, перше, що ми маємо вимагати від нової влади, — це демонтаж олігархічної системи.

«КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ВІДБУЛАСЯ ФАКТИЧНО ОДРАЗУ»

Iгор ЛУЦЕНКО, народний депутат України:

— «Справи Майдану» нинішнім керівництвом залишено на «самотек». Тобто допомагати на своєму рівні перші очільники, попри те, що вони дають свідчення, не мали і не мають особливого бажання. Тому в результаті виходить сумний експеримент — чи зможе прокурорсько-судова система в автономному режимі покарати когось в таких резонансних злочинах. Ми бачимо тут величезні проблеми. Думаю, в такому випадку ми не можемо поставити під сумнів прогнози пана Горбатюка, який каже, що подібні злочини розслідуються 8—10 років. І то, якщо у нас до цього дійде.

Щодо поведінки адвокатів Януковича і його самого в суді, то це фактично та лінія, яку із самого початку взяла Росія. Вони таким чином введуть боротьбу за «історичну правду», тобто як цей період увійде в підручники історії, як його мають сприймати у світі. І тому вони тут обрали наступальну практику. Також проблемою слідства є те, яку роль чотири року тому відігравали нинішні керівники держави. І ці ролі їм сьогодні не дають бути до кінця щирими. Не йдеться про те, що були якісь провокації, а про те, що, очевидно, була певна співпраця з Януковичем, якісь сепаратні переговори або дії, про які їм сьогодні важко говорити. Тому їхні відповіді в суді часто виглядають недолуго. І цим, звичайно, користується протилежна сторона.

В цілому ж, треба підкреслити, що контрреволюція відбулася буквально протягом кількох днів після подій чотирирічної давності. Тоді вони досить оперативно спрацювали не тільки з точки зору своїх особистих інтересів, а по збереженню устрою країни, тому що їм фактично вдалося зберегти той самий устрій в країні. І нинішній Президент ним користується. Наприклад, буквально в цю неділю ми бачили, як влада перекривала станції метро, коли люди збиралися на річницю трагічних подій. Тобто система влади, коли є центральний суверен, який може втручатися в роботу всіх гілок влади, зберігається. Відповідно, зберігається і ризик повторення тих подій. З іншого боку, частково систему вдалося зруйнувати, адже вона була більш монолітною і централізованою. Сьогодні більша частина силового апарату не готова йти на такі радикальні дії, як це було тоді, відчуваючи підтримку і безкарність. Силовий апарат зараз поділений між групами впливу, тому в деякій мірі є менш небезпечним для людей, ніж коли він монолітний.  

Сьогодні альтернативи, яка б могла взяти владу, не вистачає. Не вистачає тих лідерів, які б могли радикально діяти, адже значна частина суспільства просить — дайте нам такого лідера, який міг би нас повести в позаелекторальний спосіб. З одного боку, люди чекають виборів, а з іншого, вони вже зараз хочуть зупиняти «Роттердам +», інші порушення закону.

Підготували Іван КАПСАМУН, Валентин ТОРБА, «День»

Ілля ФЕДОСЄЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments