«Джавеліни» як зброя проти України

Чи може «летальна зброя» іноземної допомоги Україні бути повернутою проти нас самих? Ви здивовані? На жаль, очікувані тривалий час протитанкові комплекси «Джавелін» (та інші зразки летальної зброї) поступово перетворюються на інформаційну зброю проти українців. Спробую пояснити цю складну ситуацію не через бачення дипломатів чи військових, а з позицій інформаційного протиборства.

ПРО ДЕЯКІ ОЧЕВИДНІ РЕЧІ

У цивілізованому світі пріоритети зовнішньої політики та військової допомоги іноземним країнам визначаються виключно національними інтересами, а не емоціями лідерів. Важко не погодитися з тим, що сьогодні зовнішня політика США сфокусована на вирішенні багатьох кризових ситуацій, зокрема на Близькому Сході та Корейському півострові, стримуванні російської «м’якої агресії» у прибалтійському напрямі тощо. Логічно вважати, що на сьогодні ми є лише одними з багатьох споживачів американської допомоги і в кращому разі знаходимося серед основних партнерів.

Свого часу ми звернулися до світової спільноти по допомогу в сфері оборони. Багато країн знайшли можливість нам допомогти, починаючи від комплектів польової форми і радіолокаційних комплексів і закінчуючи наданням радників або освітніх проектів. В даному контексті вже кілька років триває дискусія щодо надання нам летальної зброї.

Чи є сьогодні у західних країн надлишкове озброєння, яке простіше передати Україні, чим витрачати кошти на його утилізацію? Звичайно, що є. Наприклад, коли кілька років тому тривала активна фаза виводу бойових частин ЗС США з Афганістану, то кількість вивільнених бойових машин (на зразок броньованих «Хамерів») вимірювалася сотнями одиниць. Або інший приклад: на базах зберігання кораблів ВМС в резерві (фактично в очікуванні утилізації, покупця чи рішення про передачу в музей) перебуває така кількість цілком придатних до використання бойових кораблів, що російський Чорноморський флот банально «відпочиває».

З військово-технічних або економічних позицій все більш-менш зрозуміло. Але такі рішення приймаються виключно в політичній площині. Поки тривають роздуми щодо України (вибачте, але вже непристойно довго), нашим поважним стратегічним партнером були ухвалені рішення відносно продажу на багато мільярдів доларів озброєнь Південній Кореї, Саудівській Аравії, Японії тощо. До речі, зброю американського походження ви знайдете навіть у воєнізованих формуваннях сирійської опозиції, які протистоять терористами так званої Ісламської держави.

Але щодо України питання залишається відкритим. І, на жаль, із часом воно набуває все більшого негативного резонансу в інформаційному просторі. Завдяки певній риториці були сформовані завищені очікування серед суспільства. Політичні та військові експерти (та псевдоексперти також) на цій темі просто перевантажили інформаційний простір. Але необхідні рішення про «летальну зброю» не ухвалені. І сьогодні політичні опоненти все більше використовують питання «Джавелінів» у контексті критики дипломатичних поразок керівництва держави та його неспроможності гарантувати безпеку на Донбасі.

Не хочеться вступати у змагання з «ракетної» риторики з військовими експертами. Але є досить очевидним наступне: західні фахівці цілком обґрунтовано вважають, що танкових битв на зразок Другої світової війни не очікується. Безумовно, на сьогодні в Україні існують сценарії необхідності відбиття класичного наступу російських військ. Але в переліках таких сценаріїв за ознакою їхньої вірогідності вони далеко не на перших позиціях. 

Чи зможе сотня-півтори (в кращому разі) сучасних переносних протитанкових ракетних комплексів змінити геополітичну ситуацію навколо нашої країни? В контексті зовнішньополітичної риторики — частково це можливо. У воєнному відношенні — питання залишається відкритим з огляду на значні потреби української армії та не менш значну протяжність лінії зіткнення сторін.

До речі, «Джавеліни» коштують недешево. Наших бійців навіть у випадку так званого затишшя на передовій, крім іншого, треба навчати їх використовувати, у тому числі бойовими пусками на полігоні. Рано чи пізно постане питання закупівлі додаткових боєприпасів (за інформацією з відкритих джерел, вартість пуску однієї такої ракети «стартує» приблизно від 100 тисяч доларів), технічного обслуговування і ремонту тощо.

До того ж існують сучасні вітчизняні варіанти протитанкових ракетних комплексів. Можливо, пропозиції українського ОПК і не такі «брендові», але вони достатньо потужні, щоб зупинити Т-72 російських військ та їхніх найманців.

На жаль, на фоні наведених вище невизначеностей все більшу вагу набуває інформаційний контекст проекту з умовною назвою «Джавеліни» для України». Найбільш неприємно те, що в цій ситуації «традиційно» виграє російська пропагандистська машина. Російські ідеологи просто дякують нам за таку «смачну тему». Відповідно, російську та іноземну аудиторію вони «засипали» риторикою про нібито недовіру з боку Заходу українським лідерам, неспроможність українських військових опанувати сучасні озброєння, загрози передачі такої зброї терористам тощо. Ці ж самі тези присутні в переліках наративів для розхитування суспільно-політичної обстановки в нашій державі російського походження. Коротко кажучи, тема стає просто невичерпною для тих, хто займається інформаційною агресією проти нашої держави.

ЩО РОБИТИ?

Традиційне риторичне запитання «Хто винуватий?» хочеться обійти та перейти відразу до пошуку конструктивного рішення в непривабливій інформаційній ситуації.

Перш за все давайте припинимо:

— дарувати російській пропаганді аргументи для чергової антиукраїнської риторики, особливо для західних аудиторій;

— засмічувати ефірний час наших медіа темою «в нікуди» і «ні про що»;

— формувати завищені або нереальні очікування серед своїх громадян, в першу чергу в бійців на передовій, що в подальшому може призвести лише до розчарування чи недовіри.

Для цього доцільні кроки є досить простими.

З нашого боку ми не повинні ставити наших іноземних партнерів у незручне становище через публічну площину. Давайте будемо професіоналами, а не популістами на зразок Остапа Бендера з його безсмертним «Заграница нам поможет...» Питання озброєнь слід продовжувати вирішувати, але перевести його з публічної риторики для мас-медіа в сферу «тіньової» роботи дипломатів, військових, розвідників тощо. Нарешті, у західних країнах існують законні інститути політичного та економічного лобіювання, інтереси «збройного» бізнесу, українська діаспора, незалежне експертне середовище, що формує рекомендації для лідерів, тощо.

Усім нам краще стати реалістами та порушувати більш привабливі й «прохідні» серед західних політиків питання надання допомоги Україні. Наприклад, щодо нелетальних зразків військової техніки. Нам, як і раніше, необхідні засоби розвідки, в першу чергу прилади нічного бачення, радари всіх типів, «безпілотники», інші роботизовані комплекси, засоби інформаційної протидії, гарантування кібербезпеки, радіоелектронної боротьби, захисту особового складу та його життєзабезпечення в польових умовах. Саме такий перелік формує обриси армії сучасного типу, а не лише кількість танків чи гармат. Як кажуть, багато зброї не буває, але важливо визначити пріоритети і реальні шляхи її отримання

Також не підставляймо своїх лідерів. Це стосується оточення перших осіб, які здійснюють їхній інформаційно-аналітичний супровід та готують варіанти пропозицій. Оскільки очевидно, що деякі зразки озброєння (особливо в тій кількості, про яку йшла мова) не є пріоритетним засобом вирішення проблеми на Донбасі, то ми маємо знайти інші рішення.

Фахівцям мас-медіа хочеться пропонувати стати більш обережними в запрошенні «експертів», які штучно розкручують зрозумілу та привабливу лише для них самих тему «озброєнь», але яка насправді має дуже мало спільного з реальністю. Від цього у виграші будуть як самі ЗМІ, так і їх цільові аудиторії.

Усім нам краще стати реалістами та порушувати більш привабливі й «прохідні» серед західних політиків питання надання допомоги Україні. Наприклад, щодо нелетальних зразків військової техніки. Нам, як і раніше, необхідні засоби розвідки, в першу чергу прилади нічного бачення, радари всіх типів, «безпілотники», інші роботизовані комплекси, засоби інформаційної протидії, гарантування кібербезпеки, радіоелектронної боротьби, захисту особового складу та його життєзабезпечення в польових умовах. Саме такий перелік формує обриси армії сучасного типу, а не лише кількість танків чи гармат. Як кажуть, багато зброї не буває, але важливо визначити пріоритети і реальні шляхи її отримання.

Отже, нам слід не забувати інформаційну складову питань військово-технічного співробітництва. Або, іншими словами, навчитися прагматично вирішувати, що краще — «реальна синиця» в руці, чи проблемний журавель у небі? Особливо враховуючи, що цей «журавель» має всі шанси перетворитися на інформаційного «троянського коня» проти України.