«Гандi» зупинився в Усті»

Існує таке поняття — «моральні авторитети». Так прийнято називати людей, які силою своєї принципової позиції, життєвої мудрості і багатого досвіду доносять суспільству правильні і своєчасні сигнали. У розвинених країнах до голосу цих людей прислуховуються, і саме вони визначають «траєкторію» руху держави. В Україні, на жаль, інакше — моральні авторитети є, але ніхто не слідує їхньому прикладу. І часто суспільство просто не знає про подвиги і позицію цих людей. Одним із таких непочутих і нерозпитаних до кінця авторитетів, безумовно, є Євген Степанович Грицяк — лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року, багаторічний в’язень радянського тоталітарного режиму, глибокий інтелектуал, друг і читач «Дня».

Сьогодні, 9 серпня, «український Ганді», як його у редакції «Дня» назвала відома правозахисниця Мрідула Гош, відзначає свій 90-річний ювілей. Помпезно святкувати Євген Степанович не планує. Це — не його стиль, привертати до себе увагу. Але гостям завжди радий. Зізнається, що планують приїхати побратими з районного центру Снятина, будуть гості зі столиці. «Всіх, хто щиро приїде — прийму і нагодую, — говорить ювіляр. — Але святкування як такого не заплановано — хворію, заслабкий вже. Мала бути презентація мого перекладу книги «Автобіографія йога» Парамаганси Йогананди в Снятині. Але відмовився. Дуже слабкий. Якщо чесно, дивлячись на ситуацію в країні, розумієш, що зараз не до святкувань. Я просто бачу і відчуваю, що Росія готує проти нас серйозну провокацію, а можливо, й повномасштабну війну. Нам требу бути готовими, більшу увагу приділяти збройним силам, належно фінансувати армію, не грабувати її. Тільки сила може сьогодні зупинити Росію. Сила і готовність боротися до кінця. Треба розуміти, що перспектива майбутнього України на 20—30 років уперед залежатиме від нинішнього 2016 року. Як себе поведе влада, чи продемонструє готовність відстоювати свої принципи та стандарти, передовсім, у протистоянні з РФ, — від цього залежить майбутнє на десятиріччя. Головне — не боятися. Знаєте, під час повстання підходить до мене один хлопчина і каже — нам треба поговорити, але так, щоб ніхто не знав і не бачив. Я обрав місце в лікарні, під сходами — там темно і безлюдно. Він прийшов і каже: що ти робиш?! Тебе ж розстріляють. Навіщо ця жертва? Мовляв, нехай москалі самі скидають свого «царя». Вони його піднесли, збудували «імперію зла» — нехай тепер валять. Нас, мовляв, українців, вже й так багато розстріляли, смертей більше не треба. Я одразу відповів: на смерть нікого не веду, а собою пожертвувати маю право, бо знаю, що правда за мною, і не боюсь чесної боротьби. Думаю, що сьогодні це правило також може бути прикладом. Політв’язнів було майже 20 тисяч, українців серед них — половина по відношенню до решти. Тоді варто було, щоб українці не мовчали. І сьогодні простий український народ, але правильно зорганізований, має об’єднатися і сказати своє слово».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Спосіб життя, мислення, прагнення і здатність до самоосвіти Євгена Степановича Грицяка надихають і мають стати прикладом для всіх українців, особливо в складний час — «визначення траєкторії розвитку», який зараз переживає наша країна.

«ЗАРАЗ СУСПІЛЬСТВУ ПОТРІБНЕ ПОВСТАННЯ ДУХУ»

Михайло ТКАЧУК, режисер, автор циклу фільмів «Загадка Норильського повстання»:

— Я називаю Норильське повстання класичним вибухом історії, тому що його можна відчувати по-різному, відкривати нові грані. Так, спочатку я був вражений, що у таборах ГУЛАГу у нестерпних умовах життя люди зважилися на спротив, потім запитав себе: у кого вистачило духу? Виявилося, що 70% повсталих були українцями. І нарешті відкрив для себе велику постать Євгена Грицяка. Він очолив повстання у своєму четвертому таборі, усвідомлюючи, що тим самим підписує собі смертний вирок. Але як він писав: «Розумію — якщо не я, то нічого не буде».

Водночас він провів це повстання так, що в нього у таборі майже ніхто не загинув. Тому що внутрішньо був вихований і налаштований з ідеєю, що найголовніше — зберегти людей та український генофонд. Грицяк взяв за правило — перемога не в тому, щоб прийняти героїчну смерть, а щоб вижити заради майбутнього. Адже найбільше життя українця потрібне його Батьківщині. Ці ідеї не були в нього теоретичним конструктом, вичитаним у Толстого або Ганді, а прийшли до нього самі. І це — справжній спротив духу. Я написав сценарій до фільму, який поки ще не вдалося реалізувати, «Ганді зупинився в Усті» — за аналогією до відомого італійського фільму «Христос зупинився в Еболі». Ісус ніколи не зупинявся в цьому невеличкому містечку, це образна система, але дуже влучна.

В сучасному українському суспільстві тим паче потрібне таке повстання духу. Українці розбрідаються світом, їде перспективна молодь, і в цьому велика біда і трагедія нашої нації. Треба мати відповідальність залишитися, поставити собі питання Грицяка: «Якщо не я, то хто?».

Норильське повстання — невід’ємна частина ланцюга українського спротиву. Видатний волинянин Євген Сверстюк розповідав, що і для шістдесятників це повстання було мотивуючим прикладом: «Коли нас запихали у табори, ми згадували Норильськ і трималися, адже там умови були незрівнянно гіршими, а люди зважилися на супротив». Вважаю за потрібне зробити реальністю «вулицю Норильського повстання», щоб пробуджувати допитливість у громадян і спонукати дізнаватися більше про цю сторінку історії.

Грицяк і зараз продовжує надихати — своїм прикладом показує, що можна на високому рівні оволодіти англійською, зайнятися фізичним і духовним вдосконаленням шляхом практик йоги. Якщо в нього запитати сьогодні, що ви вважаєте найбільшим досягненням свого життя, він скаже — видання книги «Автобіографія йога» українською мовою. Вдумайтесь, він поклав чимало років свого вільного життя на те, щоб у далекому Лос-Анджелесі вийшла книга про ці духовні практики рідною мовою. Це робота Парамаханса Йогананда, що перекладена вже багатьма мовами світу, в тому числі вже давно і російською, але не українською. І Грицяк бився за це. Тепер переклад Грицяком цієї книги визнано кращим у світі, таким, що найадекватніше передає сутність ідей відомого йога. Причому на всіх перекладах не зазначають імен перекладачів, але в українському вказали Євгена Грицяка за найвищу якість.

«ЄВГЕН ГРИЦЯК — ВОЛЬОВА, СМІЛИВА І РІШУЧА ЛЮДИНА»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, український дисидент і громадський діяч:

— Я познайомився з Євгеном Грицяком у 7-му Сосновському таборі, у Мордовії. Ми були досить добре знайомі, хоч працювали на різних роботах і мешкали у різних бараках. Попри це часто зустрічалися, розмовляли про свою боротьбу, одним словом — вели звичайне «зеківське» життя. Це — вольова, смілива і рішуча людина. Він тоді займався йогою, загартовуючи таким чином свій дух. При зустрічі розповідав про свою справу, Норильське повстання і вразив мене завзятістю, можна сказати безстрашністю. Запам’ятався мені один епізод. Після початку повстання 1953 року до табору приїхало вище керівництво. І постало питання, аби хтось із політв’язнів вийшов і пояснив вимоги бунту. У цей момент всі у строю притихли і завмерли, побоюючись розстрілу за інакодумство. А вийшов до комісії саме Грицяк і розповів про претензії в’язнів. Розумів, що його можуть застрелити, однак все одно вийшов. Я шаную Євгена Степановича. Ця людина ніколи не могла написати розкаяння чи просити пробачення, каятися перед Імперією. Він — принциповий, гордий, з почуттям власної ваги. Цим заслуговує мою повагу і пошану всіх українців.

«УКРАЇНЦІ ЗДАТНІ ПОДОЛАТИ СТРАХ»

Мрідула ГОШ, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку:

— Доки його не побачити, не поспілкуватися з ним, не віриться, що поруч з нами є така людина! Так сталося зі мною. Прочитавши його біографії, численні інтерв’ю і спогади — це усе завдяки газеті «День», — я намалювала собі певний образ. Йдеться не про зовнішній вигляд, я бачила фільм про Норильське повстання за його участю. Зрештою, побачила його у 2013 році на передодні відзначення 60-річчя Норильського повстання у місті Івано-Франківськ. Часто буває, що кольори фантазії яскравіші за реальність. Тут скоріше було навпаки. Не потрібно їхати до святих місць, через гори і океани, а тут в Україні є свята людина — скромна, тиха, небагатослівна, але надзвичайно мудра і духовна.

Приклад і постать Євгена Грицяка як ніколи актуальна, коли Україна перебуває на критичному етапі розвитку її державності, коли по-новому переглядається минуле, оприлюднюють архівні факти про систематичне знищення українського народу і державності, коли сьогодні, через втрату тисяч життів, Україна глибоко осмислює цінний досвід боротьби за права і свободу попередніх поколінь.

Грицяка треба пам’ятати, тому що він був першим, хто очолив перший ненасильницький рух проти тоталітарного свавілля у Горлазі далекого 1953 року. Він — перший в’язень Кремля, що очолює довгий список, тих, кого вже звільнили, і тих, хто ще чекає на звільнення. За оцінкою історії, він — Перший Герой України! Але не маючи такої нагороди і офіційного титулу.

Треба не просто його пам’ятати і нагороджувати, а треба вивчати, аналізувати як одну з феноменальних історичних постатей, які творили історію України ХХ сторіччя.

Для мене Євген Грицяк — це персоніфікація незламності духу, у чому лежить ключ до визволення як індивіда, так і цілого народу. Справжня незалежність — це не мілітарна перевага, а духовне, інтелектуальне і культурне відродження. Він пережив багато. Мужньо пережив цинічне повторне ув’язнення, численні знущання і приниження. Знаходив сили закінчити формальну середню освіту, але для світу він зробив велику справу.

Не маючи поруч великої кількості йога-студій, аксесуарів та інших предметів для йоги, він опанував складні вправи пранаями самостійно для лікування свого жахливого стану здоров’я і зміцнив його. І тут не закінчується його боротьба. Він інтелектуально і духовно розвивається, вивчає англійську мову у колонії і так володів нею, щоб читати і перекладати найвідомішу літературу з йоги «Автобіографія йоги» Парамаганси Йогананди. Книга була видана 2015 року у США. Прикро, що в Україні її немає у продажу. А треба було б.

Прикладом свого життя Євген Степанович довів, що українці здатні подолати страх. Вони можуть опиратися і з розумінням застосовувати мирні, ненасильницькі методи боротьби за права людини, всупереч кремлівській пропаганді про фашизм. Причому до ненасильницької філософії він ставиться з мудрістю, а не фанатизмом. Євген Степанович говорив, що проти військового нападу і втручання Росії не можна чинити дії лише ненасильницьким шляхом. Згадую історію своєї країни, Індії. Так, ненасильницький рух Ганді був основним і привів країну до незалежності, хоча під час розділу Індії крові не було мало. Але, після усього цього, країна не відмовилася від курсу сильної армії і озброєнь, наголошуючи на агресивності сусідів.

Найважливіше — вражає його чесність і порядність. Він живе скромно і тихо, не має мотивів щодо власного збагачення, самореклами або пошуку слави.

Чи не тому за 25 років незалежності про «українського Ганді» мало знають в Україні, окрім публікацій у газеті «День» ще з 2009 року, інтерв’ю у День-ТВ або фільми про нього і про Норильське повстання, створені режисером, лауреатом Шевченківської премії Михайлом Ткачуком. Згадала слова Тагора: «Ми шукаємо багато пригод, стрибаємо через гори, океан, море, шукаємо велич природи, великі досягнення, а забуваємо помічати красу роси на кінчику пшениці на своєму рідному полі». Час уже помічати цінності, що поруч.

Радію його 90-річчю. Многая благая літа, Євгене Степановичу!