«Гібридна війна» і... колоніалізм

Нерідко науковці, пишучи про феномен глобального і сучасну глобалізацію, ведуть мову про щось вимушене, негативне, що тягне за собою нівелювання національних культур, етнічних визначеностей, регіональних особливостей тощо. Саме ж глобальне тут виглядає як антитеза національному; максимум, про що може йтися, принаймні, на рівні декларацій, — про певні регіональні об’єднання споріднених етносів та релігійних конфесій, які б протистояли чинним тенденціям глобального розвитку («східнослов’янська православна єдність»). Але, якщо придивитися уважніше, таке протистояння, заперечення, протиставлення виявляється або альтернативним проектом глобалізації і намаганням самих його речників «осідлати» глобальні процеси (випадок «всесвітнього ісламського джихаду»), або створити свій більш локальний проект («східнослов’янський православний), але який задавав би правила гри на всьому глобальному просторі. Тим часом усе набагато складніше; процеси глобалізації та ствердження нових національних держав, нерідко внаслідок антиколоніальних, історично пов’язані.

Перший етап деколонізації мав передумовою виникнення у другій половині XVIII — на початку ХІХ століття того явища, яке з певним перебільшенням (бо ж Китай, його сателіти, Японія, серединна Африка та частина Близького Сходу не охоплювалися ним) було назване «всесвітнім ринком». Як писали К.Маркс і Ф.Енгельс, «буржуазія шляхом експлуатації всесвітнього ринку зробила виробництво та споживання всіх країн космополітичним». Звісно, не «всіх країн», але принаймні Європи та Америки, європейських і російських колоній. Боротьба всередині цього ринку за ресурси, політична криза «цивілізованого світу», викликана Великою Французькою революцією та наполеонівськими війнами, мали наслідком першу хвилю успішних антиколоніальних революцій. Спершу американська (у формі двох воєн за незалежність), потім польська (кілька етапів, із поразкою у 1830-31 роках), потім визволення латиноамериканських колоній Іспанії та Франції (ціла їхня низка впродовж чверті століття), нарешті, визволення Греції.

Друга хвиля антиколоніального руху та постання незалежних держав — це наслідок і супровід «першої глобальності» (Дж. Мейнард Кейнс), тобто кінець ХІХ — початок ХХ століття. Як писав сам Кейнс, «мешканець Лондона міг замовити по телефону, попиваючи ранковий чай у ліжку, товари з усього світу у такій кількості, яку він вважав за потрібне, і спокійно чекати на їхню швидку доставку до свого порогу». То вже був не всесвітній ринок, а реальна глобальність (сам термін «глобалізація» з’явився у 1960-х) — спершу телеграф, який давав змогу з Лондона розмовляти з Токіо, потім радіо («іскрове»), потім транскордонна телефонія, а на додачу — вільний рух кваліфікованої робочої сили, міжнародні соціально-політичні організації, національна, а вслід за тим і водночас із тим — і всесвітня література.

Антиколоніальне визволення в цей період почалося з Куби; далі були Балканські війни, за своїм єством антиколоніальні. Потім — Перша світова війна й розвал двох європейських і двох євразійських імперій, створення та відтворення цілої низки незалежних держав на їхніх просторах. Фактом став значний ідеологічний і політичний спротив постанню нових незалежних держав — і зліва («інтереси світової революції»), і справа («інтереси державної стабільності»). Внаслідок тиску після Першої світової ціла низка відновлених незалежних держав не втримала здобутий статус, перетворившись на автономії чи протекторати Росії, на те ж саме у складі СРСР («союзні республіки») або взагалі зникнувши (завойований Туреччиною Курдистан).

Період між світовими війнами характерний не конкуренцією імперіалістичних колоніальних держав, а, з одного боку, економічним протекціонізмом, з іншого — конкуренцією політичних глобалізаторських проектів (Антанта, СРСР-Комінтерн, затим і держави Вісі). У цей період США дотримувалися політики ізоляціонізму, замкнувшись на обширах Америки, до 1940-41 року. По Другій світовій війні відбувся розкол світу на «дві системи», а разом із тим — унезалежнення Індії, Пакистану, В’єтнаму, Кореї. Нова хвиля глобалізації стала фактом із другої половини 1950-х, коли в СРСР розпочалася непослідовна десталінізація і фактом стала більша відкритість радянського суспільства, що справило значний вплив на світові процеси, а водночас — денацифікація Західної Німеччини та відкидання більшістю західного суспільства імперської ідеології та політичної практики як антидемократичної. З її початком прискорився і відбувся розпад колоніальної системи, створеної державами Заходу. Недоторканним виявився СРСР і його «зовнішні» (Варшавська угода, РЕВ) і «внутрішні» («національні» союзні республіки) колонії. Непорушним виявився і Китай зі своїми «внутрішніми» колоніями (Тибет, Внутрішня Монголія, Китайський Туркестан або Сіньцзян).

Нова хвиля глобалізації розпочалася після світової енергетичної кризи 1970-х, а особливо — після перших етапів перебудови в СРСР. Наслідком якраз і стало унезалежнення як «зовнішніх», так і «внутрішніх» радянських колоній. Проте частина останніх виявилася не вповні готовою до самостійного життя.

Українська проблематика в цьому контексті пов’язана з тим, що маємо не лише «запізніле націєтворення» (М.Рябчук), а й запізнілу деколонізацію, тому українців часто не розуміють у західному світі, ба більше, й українці часто самі себе не розуміють, намагаючись копіювати розвинені країни, тоді як у багатьох вимірах — від створення цілісної і структурованої національної економіки, що неможливо без провідної ролі держави, до державного сприяння переходу до не менш структурованої і цілісної національної культури — Україна має брати до уваги не найсучасніші західні управлінські технології, а використовувати методи успішних постколоніальних країн, в тому числі й за минулі десятиліття, а то і століття. Як зазначає Енн Епплбом, «у дев’ятнадцятому столітті жоден розумний борець за свободу не міг собі уявити можливість створити сучасну державу, не кажучи вже про демократію, без якогось націоналістичного руху за собою. Тільки люди, які відчувають якусь прихильність до свого суспільства — люди, які шанують свою національну мову, літературу та історію, люди, які співають національних пісень і відтворюють національні легенди — будуть працювати від імені цього суспільства». А це вже були часи «світового ринку» і «першої глобальності»; принципово не змінилася ситуація й надалі, тому Епплбом і наголошує, що демократичний націоналізм — це саме те, чого потребує Україна, і не варто зважати на тих західних політиків й інтелектуалів, які ганять націоналізм, — бо насправді вони його теж сповідують, тільки заміняють словами «національна велич» або «національна гордість».

Отож іще раз наголошу: глобалізація — це процес об’єктивний, який має в підґрунті загальносвітові об’єктивні проблеми. Загальну ситуацію сьогодення такий знаний дослідник, як член-засновник Римського клубу Богдан Гаврилишин, оцінював наприкінці свого життя вельми песимістично: «Над світом висять катастрофи: через зміну клімату (парниковий ефект), забруднення й надмірне використання питної води, знищення лісів, інших природних ресурсів. І все це — через брак політичної рішучості для реалізації політики сталого розвитку. Найбагатші країни (наприклад, США) думають тільки про короткострокові економічні інтереси. Великі бідні країни, які швидко розвиваються, вважають, що мають право наздоганяти багаті, вживати більше енергії, інших ресурсів, чим ще збільшують екологічне перевантаження у світі. Не краща ситуація з демографією. У більшості бідних країн населення зростає дуже швидко. Це веде до масового безробіття й до неможливості цих країн створити відповідну інфраструктуру для забезпечення основних потреб населення, таких як житло, школи, лікарні, транспорт, комунікаційні зв’язки. У більшості багатих країн народжується замало дітей, населення старіє. Це              — певна втрата динамізму, великі фінансові навантаження через пенсії та охорону здоров’я для літніх людей, брак робочої сили в багатьох сферах економіки».

Зауважмо ще один чинник, який пов’язаний із місцем України в сучасних глобалізаційних процесах. Російська імперія (навіть коли вона звалася інакше) щодо українців майже завжди вела агресивну політику, яка в багатьох випадках переростала у збройне насильство й колоніальні війни, і на це — в усіх його проявах — не можна не зважати. Типово колоніальній війні з приборкання норовливої провінції більшовики у 1917 році надали характеру «гібридної», адже більшовицькі лідери найкраще, як на ті часи, розуміли значення масово-пропагандистської компоненти агресивної політики, освоїли методи розкладання зсередини тилу противника та відчували роль у цьому засобів масової комунікації. Так само на «гібридні війни» вони намагалися перетворити і свої вторгнення на територію європейських й азіатських держав, які не були раніше колоніями Російської імперії чи кілька десятиліть уже перебували у незалежному стані. Сьогодні Україна знову є об’єктом «гібридної війни», яку ведуть наступники більшовиків — «кремлівські чекісти». Одним із головних інструментів (а разом із тим і цілей) такої війни в тому, що стосується України, завжди було і є зараз намагання позбавити українців їхньої тожсамості чи бодай розмити її. Соціокультурну, мовно-лінгвістичну, ментальну, політичну — які йшли і йдуть у сув’язі, мотивуючи, зокрема, це тим, що «світ інтегрується», що «націоналізм — це зло», що «в умовах глобалізації східні слов’яни мають єднатися» тощо. Тож знаходження засобів протидії «гібридній війні» та перемога в ній — це одна з умов виживання української нації та держави. Особливий період буття країни — адже «гібридна війна» не вщухла, вона тільки набула інших форм, — вимагає й особливої «мобілізації» соціально-гуманітарної академічної та вузівської науки. Тож намагання уряду скоротити витрати на ці сфери щонайменше недоречні, треба тільки мати найбільшу суспільно значущу віддачу від них.

Саме колоніальний статус Радянської України є ключем до визначення цілої низки питань, адже тоталітаризм на українські землі — так само, як і на терени «зовнішніх» колоній Совєтського Союзу — був по-насильницькому принесений ззовні, як і там, за участі певних груп автохтонного населення. Інакше кажучи, українці не були, всупереч твердженням деяких сучасних українських істориків, повноправними співтворцями СРСР та комуністичної тоталітарної системи, відтак Україна нині не повинна нести відповідальність за злочини цієї системи. Ясна річ, українці як етнос і нація далеко не безгрішні, передусім в тому, що не опиралися на повну силу тим, хто конструював їхню несвободу, проте спокута чужих гріхів навряд чи є правильним діянням, тим більше, що вона підштовхує реального грішника коїти нові злочини.