Вишиванка — це генетичний код нації
Леся Воронюк, поетеса, ініціатор Дня вишиванки

Херсон. Березень-2014

Здається, це єдине місто на півдні України, на адміністративних будівлях якого не з’являвся російський триколор
18 березня, 2019 - 19:42

Якщо описати все, що тоді відбувалося в публічному просторі одним словом, то я б сказав «тривога». Можна конкретизувати про страх, злість, відчай, жертовність, відчуття спільності, піднесення патріотичних почуттів, що лунали поряд із сепаратистськими настроями на фоні синьо-жовтих прапорів і георгіївських стрічок і комуністичних прапорів.

Березень 2014 року був надзвичайно насичений для Херсонщини. Мітинги місцевого Майдану переросли у мітинги за єдину Україну і проти російської агресії в Криму. Усі чекали, що вони підуть на нас. Тому гуртувалися.

Ми слідкували за подіями в усіх обласних центрах: мітинги, бійки з силовиками, захоплення адмінбудівель. У нас все пройшло без крові. Міліція внутрішньо «кипіла», захищала владу, але водночас пливла за течією.

Ми обладнали штаб і прес-центр прямо в будівлі ОДА. Очільники міста і області від Партії регіонів уже не посміхались нам зверхньо і не намагались продемонструвати, що вони сильні як ніколи. Все, земля пішла з-під ніг. Вони готові були роздавати інтерв’ю опозиційним журналістам, але ті ставились до них зневажливо.

«Ви мені вже нецікаві», — сказав журналіст тоді ще «Херсонських вістей» Євген Приходько тоді ще голові Херсонської облради Віктору Пелиху. Невдовзі останнього вигнали прямо з президії облради, змусивши написати заяву про відставку. Голова ОДА теж склав повноваження.

Коли з Києва нарешті призначили нового губернатора, з’явилось відчуття, що центральна влада якось реагує. Уже цей факт був надзвичайно важливим: про нас не забули. На цій хвилі в ОДА хотіли зайти самозванці від «Нашої України» (Сіленков, Босакевич) під виглядом майданівців. Пригадую той день, коли на переговорах із очільниками місцевої Партії регіонів Катя Гандзюк разом із журналістами і самообороною вигнали цих людей за двері.

На прикордоння з Кримом почали прибувати перші підрозділи ЗСУ. Активісти з площ стали волонтерами. Звичайно, не всі. Ті, хто ще й улітку 2014 «воював» на майданах, нині називають себе очільниками майданівського руху. Але це — трохи інша історія.

Я вперше побачив бронетехніку і багато військових. Мінометні позиції, БМП і Т-64 в окопах. БТРи на автошляхах і різні тягачі стали звичними учасниками дорожнього руху.

9 березня відвідав с. Ставки в Каланчацькому районі. До межі з Кримом — пару кілометрів. Багато селян працюють на заводі «Кримський титан». Бояться, що їх звільнять, розводять руками. Коли питаєш, ви за кого — відповіді різні. Переважно «за мир», але «допомагаємо нашим хлопцям».

Дуже вражало матеріальне забезпечення військових. Точніше його відсутність. Коли я вперше побачив танкістів у чорній робі, про те, що це солдат, я здогадався тільки з шолому. Форма — у всіх різна. Стара і новіша, коричнева і темно-зелена, плямиста і «британка». У кого на що вистачило грошей. Взуття — просто жах. Але поступово ситуація покращилась. Особливо на настроях військових позначилась підтримка місцевого населення на прикордонні з Кримом. Солдати в один голос казали: «Нам постійно щось привозять». Починали із закруток, сала і картоплі, закінчували тепловізорами і останніми моделями бронежилетів.

В середині березня підрозділи ЗСУ і ДПСУ облаштували позиції в с. Стрілкове Генічеського району. Курортне селище перетворилося у військову базу. Танки й окопи пройшли впритул до баз відпочинку. Місцеві часто реагували незадоволено: курортний сезон зірветься. Але тоді було не до сонячного узбережжя Арабатської стрілки. Йшлося про те, під яким прапором тут діятиме влада. Місцевий голова тоді «хитався» у своїх позиціях. Допомогли профілактичні бесіди.

У Херсоні щовихідних відбувались великі мітинги на підтримку єдності України. Їм на противагу місцеві комуністи і проросійські сили проводили свої акції. Словесні перепалки переростали в невеликі сутички. На стороні майданівців дуже дієвою була самооборона. Активісти чергували біля адміністрації і по вулицях. Одного дня відбулася бійка з сепаратистами. Після цього ніхто не наважувався принести російський прапор на площу Свободи.

На в’їздах у місто з усіх боків облаштували блокпости. Перевіряли підозрілі автівки, чергували по автошляхах, змушували міліцію робити свою справу.

Здається, Херсон — єдине місто на півдні України, на адміністративних будівлях якого не з’являвся російський триколор. Не допустили, попередили. Чітко заявили свою позицію. Це на місцевих виборах активісти розбрелись по різних таборах і пересварилися. А тоді, в момент великої загрози, вони забували про партійну символіку і об’єднувались під національними прапорами.

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон, фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments