«Карткова» Рада

Сьогодні народні депутати продовжать роботу в сесійному залі. Дізнатися їхній порядок денний заздалегідь, як правило, неможливо, бо оприлюднюють вони його буквально перед самим засіданням. Негативний показник, який точно не додає довіри до роботи парламентарів. Втім, з приводу методів роботи народних обранців та парламентських фракцій, це не єдине запитання.

Днями нашу увагу звернув пост позафракційного народного депутата Віктора Чумака. «Як ви бачите, у жодному гнізді, де повинна стояти картка для голосування — її немає, — пише він, додаючи відповідну фотографію. — Тільки що представник Президента Ірина Луценко зібрала всі ці картки, щоб «ударівці», які є достатньо самостійними у прийнятті рішень, не змогли ні за що голосувати. Кріпаки чи депутати?».

До речі, нинішній склад Верховної Ради було обрано три роки тому — на позачергових парламентських виборах 26 жовтня 2014 р. (депутати набули повноважень 27 листопада). Обіцяли, як завжди, дуже багато, зокрема, встановити нарешті нормальні правила гри в парламенті й керуватися законом. Однак до сьогоднішнього дня нічого не зроблено в цьому напрямку. Відповідно, постмайданний парламент у своїй діяльності мало чим відрізняється від своїх попередників.

Відповідно питання — кріпаки чи депутати — залишається актуальним і сьогодні. «Наразі я можу говорити про фракцію БПП, — коментує «Дню» народний депутат Віктор ЧУМАК. — Луценко дійсно зібрала з перших трьох рядів картки «УДАРу». Навіщо? Не знаю. Можливо, для того, щоб взагалі не давати їм голосувати в певний момент. Депутатське «кріпацтво» фактично вже закріплене імперативним мандатом, переглядом списків на місцевому рівні, коли можна переглядати списки і виключати з них депутатів. На сьогодні ситуація така, що депутат, який іде по спискам, не є вільним у своєму волевиявленні. Більш-менш вільними є мажоритарники, але вони в абсолютній більшості — це бізнесмени. Тому їх вільними теж можна вважати досить умовно, бо на них будуть тиснути податкова, прокуратура, СБУ, МВС, тощо. Тобто вони теж є залежними у прийнятті своїх рішень. На жаль, вони приходять у політику заради капіталізації. І таких депутатів 80%, а бізнес із владою сваритися не буде, особливо, коли йдеться про бізнес, який іде в політику, бо лише на цьому він може заробляти. То ж про яку якість парламенту за таких умов може йтись».

Проте навіть у самій фракції БПП, схоже, в рівних умовах знаходяться не всі депутати. Якщо в одних картки для голосування забирають, то інші, наприклад, Мустафа Найєм чи Сергій Лещенко, можуть на всіх телеканалах критикувати Президента і його фракцію, навіть скликати мітинги проти влади, при цьому, залишаючись у складі «Блоку Петра Порошенка». «Є дивне уявлення, що Найєм, Лещенко і Заліщук — це люди, котрі ведуть якусь самостійну політику. Їх у свій час Президент використав і обманув. Від того вони на нього ображені. Коли Президент їх запрошував до своєї партії, то говорив про те, що буде зовсім інша політика ніж та, яку він запровадив потім». Можливо, це й так, але навряд чи причиною потрапляння згаданої «трійки» в списки БПП було тільки запрошення Президента, не виключено, що мали місце певні рекомендації або квоти. Крім цього, якщо вже Президент «обманув», то, знову ж таки, що тримає Найєма, Лещенка та Заліщук у БПП? На відміну від інших депутатів, точно не «кріпацтво».

«Депутатське «кріпацтво» є не новим явищем, — коментує «Дню» експерт Інституту політичної освіти Олександр СОЛОНТАЙ. — Просто до цього скотилася чергова партія. З приводу стосунків всередині команди БПП, то мушу сказати, що між ними самими існує велика недовіра один до одного. На мою думку, це пов’язано із заходом зірки Порошенка, коли стає все важче мотивувати членів фракції БПП і дотримуватися курсу, який потрібен Адміністрації Президента і меншим міноритаріям цієї фракції. Хто не слухається, той виходить із фракцій, а інколи — й втрачає депутатське крісло. Розпад фракції БПП може бути пригальмований, але ненадовго. Звичайно, є запит на те, щоб кожний депутат мав самостійність у прийнятті своїх рішень, щоб він був самодостатньою фігурою. Але, на жаль, для пересічного громадянина важлива єдина «лінія партії», тому що він голосує не за депутата, а за Порошенка, Тимошенко, Ляшка чи ще когось, хто уособлює партію в цілому. Тож вони вважають, що депутати мають притримуватись курсу лідера, а не говорити про якусь окрему самостійну позицію. Розуміння того, що так не формується демократія, немає. Зрештою, таким чином вони перекидають і власну відповідальність на одного «гетьмана».

Який вихід із ситуації? «У мене залишається надія на політичну реформу, про яку я говорю вже рік, — каже Віктор Чумак. — Без неї Україна не буде рухатися вперед. Білл Гейтс казав, що причиною бідності є не погана охорона здоров’я, не погана освіта і не відсутність природних ресурсів, а погана політична система. Вона стоїть у корені. Як зміниться політична система, то й зміниться все інше. А в зміні самої виборчій системі першим кроком є виборча реформа. Тобто, створення такої виборчої системи, яка б давала можливість максимально контролювати порядок входження до політики потенційних кандидатів. Зараз я не кажу, якою саме має бути ця виборча система, але стверджую, що вона має забезпечувати контроль громадянами тих людей, які входять в політику. Політична корупція має нищитись на цьому першому етапі».

«Другим кроком має бути створення системи противаг, тобто, створення умов впливу на політиків громадянами, — продовжує народний депутат. — Імунітет повинен бути у депутатів, але процедура зняття цього імунітету повинна бути легка, прозора і зрозуміла. Окрім того, такою ж саме прозорою має бути процедура притягнення до відповідальності Президента. Жодна гілка влади не повинна тягнути на себе повноваження. Наприклад, усі кажуть, що за Конституцією Президент має право призначати голів ОДА та РДА без всілякого конкурсу. Так, правильно. Але ця Конституція писалася під Кучму, тож ці норми розроблені під нього та Януковича. Зараз же ми маємо іншу конфігурацію в якій ОДА та РДА є органами виконавчої влади. То ж скажіть мені, чому Президент їх призначає, якщо уряд формується парламентом? Якщо суспільство до цього не готово, то давайте проведемо соціологічні опитування, щоб народ сказав, яка саме йому потрібна політична система — з відповідальним Президентом чи з відповідальним парламентом, де основою є коаліція та уряд?».

«Ми ж зараз маємо декларацію однієї системи, а де-факто Президент втручається в економіку через регулятори, через призначення своїх міністрів, — наголошує Віктор Чумак. — Це неправильно і неприйнятно. Президент має відповідати за безпеку й оборону, а не лізти у сфери, які по праву йому не належать. У нас спостерігається дуалізм влади, бо президентська адміністрація хоче бути Кабміном. Коли Порошенко був секретарем РНБО, то тоді він хотів бути третім Кабміном. Зараз втручання одних органів у діяльність інших приводить до втрати довіри до політиків взагалі та навіть до колапсу. Цей колапс полягає в тому, що система прийняття рішень має базуватися на інтересах всіх зацікавлених сторін. Інакше ці рішення будуть надуманими. Наприклад, податковий кодекс у нас заточений на те, щоб робити преференції олігархам, а не малому та середньому бізнесу. Останніх просто не чують. Ще гірше, якщо ці рішення приймаються в нелегітимний спосіб. Таким чином подібні прийняття рішення ведуть взагалі до нелегітимності влади. Як, наприклад, можна вважати нинішнього генпрокурора легітимним? Це типовий приклад нелегітимності перебування людини на цій посаді. Закон, який дозволив призначити Луценка на цю посаду, був внесений ввечері, а зранку розглянутий на комітеті і прийнятий за кілька годин у Верховній Раді. До обіду цей закон підписав голова Верховної Ради, після обіду Президент і ввечері Луценка було призначено. Це страшне порушення Конституції. Таким чином у нас Луценко законний генпрокурор, але нелегітимний. Тому що існує верховенство права над законом. А право в даному випадку порушено. І це є кричущим прикладом тих правил, за якими існує нинішня політична система».

Власне, про це свідчать і нещодавні соціологічні дані Центру Разумкова. Верховній Раді не довіряють — 80,7% громадян України, а довіряють лише — 13,8%. Дії Верховної Ради повністю підтримують — 2,9% опитаних, підтримують окремі дії — 27,9%, не підтримують — 61,6%. Невтішні дані і щодо інших інституцій влади. Президенту України довіряють 24,8% опитаних, не довіряють — 68,2%, уряду — відповідно 19,8% і 73,1%. Дії Президента України повністю підтримують 6,7% опитаних, підтримують окремі дії — 35,2%, не підтримують — 50,4%. Дії уряду — відповідно 3,2%, 33,8%, 54,0% (дослідження проводилося з 6 по 11 жовтня 2017 року).

«Поки такі правила будуть існувати, ми будемо жити у викривленій реальності, яка жодного стосунку до ефективного розвитку держави не має», — додає Віктор Чумак.