«Мавзолей» імені Путіна

Між українцями та росіянами пролягають не лише кордони, а й нав’язані імперською пропагандою міфи. «Гради» і танки, окуповані території Донбасу і Крим ясно показали, що «братська» дружба з окупантом, який мислить виключно категоріями завоювань, впливу й експансії, немислима. Проте у створеному Кремлем кривому дзеркалі історії досі блукають зокрема й ті, хто називає себе російським інтелігентом і навіть лібералом. «День» поспілкувався з російським істориком Тарасом Орльонком про те, що собою являє російський інтелігент, про історію «від Кремля» і ким є для росіян Путін.

«НИНІШНІ УПРАВЛІНЦІ РФ ІГНОРУЮТЬ БУДЬ-ЯКУ РЕАЛЬНІСТЬ, ЯКА НЕ ВКЛАДАЄТЬСЯ В ЇХНІХ ГОЛОВАХ»

— Блаженнійший Любомир Гузар якось сказав про стосунки росіян і українців: «Говорять, що ми «братські народи». Ну, який мені брат Іван Грозний або яка мені сестра Катерина II? Те ж саме з Петром I... Треба знати історію і не мати ілюзій про якийсь утопічний «один народ». Чи ми повинні бути добрими сусідами? Так, але не більше». Все-таки ви вважаєте росіян і українців братами чи лише сусідами, яким один від одного нікуди не подітися?

— Мені взагалі не дуже зрозуміло, як «народи» можуть бути братами. Англійці воювали зі США, Пруссія — з Австро-Угорщиною. Якщо говорити про слов’ян, то достатньо поглянути на події в Югославії 90-х років. Так зване слов’янське братерство активно просували свого часу російські панславісти і слов’янофіли. А результат? Болгарія воювала проти Російської імперії й СРСР у двох світових війнах. То про яке братерство йдеться? Історія відносин Польщі і Росії в будь-яких інкарнаціях говорить сама за себе. Або ось цитата від глави російських військ про війну 1877—1878 років із турками. «Ми залучені до війни мріяннями наших панславістів. Звільнення християн з-під іга — химера. Болгари живуть заможніше і щасливіше, ніж російські селяни; їхнє задушевне бажання — щоб визволителі за можливістю швидше залишили країну», — зазначав головнокомандувач генерал Тотлебен. Братами можуть бути люди в сім’ях, шлюбі, до того ж ми живемо в такий час, коли існує величезна кількість локальних співтовариств, і люди спілкуються на багатьох рівнях. Державами ж рухають прагматичні інтереси, договори і співпраця — або її відсутність. А про яку співпрацю можна говорити зараз, після аншлюсу і «ДНР/ЛНР»? Сусідство — так, але явно не більше.

— Нещодавно Путін сказав на зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном, що Анна Ярославна була російською княжною і фактично «привласнив» її ім’я історії держави російської. Як ви дивитеся на цей казус? Адже Анна Ярославна була княжною Київською.

— Російські історики, як до них радянські й імперські, вважали лінію Рюриковичів безперервною через Москву, а Київ вважали російським містом при московському центрі. Проте за часів Анни Ярославни ніякої Москви просто не було. Сам етногенез московської держави (князівства, царства) і розпочався пізніше, і слов’яни були лише однією складовою її частиною. До часів Івана Грозного це був уже цілком етнічний Вавилон. Але і Путін, і імперські історики Росії вважали Україну не державою, а штучно створеним утворенням, ігноруючи той факт, що ще Гіппіус писала про великі демонстрації за незалежність України в Петербурзі (1917 рік, якщо не помиляюся), прибуття окремої делегації України до Брест-Литовська 1918 року, Григор’єва, Махна й інших. Нинішні ж управлінці РФ ігнорують будь-яку реальність, яка не вкладається в їхніх головах, живуть імперським міфом.

«ПРАВОСЛАВ’Я В РОСІЇ ДЕДАЛІ МЕНШЕ ПОЧАЛО  БУТИ СХОЖИМ НА ХРИСТИЯНСТВО»

— Свого часу Радзинський написав книгу «Сталін», де диктатор начебто подавався об’єктивно, проте все-таки в тексті відчувалася симпатія автора (нібито ліберала) до головного героя. Якось драматург сказав ще у 80-ті, коли Сталіна особливо засуджували демократи, що через деякий час його портрети знову з’являться на площах. Звідки у росіян запит на батіг?

— Це пояснюється історично. Справді, диктатуру насаджувала не лише влада, але й народ якоюсь мірою жадав авторитаризму. Адже авторитаризм — це теж стабільність, ясність і якоюсь мірою впевненість у завтрашньому дні для певної частини суспільства. Незважаючи на те, що керівники компартії були далеко не завжди етнічними росіянами, вони за суттю своєю ставали частиною цієї загальної імперської ментальності.

— «Холопий своих мы вольны жаловать и казнить» — так писав теж не зовсім російський по крові цар Московії Іван Грозний.

— У результаті російська інтелігенція, яка не емігрувала, теж стала за суттю своєю соціалістичною. До 70-х років ця інтелігенція схилилася до шовінізму, ксенофобії, імперства. Навіть у вірі православ’я дедалі менше почало в Росії бути схожим на християнство, стаючи тим самим, що називають нині РПЦ. Зрештою зараз ми маємо такий прошарок у суспільстві, який називає себе російськими інтелігентами і при цьому на озброєнні яких стоїть широкий арсенал імперства. Яскравий приклад тому Дугін. Ці люди не обмежуються літературою або публіцистикою. Виступи, телепередачі, демотиватори в інтернеті у різних групах соціальних мереж — усе це працює на абсолютно конкретні установки величі однієї нації, її зверхності тощо.

— Наскільки зараз росіяни ототожнюють Путіна зі Сталіним? Відчуття таке, що так само, як Сталін свого часу побудував мавзолей Леніну, де останній служив диктаторові як така собі «боголюдина», від якої він прийняв владу, так і зараз Путін побудував такий собі віртуальний «мавзолей» Сталіна.

— Виходить, що так. Але я скажу, що найбільш уперті націоналісти-сталіністи постійно лають Путіна за його м’якість.

— Тобто жадають репресій.

— Так.

— Як не пригадати фразу Сергія Довлатова про те, що Сталін, звичайно ж, погана людина, але хто написав 4 мільйони доносів.

— Так, вони хочуть розстрілів, хочуть переселяти неугодні народи, пригнічувати супротивників будь-якими засобами.

— Згадую луганського старця, який вважав, що Сталін переселив чеченців і кримських татар «по уму». Така собі бузувірська логіка, в основі якої рафінований цинізм і шовінізм.

— І ці старці нікуди не зникли. Історичний пласт імперії і сталінізм нікуди не поділися, а лише синтезувалися. В імперському міфі немає часу, тому він кочує з епохи в епоху, знаходячи в нових поколіннях вдячних прихильників. Зараз в умах багатьох відмінностей Петра Першого від Сталіна і Путіна не дуже багато.

«ПУТІН ПОЧУВАЄТЬСЯ БОГОМ ЗА ЖИТТЯ, А ВЛАДУ ВВАЖАЄ — САКРАЛЬНОЮ...»

— Був випадок, коли Путін проїжджав вулицями Москви, і по всіх телеканалах можна було побачити, що за маршрутом слідування немає людей. Тоді сатирик Михайло Жванецький дозволив собі пожартувати, що Москва схожа на жінку, яка фарбується вранці перед дзеркалом перш ніж... піти додому. Все-таки є відчуття того, що між міфом Путіна і самим Путіним у свідомості росіян є розрив? А розрив рано чи пізно зумовлює розчарування...

— Ленін країною не їздив, Сталін після того, як став повновладним генсеком, так само уникав пересувань. Зараз можливості охорони глави держави досконаліші, тому Путін, безумовно, пересувається більше. Але його охороняють, м’яко кажучи, скрізь. І цей заслін між президентом і народом відчувається. Але потрібно сказати, що те ж саме було і за Єльцина — снайпери також були на дахах. Повністю зачищеними від людей вулицями Москви Путін їхав на останню інавгурацію, як такий собі тріумфатор — до речі, провезення сталінського тіла вулицями міста 1953 року виглядало так само. Судячи з його слів про Ганді, він уже почувається богом за життя, а владу вважає — сакральною, звідси й подібне ставлення до «мас», «натовпу». При цьому часто багато хто не має нічого проти, і я сам читав на одному регіональному форумі силовиків, як вони називають Путіна «папою». Батько, голова російської селянської великої сім’ї, так званий «большак» (порівняйте з «більшовик») і є «загальний батько», російські імператори відчували себе приблизно тим же по відношенню до країни. Для недавніх нащадків селян, що живуть у містах (урбанізація йшла все XX століття і щойно більш-менш завершилася), патріархальні відносини — даність. Глибоко урбанізоване ж населення великих міст «різного чину і звання» до такої моделі взаємин ставиться зазвичай, м’яко кажучи, прохолодно, це часто прагматики, реалісти і люди справи.

— Ця відстань між Путіним і суспільством сприяє домальовуванню йому «ріжок» або навпаки «крилець»?

— Уся його піар-машина чітко реагує на запити суспільства. Тобто образ формується не стільки особистістю Путіна, а залежить від того, яким хочуть Путіна бачити росіяни. Російська пропаганда давно переплюнула і радянський агітпроп, і Геббельса. Кремлівський агітпроп 2.0 незвичайно витончений і різноманітний. Слід сказати, що Захід абсолютно не готовий до війни на цьому інформаційному фронті.

«РОСІЙСЬКИЙ ІНТЕЛІГЕНТ ЧАСТО Є ІМПЕРЦЕМ»

— Пригадую дві старі фотографії Путіна. На одній він схожий на «баригу» або рекетира в куртці з барсеткою, а на іншій він із портфелем Собчака. Чи справді він такий монстр, як виглядає зараз?

— Монстр не Путін, а система, яка стоїть за Путіним. Путін — продукт цієї системи. Він її плоть і кров. Тим більше не варто забувати, що Путіна КДБ готувало для роботи за кордоном, де він у результаті і пропрацював достатній час. Що стосується Путіна як президента країни, то треба розуміти, що механізм влади передбачає абсолютно особливу логіку. Вона відмінна від побутової. На цьому будується влада. На образі вождя, на недоступності і при цьому нібито привітності. Проте ті, хто при владі, зокрема й старі радянські революціонери, готові були піти на будь-яку мерзенність, якщо це визначалося доцільністю. Таким чином, тут абсолютно інша мораль.

— Або її повна відсутність...

— При цьому Путін увібрав у себе певні забобони інтелігенції свого періоду. До речі, у певний момент КДБ почало лояльно ставитися до того ж Солженіцина.

На жаль, російський інтелігент часто є імперцем. За дуже рідкісним винятком. Росія навчається за радянськими підручниками, які за суттю своєю є міфологією, а не історією. Французьку революцію робили не відірвані від життя мрійники, крім теоретиків, в управлінні брали участь і фінансисти, і юристи — «люди дії і справи». У Росії проблемою було те, що клуби інтелігентів зазвичай відштовхували людей справи. Таким чином, російський інтелігент вибудовував образ ідеальної держави у себе в голові. Радянська утопія — це і є віртуальний проект, який із реальністю співвідносився дуже мало. Вони думали, що своїми ідеями рухають історію вперед, насправді ж це виявилось ілюзією. Зараз таких ілюзій у російському суспільстві менше не стало.

— Абсолютно імперської людини.

— Так. Можна сказати, що він вкладався в імперську систему. Як і свого часу ліберал Мілюков, який був одним із лідерів лютневої революції 1917 року, був слов’янофілом і прихильником об’єднання всього слов’янства. 1939 року він сказав, що йому шкода фінів, але Росії потрібна Виборзька губернія. І це говорив ліберал! Завдання імперії — поневолювати під виглядом об’єднання або створювати гнійники на кшталт «ЛНР», «ДНР», Придністров’я, Абхазії або Південної Осетії. І для них важливо, щоб таких гнійників було якомога більше, бо це дозволяє імперії тримати в стані напруження сусідні держави.

— Парадокс. Солженіцин пройшов Гулаг, написав фундаментальний «Архіпелаг ГУЛАГ», натуралістичне оповідання «Один день Івана Денисовича» і при цьому залишився за суттю своєю імперцем. Виникає питання: а чи існувала в Росії інтелігенція взагалі? Адже інтелігент від слова intelligence, тобто інтелект. А інтелект — це, перш за все, критичний розум. Навіть у філософії є принцип сумніву. Чому ж ці інтелігенти по суті ставали творцями міфів, а не знання?

— Зараз на тлі ставлення до анексії Криму безліч інтелігентів і лібералів проявили себе тим, ким вони є насправді. Можу сказати, що багатьох із них я забанив у соціальних мережах. На жаль, російський інтелігент часто є імперцем. За дуже рідкісним винятком. Росія навчається за радянськими підручниками, які за суттю своєю є міфологією, а не історією. Французьку революцію робили не відірвані від життя мрійники, крім теоретиків, в управлінні брали участь і фінансисти, і юристи — «люди дії і справи». У Росії проблемою було те, що клуби інтелігентів зазвичай відштовхували людей справи. Таким чином, російський інтелігент вибудовував образ ідеальної держави у себе в голові. Радянська утопія — це і є віртуальний проект, який із реальністю співвідносився дуже мало. Вони думали, що своїми ідеями рухають історію вперед, насправді ж це виявилось ілюзією. Зараз таких ілюзій у російському суспільстві менше не стало.

«ЕЛІТИ РФ НЕ ВВАЖАЛИ УКРАЇНУ САМОСТІЙНОЮ, ЯК НЕ ВВАЖАЮТЬ І ЗАРАЗ»

— 2004 року мені довелося бути в Москві та Ростові до «помаранчевого» Майдану. Дивно, але і в Москві, і в Ростові до нас на виставці підходили росіяни і радили, що голосувати нам потрібно за Януковича, а Ющенко — нібито агент США. Нагадаю, що це були дні Беслана. Ще недавно прогриміли вибухи в московському метро на станції «Ризька». Здавалося б, голови росіян мали бути зайняті цими трагедіями, а не тим, за кого українцям голосувати. При цьому вони геть відмовлялися вірити в те, що Янукович був кілька разів судимий. Звідки такий менторський тон? Як ви можете пояснити цей феномен повчальництва?

— Питання в тому, що це за росіяни — звичайні люди чи, скажімо, співробітники певних ЗМІ, і які місця вони займали в тій ієрархії, яка вже відбудовувалась. У мене зараз немає точних даних, коли російський агітпроп почав «відпрацьовувати» по Україні. Але цілком можливо, що почали вже тоді, за явної підтримки Кремлем Януковича. Судячи з книжки Михайла Зигаря, Путін вважав, що Україна може «вийти» із зони впливу РФ. Інакше кажучи, цілком допускаю, що еліти РФ (особливо спецслужби і колишні держапаратники) не вважали Україну самостійною, як не вважають і зараз — а звідси вказівки про те, як працювати агітпропу з населенням країни. Але це могли бути і цілком щирі «патріоти», як ми їх називаємо зараз, з тими самими поглядами, що й у путінців. Як ви знаєте, спецслужби й еліти пізнього СРСР особливо сильно схиблені на «зовнішньому впливі», «руці США» тощо, конспірологія особливо сильно розвинена саме в цих колах.

«ІСТОРІЯ В РОСІЇ ЗАЗВИЧАЙ БУЛА «СЛУЖНИЦЕЮ» ВЛАДИ»

— Є у росіян розуміння, що нині між нашими країнами триває війна?

— Є у тих, хто не підданий пропаганді, вони в меншості, але які відсотки — без соціології сказати складно. І це незважаючи на труни, активність військ поряд із «ДНР/ЛНР» та іншими ознаками, які ясно показують, що відбувається (не говорячи вже про Дебальцеве або «відпускників»). При цьому я вважаю, що навіть якщо повідомлять про війну публічно, то не факт, що багато хто не підтримає нинішню владу.

— Реальна історія відносин України і Росії нічого спільного не має з офіційною російською історією. Чи бачите ви можливість Росії відмовитися від укоріненого міфу «Росія — Третій Рим» у майбутньому?

Офіційна версія російської історії багато в чому нагадує лубочну картинку, гострі моменти часто завуальовані або не згадуються зовсім. Історія в Росії зазвичай була «служницею» влади — спробуй напиши щось, коли поруч стоїть чекіст із наганом. Ломоносов звинувачував своїх опонентів, німців-академіків, фактично в русофобії, і це не випадковість, а даність. Наскільки пам’ятаю, Путін на початку правління теж обурювався змістом підручників історії — результат можна бачити сьогодні в книжкових магазинах із їхньою постійною апологією ЧК/ГПУ/НКВД/КГБ/ФСБ.

Що стосується міфу, то сумнівно, що вже зараз багато хто про нього хоча б знає, все-таки Московське царство того часу і нинішня РФ не настільки тотожні одне одному. Я думаю, той міф буде забутий, і не факт, що його зміст багато хто пам’ятає хоча б зараз. Нинішній офіційний міф базується на «розвалі СРСР», «шалених 90-х», «підйомі з колін» і «небезпеці кольорових революцій».

— Чи можливо Росії стати реальною федерацією за образом США?

— Багато хто думає про такий варіант, але реальних передумов для цього зараз не спостерігається, держава як була надцентралізованою, так і залишилась. Можливо, реальне зростання регіональних центрів дасть якийсь імпульс, але явно не за нинішніх акторів абсолютної влади в Росії, до того ж конуси російського «нового НЕП-у» нульових явно підрізані.

Не забуваймо, що США формувались абсолютно не так, як РФ. Країна більш однорідна, «території» поступово заселялись, освоювались і ставали новими штатами. РФ складається з різних етнічних утворень, це не плавильний котел (melting pot), а Великоросія, Сибір. Урал, Татарстан, Чечня тощо. Щоправда, зараз етнічно РФ більш однорідна, ніж раніше (Імперія й СРСР розпадалися саме за етнічними кордонами), і, можливо, їй удасться «переплавити» всередині саму себе — але для цього умовний Катеринбург або Новосибірськ повинні означати в державі не менше, ніж Москва і Петербург.