Міф про «євроатлантиста» Кучму

Пройшов тиждень. З приводу 20-річчя зникнення і вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе висловилося багато людей: на фасаді Національної спілки журналістів України в Києві встановили меморіальну дошку засновнику «Української правди»; на телеканалі UA: ПЕРШИЙ показали документальний фільм «Вбивство Гонгадзе. 20 років у пошуках правди»; на інших телеканалах продемонстрували сюжети на цю тему, зокрема на одному з них за участі екс-міністра МВС і екс-генпрокурора Юрія Луценка, тощо.

РОСІЯ НЕ ОРГАНІЗУВАЛА, А ВИКОРИСТАЛА «СПРАВУ ҐОНҐАДЗЕ —ПОДОЛЬСЬКОГО»

Отже, фіналізувавши все це — тему 20-річчя ганьби і неспроможності України юридично назвати і засудити замовників у «справі Ґонґадзе-Подольського», можна перерахувати наступні «старі пісні» різної публіки, яка в черговий раз проявила дурість і продажність:

* це все Росія, вона через свої спецслужби організувала вбивство журналіста і підставила «світоча стабільності» і «євроатлантиста» Леоніда Кучму;

* е Євген Марчук, Олександр Мороз і ще там хтось знали і мовчали, та ще і використали все у власних цілях;

* це все настільки утаємничено і покрито мороком, що ми ніколи не дізнаємося правди.

Тобто з року в рік купа гримас (людей) з штучною серйозністю, зарозумністю, скорботою і пафосом товчуть всіляку неправду і другорядні речі.

Навіть, якщо припустити, що ці думки чи фантазії мають місце... Як відомо, спочатку було слово. І цих слів було багато, і чимало з них були зафіксовані на «записах Мельниченка». До нього можна ставитися по-різному, проте його плівки — це не тільки епізод по Ґонґадзе, там десятки епізодів з реалій української політики і злочинів. Тому «казки» про те, що Георгія вбили під плівки, м’яко кажучи, в штангу. А злочин проти народного депутата II та III скликань Олександра Єльяшкевича? А злочин проти громадського діяча Олексія Подольського?.. Більш того, в 2011-му для того, щоб врятувати Кучму від відкритої кримінальної справи, його родина через Валерія Хорошковського (тодішнього голову СБУ) подала звернення до КСУ, який визнав записи такими, що не можуть бути доказом, бо виявляється вони зроблені незаконно. Вловили суть? Тобто за логікою головного героя плівок і суду, вони просто зроблені незаконним шляхом, але ж виходить, що все-таки справжні.

Так може насамперед і нарешті потрібно дати оцінку наговореному на плівках, де другий президент наказував що потрібно зробити з Ґонґадзе, і хто його до цього підбурював?..

Скільки можна «плескати» язиками і вводити в оману (20 років!), особливо колишнім колегам Георгія і активним учасникам акції «Україна без Кучми», країну і світ?

Хай суд дасть оцінку — хто віддав наказ (доказів, насправді, вистачає окрім самих плівок)? І припинить нарешті цю ганьбу (до речі, Україна не виконує свої міжнародні зобов’язання з розслідування злочинів проти Єльяшкевича, Подольського, Ґонґадзе). А потім вже чи паралельно (ніхто ж не забороняє) розібратися в тому, хто і як використав цей привід (справу), який дав Кучма.

Головне — першопричина.

І ще. Було б правильно назвати поіменно тих, хто брехав, розміщував замовні статті, направляв слідство хибним шляхом.., тобто фальсифікував і допомагав фальсифікувати, фактично ставши співучасником злочину.

Сьогодні ж, хотілося детальніше зупинитися лише на одному з найбільш розповсюджених міфів, який «штовхають» реальні замовники, з приводу того, що всю цю трагічну історію з Ґонґадзе влаштував Кремль для того, щоб зупинити рух України в євроатлантичному напрямку. Бо занадто, виявляється, Кучма почав «рухати» країну на Захід.

Вибачте, це повна дурня. Тому що ні в передвиборчій програмі під час президентських перегонів 1999 року, ні згодом під час інавгураційної промови немає жодної згадки про необхідність вступу України до Північноатлантичного альянсу. Навіть навпаки, в обох випадках йдеться про збереження позаблокового статусу України (Віктор Янукович мав хороших вчителів). 

До вбивства Ґонґадзе Кучма взагалі не заїкався з приводу майбутнього приєднання до НАТО. Навпаки, тільки після вбивства журналіста почалася активізація співпраці з Альянсом. Тодішній президент не розраховував, що секретар Ради національної безпеки і оборони Євген Марчук (на посаді з 10 листопада 1999 р.) так швидко прискорить цей процес.

АКТИВІЗАЦІЯ СПІВПРАЦІ З НАТО: ЯК ЦЕ БУЛО 

Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено Секретаря РНБО Євгена Марчука. Після чого відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України у майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», — заявив тоді Євген Марчук.

Вже у жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО згідно з рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та відповідного Указу Президента України від 8 липня 2002 року». 

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», яка була схвалена РНБО. Потім вона була введена в дію Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», у першому абзаці пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» було викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».

Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО — «План дій». «Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військові сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше, — пише на своїй сторінці у «Фейсбуці» Євген Марчук. — В Україні була введена Указом Президента система державних координаторів співпраці з НАТО на рівні заступників міністра. Вдалося підняти рівень підтримки серед населення ідеї вступу до НАТО до 32—33%. З’явилися нові громадські організації на підтримку цього курсу. Весь процес почав набувати наростаючого динамізму. НАТО також почав проявляти в цьому активність. І тоді Росія почала хвилюватися і діяти».

Робота Кремля одразу проявилася. Вже влітку 2004 року — після Стамбульського саміту НАТО — Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО... Далі, прийшовши до влади, команда Януковича вилучила цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України».

Так само, треба наголосити, якби свого часу другий президент Кучма не грався із зовнішнім курсом, як і Янукович, навряд чи в 2014-му Росія наважилася б на відкриту агресію. Україна мала б зовсім інший статус і відносини з Альянсом.

***

Ось така реальна історія, яка повністю спростовує всілякі нісенітниці про те, що вбивство Ґонґадзе і «касетний скандал» влаштувала Москва. В чому полягав російський інтерес? В тому, щоб Україна залишилася в зоні невизначеності і не вступила в НАТО. Тому, повторимо, Кремль використав злочин проти Ґонґадзе, щоб підсадити Кучму на додатковий слухняний гачок (хоча Росія завжди підтримувала його на виборах) і внести розбрат всередині нашої країни. Але на чиєму боці грають ті, хто постійно розповсюджує версію про замовників з російських спецслужб, адже по-перше, вони таким чином допомагають Кучмі відбілитися і уникнути відповідальності, а по-друге, Росія все одно зробила свою справу (благо Кучма дав такий привід)?..