Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Мова еліт

Україноцентричність, україноорієнтованість, національна самосвідомість — все це має стати ознаками успіху в Україні
25 травня, 2017 - 10:36
В ПАРЛАМЕНТ ПРИЙШЛИ УКРАЇНСЬКІ МИТЦІ, ЯКІ НАПЕРЕДОДНІ ЗАКЛИКАЛИ ДЕПУТАТІВ ПРОГОЛОСУВАТИ ЗА МОВНІ КВОТИ НА ТБ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Верховна Рада ухвалила законопроект, який зобов’язав телерадіоорганізації загальнонаціональної категорії мовлення збільшити частину передач і фільмів українською мовою до 75%, а для телерадіоорганізацій регіональної та місцевої категорій обов’язковим є не менше 50% української мови в ефірі. І тут же фракція «Опозиційний блок» вирішила звернутися до Конституційного суду, оскільки, на їхню думку, закон про квоти порушує права і свободи громадян. У партії заявляють, що значна частина суспільства буде позбавлена права отримувати інформацію рідною мовою. Квотування теле- і радіопередач порівнюється зі спробою «поділу громадян на правильних і неправильних». А Євген Мураєв навіть написав пост, у якому назвав українську мову «мовою насильства». Колишні представники «Партії Регіонів», нині діячі «Опозиційного блоку», розігрують ту карту, яка одного дня вже привела їх до влади. «Захист прав російськомовних» — це їх передвиборче гасло, спосіб мобілізації електорату. Та чи лише про мову йдеться? Давайте з’ясуємо.

Мова в сучасному світі давно перестала бути просто засобом взаємодії і спілкування. Вона — один з інструментів управління державою. Але в першу чергу мова — це символ і засіб колективного самовизначення. Мова у всі часи ставала головним інструментом формування національної самосвідомості, об’єднуючи різнорідне населення в єдину націю. У постколоніальних країнах відродження національної мови завжди набуває додаткового культурного, національного та ідеологічного значення.

Більшість випадків мовних конфліктів дуже схожі між собою. Власне, це суперечки щодо офіційної мови, які ведуться між окремими групами людей усередині єдиного народу або держави. Поки не виникає конфлікту ідеологій, носії навіть абсолютно несхожих мов можуть цілком мирно співіснувати на одній території. Але як тільки постає питання про необхідність позбавитись від колоніальної спадщини, мовна тематика відразу ж виходить на перший план. Коли противники зміцнення української мови декларують, що їх метою є просто турбота про мовні права деяких російськомовних груп українців, — вони лукавлять. Йдеться завжди про ідеологічний конфлікт між національною самосвідомістю, що зароджується, і тими, хто прагне цьому процесу завадити.

Переважна більшість західних соціолінгвістів підкреслюють вирішальну роль національної еліти в збереженні мови, національної культури та ідентичності народу. Якщо ми проаналізуємо уважно всі мовні суперечки останніх десятиліть, то побачимо, що «права російськомовних» завжди захищав пул статусних володарів життя. Міцні господарники, регіональні барони та мільйонери або відверто вороже висловлювалися проти «українізації України», або лили єлей про мир і дружбу. Присутність української мови в публічному і культурному просторі довгий час захищали маргінали — вчені, українська інтелігенція, дисиденти. Так. Саме так. Таке сприйняття спікерів російськомовної (сюди ж належить і примирлива риторика) і україномовної позицій навмисно нав’язувалося українцям з екранів телевізорів, поширювалося через олігархічні засоби масової інформації. Це, мабуть, найкраща метафора для того, щоб зрозуміти, чим насправді була пострадянська Україна.

Нас переконували, що мовна тема розколює країну, що краще залишити все, як є. Де-юре українська мова була записана в Конституції як державна, а де-факто проросійські партії регулярно робили спроби внести до зали закон про двомовність.

За зразок «языкового мира» пропонувалося взяти радянську Україну, де всі еліти говорили виключно російською, а українська була мовою села, від якої людина, що збиралася робити кар’єру, мала позбавитися, як від провінційного пережитку. Радянська Україна в мовному плані нагадувала Парагвай, де цілком мирно співіснують гуарані — мова індійців та іспанська офіційна мова — мова колонізаторів. Гуарані — мова повсякденного, особистого спілкування громадян, іспанська ж — мова еліт. Національна самосвідомість серед населення Парагваю розвинена дуже сильно. Вони усвідомлюють себе індійцями. Але також відчувають свою повну відірваність від своєї держави. То хіба це не нагадує нам колонізовану Україну, де народ не ототожнював владу із собою і завжди сприймав державу як щось зовнішнє і вороже?

У роботі лінгвіста Ореста Ткаченка «Українська мова і мовне життя світу», подається цікавий порівняльний аналіз різних шляхів мовного самоствердження народів. На прикладі поляків, які побували у складі Росії, Австрії та Пруссії, а також угорців у складі Австрії, вчений показує, що народи, які мали у минулому державність, втративши її, починають активно протидіяти колоніальній культурно-мовній асиміляції. Головним носієм національної свідомості та опору у таких народів стає національна еліта, сформована в період державності. Мова стає маркером. Він відрізняє еліти національні від колоніальних.

Ті ж народи, які державності ніколи не мали, або втратили її давно, через відсутність національної еліти не можуть активно протидіяти колоніальній політиці загарбників. Там, де національна еліта була знищена, на зміну їй приходять люди, які піднімаються, переходячи на мову пануючої на їх території держави. Таким чином відбувається денаціоналізація еліти і відчуження її від народу. У таких випадках утворюються так звані «селянські народи», де мова, а з нею і національна самосвідомість залишаються лише серед селянства. До таких народів Ткаченко відносить литовців, латишів, естонців, фінів і звичайно ж українців.

Поступово серед «селянських народів» починається процес виокремлення з їх середовища освіченого прошарку інтелігенції. Вона стає на захист прав свого народу, а отже, і його мови. Саме інтелігенція піднімає питання про відродження втраченої державності. Але основою культурно-мовного, а згодом і державного утвердження «селянських народів» виступає, насамперед, заможне селянство, що зуміло не втратити свою мовну і культурну приналежність.

Ви все ще ставите питання, чому НК, НКВС, КДБ знищувало українську інтелігенцію не менше жорстоко, ніж українських повстанців? Що було метою сталінської політики знищення українського селянства? Навіщо було організовано Голодомор? — Саме для того, аби знищити основу, здатну відродити національну самосвідомість українського народу.

Квоти, що повертають у національні ефіри українську мову, роблять українську мову елітарною. Ухвалюючи закони, які розширюють присутність української мови в публічній і державній сферах, ми закладаємо основу для формування нової національної еліти. Україноцентричність, україноорієнтованість, національна самосвідомість — все це має стати ознаками успіху в Україні. В своєму пості пан Мураєв пише, що закон про квоти розриває «клаптикову Україну». — Ні, він відриває нашу нещасну понівечену агресивним колонізатором країну від колишньої метрополії. Він встановлює національні стандарти і сприяє таким чином формуванню національної держави. Закон про квоти якраз зшиває країну, тому що повертає українській мові її законне місце в українській державі.

Україномовні ефіри дають сигнал постколоніальному суспільству: для того щоб в Україні займатися політикою, робити телевізійну кар’єру, виступати на національному телебаченні, необхідно знати українську мову. При цьому вони не зазіхають на мову повсякденного спілкування громадян. Це дозволить запустити процес штучної маргіналізації української мови навпаки. Панів з «Опозиційного блоку» насправді не цікавлять мовні права громадян. Вони протидіють відродженню української держави і росту самосвідомості серед української політичної нації. Вони ведуть ідеологічну боротьбу проти України. Мовою тут і не пахне.

Лариса ВОЛОШИНА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments