«Ми застрягли між напіврозпадом УРСР та відродженням і побудовою нової України»

У вівторок народні депутати вперше зібралися на засідання в новому році. Вже найближчим часом ними планується розглянути законопроекти, які викликають невдоволення і запитання в суспільстві. Це законопроекти про ринок землі, Трудовий кодекс, медіа, гральний бізнес, внесення змін до Конституції в частинах децентралізації, регламенту роботи Верховної Ради та інші. Перед цим більшість депутатів, як і представників Офісу президента та Кабінету міністрів,  встигли відпочити на новорічні свята. Мають право. Але не обійшлося без скандалів. Показовою стала ситуація з приводу реакції української влади на трагедію із збитим іранськими військовими українського пасажирського літака над Тегераном. На терміновому нічному засіданні в ОП, зокрема, були відсутні — його керівник Андрій Богдан та голова СБУ Іван Баканов.

Що ж стосується відпочинку Володимира Зеленського в Омані, то вся ця історія із самого початку і до кінця, враховуючи тривале повернення і можливі таємні зустрічі з росіянами, викликають багато запитань, які досі залишаються без відповіді. До речі, днями народний депутат Олексій Гончаренко зробив з цього приводу запит до Офісу глави держави. «Хочу дізнатися, хто саме організовував візит Зеленського до Оману? За чиїм запрошенням він туди полетів? Чи справді переліт Зеленського був чартерним рейсом? Хто оплатив переліт? Чому президент України проживав у готелі The Ritz —Carlton? Хто оплачував проживання? Очікуємо офіційної відповіді», — написав він у Facebook.

Взагалі початок 2020 року, виходячи з ситуації на Близькому Сході, в Австралії.., був насичений подіями. На жаль, здебільше трагічними. Наскільки адекватно відреагувала українська влада на ці події? В чому причино-наслідковий зв’язок нинішніх проблем в Україні? Як повернути і реінтегрувати окуповані території? Які виклики стоять перед чинною владою і країною в новому році? Ці питання ми вирішили адресувати молодому політологу, який вже відзначається глибинним поглядом в аналізі політичних подій, Олегу СААКЯНУ (родом з Донецька) — політологу, громадському діячу, голові платформи соціально-гуманітарних ініціатив та інновацій «Єдиний Координаційний Центр».

«ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА МАЄ ЗРОБИТИ ВИСНОВКИ З «ІРАНСЬКОЇ КРИЗИ»

— У нас парламентсько-президентська республіка, але бачимо, що ключові рішення все одно приймаються президентом і Офісом президента. Наприклад, не було оперативної реакції від Верховної Ради на збиття літака, а комітети у закордонних справах та нацбезпеки і оборони з цього приводу вчасно так і не зібралися (Верховна Рада ухвалила заяву у зв'язку з трагічною загибеллю пасажирів літака рейсу PS752 лише у вівторок, через шість днів після катастрофи). Чи вбачаєте ви у цьому ризики? 

— Тут є дві проблеми: перша — те, що у нас, дійсно, центр прийняття рішень зміщений до президента, проте це відбувалося за усіх його попередників у силу об’єктивних обставин, однією з яких є слабка інституційна база. Відповідно, якщо інституції не працюють у автоматичному режимі — потрібен певний «клей», те, що буде їх об’єднувати. Таким «клеєм» виступає лояльність, яка, як відомо, не можлива без лідера, відповідно, кожен, хто приходив до влади, приводив свою команду і вибудовував її саме за принципом лояльності — не фаховості, не патріотизму, не компетенції. Таким чином можна було забезпечити певну інституційну спроможність, яка виступала екзоскелетом для інституцій.

Зеленський тут не є винятком: він так само прийшов з свого бізнесу, так само привів свою лояльну команду, яка, як виявилося не те що немає політичного досвіду, а й подекуди навіть уявлення про ті виклики і завдання, з якими стикаються у професійній політичній діяльності. Як наслідок, у кризовий момент, через співпадіння цілої низки обставин проявилася неготовність сьогоднішньої політичної еліти до непередбачуваних ситуацій. Точкою опори перед цим викликом стало РНБО, а пан Данілов, який, очевидно, маючи досвід роботи на різних щаблях державного управління, зміг зорієнтуватися найшвидше і запустити інституційні механізми для реагування: мобілізацію різних служб, підготовку борту для польоту спеціалістів в Ірна, тощо. Він виграв час, щоб політичні призначенці змогли зорієнтуватися, і, як бачимо, впродовж 24 годин все ж було реакція, але для підготовки та недопуску таких ситуацій на майбутнє політична еліта має зробити з цього висновки.

Взагалі, я б назвав це певною «кармою» сучасної команди у владі — вчитися на помилках і робити висновки, сама доля підкидає їм не тривіальні надвиклики: спочатку оприлюднення телефонної розмови з Дональдом Трампом, з якою не стикався жоден зі світових лідерів, зараз катастрофа з літаком. Очевидно, що якщо пан Зеленський і його команда навчаться робити системні висновки — у них буде одна з найжорсткіших шкіл підготовки до державної влади, шкода тільки, що це відбувається, коли президент вже на посаді.

«ЗЕЛЕНСЬКИЙ БУДЕ НАБАГАТО БІЛЬШ СХОЖИМ НА ПОРОШЕНКА, НІЖ ВІН САМ ДУМАЄ»

— На ваш погляд, чи не повторює Зеленський помилки своїх попередників, зокрема Петра Порошенка (Мальдіви), коли ми спостерігали всю цю історію з відпусткою до Оману? Особливо «темною» залишилася історія з поверненням українського президента.

— Ми можемо зробити багато припущень: наприклад те, що за допомогою таких зустрічей Росія намагається повернути Медведчука до переговорного процесу, оскільки після зміни влади його було витіснено.

Можна сказати, що це певною мірою мавпування промахів Петра Олексійовича, не без того. Мені здається, що президент Зеленський буде набагато більш схожим на Порошенка, ніж він сам думає. Взагалі ця ситуація показує, наскільки ми ще не є інституційно сталими. Оскільки від першої секунди цієї епопеї і до самого її завершення, на всіх етапах наша система не готова до реагування: починаючи від зустрічей президента, фіксації його поїздок, тощо. Чи ми маємо таку систему, як у Сполучених Штатах, де ми б за годину знали, куди точно летів президент? Нехай і після того, як це буде розсекречено? Чи є обов’язок президента користуватися тільки першим державним бортом? Ні. Відповідно, чартерні варіанти — це залежність від купи обставин, ризики пов’язані з діяльністю інших розвідок, тощо. Чи маємо ми зрозумілу для суспільства систему повноважень на випадок відсутності головнокомандуючого? Чи бачимо зрозумілу, я вже не кажу ефективну, систему комунікації державної влади під час кризових питань? Приклад поїздки до Оману показує, що ні.

Відповідно, можна говорити про окремі кейси, а можна — про системне завдання, яке стоїть перед українською державою, а саме, побудова інституційних правил гри, у яких поза тим, яке би прізвище президента не було, він би діяв у прогнозованому коридорі безпеки держави та національних інтересів.

— Чому не вдається вибудувати ці інституції?

— Ціла низка невдалих трансформацій, які приходили на зміну революційним запитам, багато в чому розхитали державний апарат. Інакше не могло б бути, адже він залишався радянським плоть від плоті, а от невдалі трансформації так і не відродили українську державу, а повсякчас підрехтовували і посилювали імітації навколо ефективного існування УРСР 2.0: у нормативно-правовій, інституційній базі, навіть банальних політичних практиках, у тому, яка політична культура домінує. Це створило ситуацію, коли ми застрягли між напіврозпадом України Радянської і відродженням власної незалежної України. Це багато в чому викривається у нашій послабленій позиції на міжнародній арені: ситуативно ми іноді можемо вистрілювати абсолютно суб’єктно і вигравати певні майданчики, проте у системній, «довгій грі» ми слабкі. Тим більше, якщо порівнювати масштаби і ресурси Росії та України. Вони не співставні. Гра РФ в інформаційному, геополітичному, символічному, військовому... просторах фактично створила завищену планку порівняння: коли на тлі Росії з усіма її проблемами, але вдаваною монолітністю, ми виглядаємо ще слабшими, ніж є в реальності. Прикро, що це релевантно і для внутрішнього простору, оскільки самі українці не завжди вірять у спроможність української держави бути сильною і перемагати. Навіть низка наших об’єктивних перемог впродовж російсько-української війни завжди сприймалася суспільством з серйозним скепсисом і пошуком тотальної зради навіть там, де її не було, що дезорієнтує суспільство.

«РОЗПАД СРСР І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПОДІЙ У 1990-х БАГАТО В ЧОМУ СФОРМУВАли НАШУ СЬОГОДЕННУ ПОЛІТИЧНУ РЕАЛЬНІСТЬ»

— Як ви оцінюєте нашу новітню історію? Як на її формування вплинули виклики початку української незалежності, зокрема події 1990-х?   

— Розпад Радянського Союзу і подальший розвиток подій у 1990-х багато в чому сформували і нашу сьогоденну політичну реальність, оскільки корені розбрату і розпорошеності українського суспільства, багато в чому лежить в атомізації 90-х: виживанні, недовірі один до одного, розчарованості після жертовного романтичного сплеску українського суспільства, цинічного використання його у встановленні олігархату, чесноті кон’юнктурщини і конформізму, коли «червоний директорат» не дивлячись на турбулентність початку 90-х, вижив і примножив себе. У винесенні на гребні хвилі успіху ще вчорашніх маргінальних елементів. 90-ті — це мікс української державності, який перемолотив у собі як Радянську Україну, так і паростки молодої України.

— Внаслідок яких помилок у нас сформувалася система олігархату, яка досі є невід’ємною складовою сучасного українського політикуму?    

— Однією з ключових помилок була бездумна приватизація, первинного накопичення капіталу у шалених умовах, оскільки на тлі розвалу радянських правил гри та не встановлення альтернативи, єдиною системою координат, яка продовжила існувати після Радянського Союзу, стала кримінальна, бо вона мала свої правила гри, дозволяла вирішувати питання тут і зараз, конкретно через настання аномії початку 90-х вона, по суті, підмінила офіційні правила. З іншого боку, частково, церква, як інституція також претендувала на те, щоб створювати ці правила гри. Тому ми побачили більшу роль церкви на Західній Україні, де вона не була дуже завищеною у радянську добу, і більшу роль криміналу, який зрештою почав діяти багато у чому і в спайці з церквою на Сході, де традиційні інституції були більш зачищеними. На цьому тлі приватизація перетворилася на «прихватизацію», в якій у кого є сила — той фактично і зміг вийти переможцем.

«ЗЕЛЕНСЬКИЙ У СВОЇЙ ПРОМОВІ ПІШОВ У НЕ МЕНШ ЗАГРОЗЛИВУ КРАЙНІСТЬ, ЗАЯВИВШИ, ЩО ДОБРОБУТ СТОЇТЬ ВИЩЕ СИМВОЛІВ»

— Звідки, на вашу думку, ростуть коріння «какая разница» у новорічному виступі президента? 

— Мені здається, що це привітання занадто сильно хотіли зробити «не таким», як було прийнято раніше. Фактично воно пройшло під зіркою протесту до колишньої влади. Думаю, пан Зеленський виступав з протестом до тієї іншої крайності, у якій ми жили останніми роками. Коли перейменування вулиць, знесення пам’ятників та боротьба з символами тоталітарного минулого звелася виключно до боротьби з приводом комунізму, а не дійсним перезавантаженням держави з тоталітарних радянських рейок. Перейменування вулиці чи знесення пам’ятника подавалися замість асфальтування і освітлення, а не поруч з тим. Зеленський у своїй промові пішов у іншу, не менш загрозливу крайність: фактично не поєднав символи і добробут, а заявивши, що добробут стоїть вище символів. Якби не було цього абзацу, можна було б сказати, що це привітання було одним з кращих з усіх привітань, які коли-небудь оголошували не лише президенти України, а й представники усього пострадянського простору. У цьому вітанні ми побачили ідеального пострадянського президента, який, на жаль, не став ідеальним українським президентом. На 2020 рік це саме той виклик, який стоїть перед Зеленським — перетворитися, хай не на ідеального, але питомо українського.

«БЕЗ РОЗПУСКУ ПАРЛАМЕНТУ Я НЕ ДУМАЮ, ЩО НАС ОЧІКУЄ ТОТАЛЬНЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ УРЯДУ»

— Як ви оцінюєте уряд Гончарука? Чи можна його назвати ефективним? Чи будуть відставки найближчим часом?     

— Без розпуску парламенту я не думаю, що нас очікує тотальне перезавантаження уряду. Оскільки цей уряд, хоча і передбачався як перехідний, але немає нічого більш стабільного, ніж тимчасове. Він сформувався як компроміс між різними групами інтересів, забезпечуючи стабільність у їх відносинах. Я не думаю, що зараз хтось піде на те, щоб розвалити цей крихкий мир і знову запустити процес перерозподілу квот. Цілком вірогідно, що навіть через свою низьку публічну політичну суб’єктність, технократичність у діяльності — цей уряд має шанс проіснувати досить довго. Вірогідність перезавантаження саме парламенту зберігається на кінець року.        

— На вашу думку, які ключові виклики чекають на нову владу 2020 року? І які прогнози можна зробити щодо розвитку країни загалом?

— Один з викликів — відмовившись від ролі влади українського минулого стати владою українського майбутнього. Якщо говорити більш детально, то ключовими викликами є питання фінансової стабільності, оскільки з цим українці в нинішній турбулентності будуть вимірювати свій власний добробут. По-друге, держава у смартфоні, оцифровка державних послуг: від того, наскільки високоефективно вдасться зробити хоча б для третини українців очевидними цю зміну — буде залежати те, наскільки ефективним будуть сприймати президента. Третє — утримання згуртованості власної політичної команди. Четверте — досягнути принаймні символічних перемог над Російською Федерацією, не допустивши серйозних провалів.

«...НА ІНШИХ ПОЛЯХ БОРОЛОСЯ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, А НЕ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА»

— Багато політиків і експертів запевняють, що згідно Мінських домовленостей ми апріорі знаходимося у невигідній позиції. Як нам вийти з цієї пастки — чи потрібно шукати нові формати? 

— Мінський процес — валіза без ручки, а домовленості — цегла, яка лежить у цій валізі. «Мінськ» є необхідним через те, що це єдиний майданчик на якому можливий діалог навколо предметних питань, які стосуються гуманітарної, економічної, соціальної, і не тільки, сфер, які нікуди не зикають не дивлячись на плин війни, і вирішення яких потребує певних контактів

Якщо говорити про Мінські домовленості, то, безперечно у сьогоднішньому вигляді вони не можуть бути виконані об’єктивно, через їх неспівпадіння з контекстом, як мінімум, а як максимум через їх невідповідність інтересам жодної зі сторін. По-друге, вони залишають за рамками цілу низку обставин без яких завершення війни є неможливим. Не вирішують жодної з підвалин, які б унеможливили конфлікт. Перша обставина — вади і неефективність колективної системи безпеки і світоустрою, який сформувався у горнилі між двома світовими війнами. Сьогодні світ не зміг ані захистити, ані адекватно відреагувати, ані притягнути до відповідальності агресора і окупанта у ХХІ столітті. Без зміни у міжнародній політиці, без пошуку нових інструментів для відповіді на ці виклики, знайти вирішення проблем російсько-української війни буде майже неможливо.

Друга обставина — російська імперська політика, яка послуговується ідеями «русского мира» и вважає за нормальне окупацію чужих територій і розв’язання війни як засіб ведення своєї міжнародної політики. Третя обставина — в умовах економічної, інноваційної, демографічної слабкості, для РФ фактично єдиною зброєю залишається релігія і ядерна боєголовка. Відповідно, без зміни цих установок в РФ і відмови від позиції розв’язування воєн, говорити про завершення російсько-українського протистояння так само складно.

Для України важливо було б сконцентруватися на кількох речах: максимальне утримання тих дипломатичних майданчиків, які ми маємо на сьогоднішній день — «Мінськ», міжнародні колективні представницькі органи, «нормандський формат» — всі майданчики, на яких ми ведемо позиційне дипломатичне протистояння. Для Україні також важливо перетворитися з країни-проблеми на країну-учасницю у вирішенні і створенні нової коаліції навколо вирішення тих загроз, які актуалізувала російська агресія, і які багато у чому можуть конвертуватися у завершення війни. Нам потрібно бути проактивними. До недавна міжнародна політика будувалася за принципом: «і маленька і велика країна є рівними у своїх міжнародних відносинах». Росія, розваливши «силу права» нав’язала світові «право сили», по суті, створивши загрозу, коли невеликі та середні країни можуть стати жертвами нового переділу світу між великими силами, які претендують на те, щоб бути полюсами світової політики. Тому маленькі та середні країни є зацікавленими у ефективному світоустроюю, колективній системі безпеки, яка б гарантувала їм безпеку. І Україна тут може знайти своїх союзників через спільні загрози та інтереси.

Наступне завдання для нас — посилити українську державу у цьому бурхливому контексті, оскільки ми нагадуємо підбитий корабель, який на ходу відстрілюється і ремонтується під час шторму. Наше виживання залежить від того, наскільки ми зрозуміло зможемо робити декілька процесів одночасно, добиваючись синергетичного ефекту між ними. Під час маріупольського форуму Зеленський заявив, що Україні потрібна  стратегія безпечної реінтеграції. Дуже важливо, щоб вона переросла у реальну стратегію, а не залишилася політичною декларацією, яка б містила у собі інтеграцію, реінтеграцію, деокупацію країни та кумулятивний ефект між ними. 

Проти нас ведеться не просто інформаційна війна, а світоглядна, яка має культурний, когнітивний... розрізи — і тільки один з них інформаційний, який, до того ж, розпадається на кібервійну, інформаційно-психологічні операції, і власне на потоки дезінформації. Тому, якщо сказати про здобутки, то за ці роки Україні вдалося вибудувати достатньо ефективну систему ідентифікації та розвінчення фейків, а також ідентифікації інформаційно-психологічної операції. Ці успіхи я пов’язую з тим, що вдалося налагодити співпрацю між неурядовим сектором, спецслужбами та профільними органами. В усьому іншому, на жаль, сказати про серйозні успіхи я не можу. На інших полях боролося українське суспільство, а не українська держава — там проявилася відсутність політики, і розуміння того, що на цих теренах ведеться боротьба.