Небезпека інфантилізму

Розчарування в очікуваннях, фрустрація від нестатків, загострення бойових дій, невпевненість у завтрашньому дні й суцільний популізм нинішньої влади стали тлом для процесів, які посилюють в українському суспільстві відчуття розгубленості. Критичні ситуації на хвилях адреналіну вселяють в людей надії, часто безпідставні. Так було під час мирної Помаранчевої революції, так сталось за кривавої Революції Гідності. Згодом стало зрозуміло, що ці історичні події не можна назвати навіть революціями. Більш того, виявилось, що той, проти кого вийшов Майдан 2004 року (Леонід Кучма, якому не вдалося залишитися на третій термін, зробив ставку на Віктора Януковича), після останнього Майдану не лише не втратив позиції, а й примірив на собі сорочку миротворця — спочатку в Донецьку, коли сів за один стіл із ватажками бандитів Захарченком і Плотницьким, а згодом — і в Мінську, де власною рукою підписав згоду перед окупантом на зміни до Конституції (!). Його ж зять нещодавно відзначився сумнозвісною капітулянтською статтею у WSJ, продемонструвавши суспільству, що зовнішня політика в Україні, можливо, не обов’язково залежить від Банкової. Принаймні існують ті, що підсвідомо вважають вищі посади формальністю, а себе позиціонують як незмінних власників країни.

Криза ідеології (в парламенті немає ідеологічних партій, а є політичні проекти), криза довіри до влади, відсутність чіткого курсу, ясної програми — все це дезорганізує суспільство та створює відповідні умови для реваншу тих сил, які, за всього свого негативу, демонстрували організованість і системність. Такий «солдатський» підхід інколи навіть виплескувався у відверті заяви, сповнені знущання і презирства. Згадаємо лише крилату фразу покійного Чечетова: «Развели, как котят». Так звані регіонали, які після Майдану на певний час стали наче ізгоями, досить швидко почали ставати на ноги, змінивши вивіску своєї структури на назву «Опозиційний блок». Дійшло до того, що найодіозніші з них, які були прямо причетні до розв’язання війни на сході (наприклад, Валерій Голенко, Володимир Пристюк), сидячи в Києві, брали участь у виборах до Верховної Ради. СБУ, дивним чином, деяких із них оголосило в розшук вже після того, як вони залишили терени України. А якби їх обрали до парламенту? Чи не сховались би вони за так званою депутатською недоторканністю?

У багатьох на вустах залишилось прізвище «регіонала» Олександра Єфремова, якого возять по Україні із СІЗО до СІЗО, та водночас довгий список фігур, які стояли біля витоків бандитизму, розкрадання Донбасу та фактично за руку завели окупанта на українську землю, навіть не згадується. І якщо львів’янину це може бути непомітним в силу необізнаності в місцевих реаліях Донбасу, то луганчани й дончани добре бачать вибірковість поведінки Києва, що не може не вселяти ще більшу недовіру як до влади, так і до правоохоронних органів. До речі, ще в лютому 2015 року, коли тільки розпочався процес проти Єфремова, останній на імпровізованій прес-конференції біля стін Слідчого управління Генпрокуратури кількома фразами присадив журналістів, які «зі старту» вирішили поставити його в глухий кут. Єфремов просто згадав мантру про долар по 8 грн за часів Януковича. Спекулятивність цієї тези зрозуміла, але нагадаємо, що пролунали ці слова якраз тоді, коли банківська система України потрапила в шалений шторм розхитування курсу. Очевидність цинічних махінацій із валютою під час війни, боїв за Донецький аеропорт та зрештою перед підписанням сумнівного Мінська-2 та втрати Дебальцевого, не могла не обурювати українців.

Колишній член Партії регіонів, який побажав залишитись неназваним, у розмові з «Днем» пояснює: «Те, що Опоблок, який створений на уламках Партії регіонів, зараз має певну підтримку, пояснюється не якоюсь їхньою заслугою, а тим, що нинішня влада нічого не зробила, щоб покарати винуватців тієї біди, яка спіткала країну. Люди, які живуть на Донбасі, бачать, що ніхто цих злочинців і авантюристів не покарав, і гадають, що так і має бути. При цьому нинішня влада сама втрачає рейтинги. Бачимо безліч проколів, включно із тарифами, які б’ють по кишені простих українців. Відповідно, люди згадують і долар по 8 грн, і відсутність війни, і міфи про стабільність. Люди гадають, що раніше крав лише один Янукович (згадаємо, як розкрутили тему Межигір’я і золотих батонів), а нині відкрито грабують всі.  Все це є передумовами для формування електорату, який буде голосувати за Опоблок. Таким чином Порошенко підставив сам себе. Тепер на ньому народ буде концентрувати своє зло. Як в свій час Янукович став цапом відбувайлом, концентрацією всіх гріхів, так і Порошенко, якщо не зробить відповідних висновків, може стати резервуаром для негативу. У Опоблоку зараз одна «ідеологія» — що гірше, то краще. Невдачі Порошенка лише підсилюють їх. Насправді, ніякої ідеології у Опоблоку немає. Їм зараз достатньо лише очолювати натовп тих, хто всім незадоволений і повторювати про долар по 8 і те, що крав лише один Янукович, а вони — святі, «білі та пухнасті».

З іншого боку, й саме слово «регіонали» у певний момент почало демонізуватись. Багато хто забуває, що Партія регіонів тривалий час була партією влади і до її лав не завжди входили сепаратисти та грабіжники. Термін «колишній регіонал» став свого роду кліше. До того ж  неодноразово згадується, що й сам Петро Порошенко стояв біля витоків заснування Партії регіонів. Луганчанин, офіцер ЗСУ Микола Греков, який досі офіційно залишається обраним до війни мером окупованого Олександрівська, говорить «Дню»: «Я — регіонал і був у цій партії з самого початку. Переконаний, що справа не в партії, а у свідомості народу, який обирає мерзотників. При цьому люди ведуться на порожні обіцянки, знаючи, що їх обмануть. Але вони все одно «купуються». Суспільство, зрештою, має навчитись мислити і відчувати власну відповідальність не лише за голоси, які вони віддають на виборах, а й за те, які програми вони обирають для перегляду, за газети, які читають, і за власну нездатність робити висновки. Не можна увесь час залишатись інфантильними. В момент заснування Партії регіонів, у неї була дуже адекватна ідеологія, яка визнавала владу регіонів. Принцип простий — не з центру вирішувати, що потрібно тому чи іншому краю, а щоб сам край формував запит до Києва. За грамотної реалізації такого принципу відбувається балансування інтересів і потреб. Сьогодні влада намагається використати цей принцип і говорить про децентралізацію. Безумовно, в Партії регіонів були й покидьки, як і в інших політичних проектах, але було дуже багато професіоналів, адекватних людей. На жаль, певні особистості та події примусили народ досить викривлено ставитись до цієї партії і її ідей. Опоблок, у свою чергу, є структурою, яка створена з людей, що забажали залишитися у владі. Це партія, яку підтримує виключно олігархат. Всі її члени служать Мамоні, а не народу. У них немає ідеології. Більш того, зараз фактично немає партій з ідеологією. У парламентарів сьогодні «ідеологія» одна — гроші».

Варто згадати, що нещодавно з’явилась інформація, яку підтвердив Євген Мураєв, про можливий розкол Опоблоку на два проекти (Бойко — Льовочкін та Ахметов — Вілкул). Попри начебто негативну оцінку подібного можливого розколу самим Мураєвим, не виключено, що в основі його лежить не лише несумісність бізнес-інтересів конкретних осіб, а й здатність у перспективі розподіляти акценти в залежності від регіону і таким чином підвищити шанси потрапляння до Верховної Ради, так би мовити, двома ешелонами. Розчаровані владою мешканці центральної України, які не поділяють проросійських поглядів, з більшою імовірністю проголосують за «стабільність» без сепаратистського душку. Водночас мешканці Донбасу й зараз голосують «за командою» керівників підприємств, котрі в основному належать Рінату Ахметову. Зазначимо важливу особливість виборів, яка впроваджувалась кілька останніх десятиліть — бідність. Відсутність коштів, з одного боку, посилює невдоволення владою, а з іншого — ставить виборця в залежність. Кулуарно існувала навіть теорія «собівартості голосу», коли політтехнологи чітко прораховували, за яку ціну можна «купити» виборця. Таким чином, уся передвиборча кампанія тривала не за принципом змагань ідеологій, конкретних програм та рівня довіри, а за принципами бізнес-проекту, що не могло не породити зрештою масштабну кризу парламентаризму.

«Рейтинг Опоблоку останній рік не зростає, хоч вони й мали потенціал для його нарощення, — коментує «Дню» експерт Інституту політичної освіти Олександр Солонтай. — Цим потенціалом вони не скористалися. Тому на їхню електоральну нішу зайшли інші партії, наприклад, «Наш край» або «За життя» Вадима Рабиновича. Раніше рейтинг Опоблоку зростав тому, що дуже швидко і карколомно падав рейтинг довіри до влади. Таким чином формувалися протестні й реваншистські настрої. Опоблок грав на таких настроях, як несприйняття Майдану й євроінтеграційного курсу. Пізніше ця тема почала вичерпуватися і Опоблоку треба було переходити на соціальну тематику. Цього вони не зробили через внутрішні протиріччя. Зовнішньою причиною стала поява конкурентів. При цьому, ані Опоблок, ані «БПП», ані «Народний фронт» жодної ідеології, в класичному розумінні цього слова, не мають. Це електоральні проекти під конкретних лідерів. «БПП» — під Порошенка, «Народний фронт» — під Яценюка та Турчинова, Опоблок — під Ахметова, Бойка й Льовочкіна».

Отже, нині дійсно маємо велику прірву між українським суспільством і владою, яку намагаються заповнити сили реваншу. Хоч як це дивно, але запобігти цьому допомагає війна, яка примушує народ мобілізуватись і дивитись на речі більш відповідально. Останні події в Авдіївці довели, що ні волонтерський рух, ні прагнення захищати Батьківщину за ці роки у українців не згасли. І дуже важливо, щоб саме з цього середовища народжувались не політичні проекти, а ідейні національні рухи з ясним баченням побудови держави.