Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

Політична самоізоляція – 2

«У наших реаліях активісти та волонтери зазвичай виконують роль «пожежників», але потрібно усвідомити власну силу і в політиці», — експерт
29 квітня, 2020 - 18:24
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Днями серед багатьох думок щодо можливого призначення Міхеіла Саакашвілі на посаду віцепрем’єра була і цілком слушна, яка стосувалася стану громадянського суспільства (його спроможності і впливу). «Призначення Саакашвілі віцепрем’єром, це, знаєте, останній такий приправлений натяк усьому українському народу, — пише в ФБ політичний консультант Олег Постернак. — Ви, хлопці, або самоорганізовуєтеся і приступаєте до композиції реального громадянського суспільства, або ми будемо і далі тактику «я твой дом труба шатал» застосовувати щодо державних інституцій та всім на сміх».

Дехто в Україні полюбляє повторювати, що в Україні сильне громадянське суспільство. Справді активісти, волонтери приходять на допомогу державі, коли її інституції реально не справляються (окрема тема). Так було 2014-го, коли Росія напала на Україну і потрібно було допомагати нашим військовим. Так відбувається сьогодні, коли треба допомагати нашим медикам під час коронавірусу та селянам під час лісових пожеж.

Але не все так однозначно. За ці роки в Україні навчилися використовувати волонтерський чи громадський рух, імітуючи самоорганізацію і бурхливу діяльність — часто для того, щоб стрибнути у владний корабель. Раніше їх називали «грантоїдами» (сьогодні додалася назва — «соросята»), які здебільше перебувають під крилом міжнародних донорів і їхнім представником в Україні — зятем другого президента.

Виходить, ті, що займаються імітацією і прислужництвом прагнуть потрапити (їх проштовхують) у політику, а реальні активісти фактично самоізолюються від політичного життя. Більшість з них звикла обходитися без держави, хоча розв’язати такі проблеми, наприклад, як із повітрям, водою, землею, пожежами... без правильного урядування нереально. Постає питання — чи не звідти в Україні таке нікчемне урядування? І взагалі — чи є підстави пишатися громадянським суспільством, якщо воно поки не здатне зорганізуватися для політичного представлення і відстоювання своїх інтересів?

«ЯКЩО В НАС Є СИМУЛЯКР НАРОДНОЇ ВЛАДИ, ЕКОНОМІКИ.., ТО, ЗВИЧАЙНО, В НАС Є СИМУЛЯКР ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Сергій ВИСОЦЬКИЙ, депутат VIII скликання Верховної Ради, журналіст:

— На мою думку, проблема в тому, що в Україні не сформований запит на професійну політику і на політику цінностей. Вибори 2019 року стали маніфестацією антицінностей при виборі політиків. Тому волонтери, громадське суспільство, експерти — вони прийдуть до влади, коли на це буде попит у країні. Щодо активності громадян є чудові книжки  з інституційній політиці, наприклад, Норта Вайнгаста. В них йдеться про те, що демократія та суспільство, з точки зору розбудови інституцій, стають ефективними, коли пропорція недержавної інституції до державної становить 3 тисячі до одного. Байдуже яке саме це об’єднання громадян — важлива активність сама по собі, якщо люди відстоюють свої погляди в групах. Це йде на благо демократії, адже допомагає вибудувати функціональну демократію, і до того ж не обов’язково, щоб всі ці громадяни йшли в політику. Автор наводив як приклад клуби садівників та бібліотечні клуби — це вже об’єднання громадян, це різноманітні лобістські громадянські структури, інколи побутові, часто на муніципальному рівні, як це прийнято в Америці. Що нижче спускається до простої людини такий вид самоорганізації, і що більше організацій, які відстоюватимуть права громадян у різних аспектах, то краще для демократії. Тож проблема в тому, що в нас низька громадська активність, у нас завжди було 10% громадян, які виходили на Майдан і потім якось штовхали країну й обороняли її, та велика кількість громадян, яким байдуже не лише майбутнє України, а й часто своя доля, тому що вони можуть не прикладати зусиль, щоб їхнє життя стало кращим у соціальному вимірі, не об’єднуються. 

Україна, на жаль, у принципі, є країною схильною до побудови симулякрів: якщо в нас є симулякр народної влади, економіки, то, звичайно, в нас є симулякр громадянського суспільства. Головна прикмета громадянського суспільства — об’єднання добровільне та безоплатне: людина витрачає свої час та гроші, як це буває в країнах сталої демократії, на те, щоб щось покращити. Зиск з цього вона матиме лише в результаті громадської активності, як-от побудова парку чи ухвалення важливого закону. Це, до речі, як і класичне об’єднання в партії, коли люди витрачають свої гроші на фінансування партійних осередків. У наших умовах для людей, що називають себе громадськими активістами ця діяльність перетворилася на своєрідну професію: вони просто отримують високі зарплати і щось лобіюють, що може бути відпрацюванням програм замовників. Це, звичайно, не активізм, я назвав би це професійною лобістською роботою. Дуже часто наша «громадська активність» з точки зору розвиненого світу є лобістськими утвореннями. До речі, я всі 5 років у парламенті відстоював ідею, що нам треба ухвалити закон про лобізм, який легалізує саму цю професію, зробить сферу прозорішою. В нас часто просто немає правил гри, адже розмова з чиновником може трактуватися як корупція. Не весь лобізм поганий, адже в нас просто немає такого явища, яке б давало можливість на офіційному, відкритому, взаємовигідному рівні опрацьовувати компроміси між великими компаніями та соціальними потребами суспільств. За такими правилами всі люди, які зараз називають себе активістами, були б просто вимушені реєструватися як лобісти, що було б справедливіше. Ці люди не розповідали б на телеетерах, що вони сумлінно б’ються за українське щастя просто отримуючи зарплату та директиви від когось іншого. 

Нам треба також долати олігархію, звісно. Проте ми бачимо, що тіньовий лобізм пана Ахметова, наприклад, перейшов на ту стадію, коли прем’єром стає його топ-менеджер, людина, яка навіть не була до того в парламенті, у владі. Це приклад класичного олігархічного лобізму в країні, де не вистачає правил гри і адекватних законів щодо такої діяльності. В Британії, до прикладу, завжди прем’єром стає член парламенту, в нас, за логікою нашої Конституції, повинно бути так само, бо Кабмін формується Верховною Радою, в Україні парламентсько-президентська республіка.

Що більш простими і прозорими є правила і що більше вони спонукають політиків та урядовців до прозорої гри — то краще.

Думаю, кількість симулякрів в Україні спричинена пострадянською ментальністю в більшості людей, а одною з ознак пострадянського суспільства є двоїсте мислення, як Орвел писав. Тому в нас двоїсті стандарти щодо всього, громадянського суспільства зокрема. В нас цей процес досяг апогею, більше так жити країна не зможе, в результаті цього президентства, політичної та економічної кризи, якщо ми вистоїмо, сподіваюся, почнеться побудова принципово іншої держави.

«ОСОБИСТО Я ВІРЮ В СИЛУ ОСВІТИ ТА ПРОСВІТИ»

Юлія ПАЧОС, кандидатка історичних наук, викладачка Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Урядування передбачає насамперед співвідповідальність. Нікчемне урядування — це наслідок небажання як представників політикуму, державних службовців, політичної еліти, так і громадян брати на себе відповідальність за прийняті рішення. Адже саме ми своїм вибором формуємо те саме спроможне чи неспроможне урядування на всіх рівнях державної влади. Громадянське суспільство в Україні досі формується. Активізація цього процесу та якісний стрибок відбулися після 2014 року. Волонтерські рухи, результативні протестні акції, конкретні зміни в конкретних громадах — це далеко не повний перелік індикаторів розвитку громадянського суспільства в Україні.

Громадянське суспільство передбачає діяльність громадян у публічній сфері, яка значно ширша за політику. Демократичною державою громадянському суспільству делегована низка повноважень управління і можливостей — створювати громадські об’єднання заради досягнення власних інтересів, проводити заходи в своїх громадах, займатися просвітницькою діяльністю, захищати свої права, просувати свої інтереси стосовно політик, забезпечувати та контролювати належне функціонування органів влади. Це ті можливості, які є в активних громадян.

Активна частина громадянського суспільства в Україні часто використовує ці можливості та демонструє, що може обійтись без держави: не вистачає тепловізорів для армії — об’єднались, скинулись, закупили; медики без захисту — створили фонди, пошили власними силами. Але чи справді громадські активісти можуть без держави? Громадянське суспільство не існує окремо від держави, воно постійно перебуває під її впливом та впливає на неї. Виходить так, що в наших реаліях активісти та волонтери частіше за все виконують роль «пожежників» — вони реагують та ліквідовують наслідки бездіяльності, розгубленості чи недопрацьованості органів державної влади. А мали б використовувати надані можливості як превентивні заходи для запобігання виникненню таких ситуацій, як слабке матеріальне забезпечення армії чи неготовність лікарень до епідемії.

Управління державою має здійснюватися «знизу». Громадянське суспільство, об’єднання громадян, кожен окремий громадянин повинен починати зі змін у своїй маленькій community (громаді, професійному об’єднанні, ОСББ тощо), відчути силу своїх можливостей та впливу на владу. А далі за зростанням та за допомогою інструментів громадянської участі впливати на процеси прийняття рішень на рівні держави.

Усвідомлення власної сили впливати та змінювати світ довкола має пройти через подолання стереотипів «усе вирішено без нас», «це політика, я в неї не лізу», «мій голос нічого не значить» тощо; через усвідомлення себе відповідальними за все, що відбувається в державі; через підвищення обізнаності громадян щодо системи органів влади, їх повноважень та своїх можливостей впливати на них через механізми захисту своїх прав та громадянської участі (участь у виборах, безпосередня комунікація з органами влади, звернення, участь у організаціях, моніторинг поточної діяльності органів влади тощо).

Особисто я вірю в силу освіти та просвіти. Тому підвищувати рівень громадянської обізнаності через формальну і неформальну освіту, формування в громадян моделей поведінки відповідального громадянина держави, який здатний приймати поінформовані рішення та нести за них відповідальність — ось це має бути в фокусі держави і громадянського суспільства. Саме маючи критичну масу відповідальних громадян у суспільстві, ми не будемо гасити «пожежі» безвідповідальних дій чи бездіяльності влади, а спільно створювати такий публічний простір, у якому виникнення таких ситуацій буде неможливим.

«ЯКЩО МИ ХОЧЕМО ХОРОШИХ ПОЛІТИКІВ — НАМ ТРЕБА ЗМІНЮВАТИ ВЛАСНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЦІЄЇ СФЕРИ»

Олександра МАТВIЙЧУК, правозахисниця, голова правління громадської організації Центр Громадянських Свобод:

— Давайте окреслимо, що ми розуміємо під терміном «громадянське суспільство». Для мене людина, яка частину свого вільного часу, приватних ресурсів, енергії, зусиль інвестує не для досягнення персональної вигоди, а на спільне благо, починаючи від локальних вимірів, як району чи подвір’я, до глобальних — це громадський активіст і активний учасник громадянського суспільства. Для цього людині не треба обов’язково бути членом якоїсь організації. Я не визначаю цей термін виключно як сумарну сукупність ГО та їх членів, для мене це набагато ширше поняття, куди входять люди, що займаються волонтерством, беруть відповідальність за те, щоб змінювати світ навколо себе на краще, проблеми в тому, що вони не хочуть зайвої формалізації, я особливо не бачу, в кожного свій підхід.

Абсолютно інше питання, коли ми говоримо про перехід від громадської діяльності в політичну — це для мене дві різні сфери. Проблема в тому, що люди їх ототожнюють. Часто стикаюся з тим, що коли ми працюємо з Верховною Радою для того, щоб в Україні з’явився дієвий механізм притягнення воєнних злочинців до відповідальності, мені закидають, що я займаюся політикою, хоч це не відповідає дійсності. Ще один вимір, коли людина перебуває в керівних органах політичної партії і паралельно є громадським активістом, що не зовсім логічно і потребує визначення між напрямами. Корінь цієї проблеми в нашому минулому, в Радянському Союзі, де несанкціонованої владою громадської активності просто не було. Це призвело до того, що в нас навіть на рівні мови не з’явилося певних термінів. В англійській мові, до прикладу, є два слова: policy і  politics, де друге — боротьба за владу, те, чим займаються політики, коли в них є бачення, як змінити, місто, область, країну на краще, і вони йдуть здобувати владу, переконувати виборців, отримати цю владу і реалізувати своє бачення. Громадянське суспільство цим не займається, але ми займаємося policy — системними стратегічними змінами. Той законопроєкт, який ми згадували, спричиняє зміни в суспільстві? Так, він матиме величезний вплив на певну сферу політичного життя, але це не політика.

Є проблема з тим, щоб люди, які довели свою ефективність, досягнення стратегічних змін у громадській діяльності, не хочуть переходити в політичну діяльність, але їх можна зрозуміти, в цьому насамперед винні ми. Тому що коли питаєш, які асоціації виникають у людей зі словом «політики», то це не ті асоціації, які хочуть асоціювати з собою перспективні і чесні люди, ставлення суспільства до цього, як до чогось брудного. Тому багато людей, які йдуть з громадської діяльності в політику, отримують на себе величезну частку негативу тільки тому, що зробили свій вибір і почали займатися сферою, де, в очах суспільства «всі корупціонери, погані тощо». Це в першу чергу і стримує людей. Якщо ми хочемо хороших політиків — нам слід змінювати власне ставлення до цієї сфери.

У правозахисній сфері обмежений арсенал впливу на державну політику: не всі методи і цілі, які громадські активісти можуть використовувати, для мене, як правозахисниці, є прийнятними, тому що в мене є межах прав людини, яка є вагомою, визначає цінності і мою роботу. Якщо говорити про проблему співпраці державного та громадського сектору насамперед вона полягає в тому, що як до Майдану, так і після, так само як зараз, коли відбулося перезавантаження влади і прийшла створена за 2 місяці до виборів нова політична сила, яка отримала монобільшість виключно на рейтингу відомого коміка, що став Президентом, влада не розглядає громадянське суспільство, як рівноправного партнера. Досі у владі мало людей, що розуміють справжній потенціал, який несуть ініціативи створені знизу, можновладці просто самі часто такого досвіду не мають, а отже, ставляться несерйозно і не розглядають можливостей для співпраці.

«СТОСУНКИ МІЖ ДЕРЖАВОЮ І ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ БУДУТЬ РОЗВИВАТИСЯ»

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон:

— В Україні громадянське суспільство і держава тривалий час існували окремо одне від одного. Я маю на увазі справжнє громадянське суспільство, а не той його симулякр, який існував та й досі продовжує існувати за рахунок держави: організації ветеранів, чорнобильців, афганців, різні творчі спілки (письменників, художників, журналістів...). І цей симулякр був таким собі «громадянським суспільством для держави» — здебільшого слухняним, безпечним, придатним для використання при нагоді.

І разом з цим існувало громадянське суспільство, яке було тривалий час маргіналізованим для держави — так звані грантожери. З їх існуванням держава була змушена рахуватися, бо офіційно декларувалися демократичні цінності, тому, попри бажання деяких впливових людей зробити на кшталт Росії (оголошення іноземними агентами, навіть припинення діяльності) грантожерів, держава була змушена терпіти.

Але 2014 року, як на мене, сталася, крім Революції Гідності, ще одна революція, яку не всі помітили. Сутність цієї революції в тому, що потужний волонтерський рух, і зміни в державі загалом докорінно змінили роль і місце в нашому суспільстві тих громадських організацій, які ще нещодавно були для держави, так би мовити, більмом на оці. Бо вони за роки роботи навчилися непогано існувати в агресивному середовищі, бути креативними; вони знали, що дійсно потрібно людям і як цього досягти. Представники громадськості вміли спілкуватися з простими людьми краще за чиновників. І, що дуже важливо, часто наші іноземні партнери краще комунікували саме з представниками громадянського суспільства, ніж з представниками влади.

І такі реформи, як децентралізація, медична, освіти, просто неможливо уявити без участі в цьому процесі громадських організацій. Без їхньої участі сьогодні неможливо уявити і виборчий процес на всіх рівнях. Наприклад, саме після активного втручання громадських організацій почалися зрушення в напрямку відновлення виборчих прав вимушених переселенців. 

Стосунки між державою і громадянським суспільством будуть розвиватися. Так, вони завжди будуть дуже непростими. Але в іншому вигляді вони просто не зможуть бути продуктивними.  

«У НАС Є ГАРНА ТРАДИЦІЯ СКИДАТИ ВЛАДУ, АЛЕ ЩО СТОСУЄТЬСЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, ТО ТУТ Є ПРОБЛЕМА»

Сергій ПАСIЧНИК, керівник ГО «Академія стратегічних досліджень», Черкаси:

— Така ситуація є проблемою не одної сторони, а кількох сторін. Із одного боку, в будь-якому суспільстві державний апарат, бюрократичний — заздалегідь більш громіздкий, ніж громадянське суспільство. В нормальних країнах завжди десь суспільство оперативніше реагує. Десь загальна самооборона не встигає, є якісь економічні ініціативи, бо держава, можливо, не встигає дістатися до кожного села чи річки, якісь юридичні аспекти, які пригальмовують швидке реагування держави. Тому громадські ініціативи є завідомо більш швидшим інструментом, який може відреагувати оперативніше.

Те, що якась частина громадських активістів не хочуть переходити в політику, — нормальна ситуація, тому що, з одного боку, вони бачать момент бюрократії, обмеження багатьох моментів для пересічного громадянина. Розуміють, щоб реагувати реально на якісь процеси, а не бути чиїмись маріонетками, треба виходити з певною командою, з певним ресурсом і так далі.

Якщо, приміром, у США чи в Європі яка-небудь громадська ініціатива за умови того, що її ідеї підтримує саме населення, може зорганізуватись і за підтримки фінансування населення донести свою позицію до громадян і обратися в органи влади, то в Україні таке дуже складно зробити. Враховуючи, що значна частина медіаресурсів під контролем чотирьох-п’яти олігархів, то такі поривання активістів можуть просто використати. Приміром, вони зайдуть у владу, але потім стане зрозуміло, що вони не впливають на якісь процеси, а їх використовують для відбілювання персон, які зайшли разом з командою. Або це просто маніпуляції, як це було в проміжку між Ющенком і Януковичем, коли було багато громадських ініціатив. Можна пригадати «Народну самооборону» Луценка, і подібні речі, коли виникали спочатку громадські організації, хоча, зрозуміло, що то була просто розкрутка бренду в агітаційний період, а потім перетворювались на політичну партію. Тому в багатьох громадських активістів є певна відраза до того, що їхні позитивні поривання можуть використовувати.

Або просто не хочуть йти, бо вони прагнуть робити якісь конкретні речі на рівні якоїсь конкретної громади і розуміють, що, аби робити якісь глобальні речі, треба мати певну компетенцію, мати команду.

З другого боку, компонент певної неготовності волонтерів, активістів йти в політику теж неправильний. Треба було формувати великі команди, заходити в органи виконавчої влади, в парламент, місцеву владу, бо на певному етапі поки була довіра, поки був вакуум влади (період 2014—2015 років) якраз ці активісти мали шанс зайти. В цей час попередня влада по суті сиділа тихіше води нижче трави (ті, хто залишились в Україні), опозиція Майдану боялась влазити в якісь занадто корупційні схеми, втім, цей короткий відрізок часу по суті був втрачений. У нас є гарна традиція скидати владу, оці повстанські традиційні рухи мають велику потужність, але що стосується якраз державотворення і функціонування державного апарату, то тут є проблема. Ну і сама ментальність, на кшталт: я тут у себе порядкую і не хочу влазити в глобальні справи.

Виходить палиця з двома кінцями: багато хто не хоче влазити в ці процеси, бо розуміє, чим це може закінчитись, разом з тим потреба є, бо не можна все життя бути громадським активістом, якщо ти хочеш впливати на політику, то до неї треба йти і треба йти командою, з якимись ідеями. Тим паче що нині люди готові підтримати нові обличчя, які справді роблять реальні речі і не вийшли невідомо звідки.

Підготували Іван КАПСАМУН, Аліса ПОЛІЩУК, «День»; Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця; Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон; Інна МОЛЧАНОВА, Черкаси
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ