Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Помилкові твердження про «велику помилку»

У чому неправий російський ліберальний політик Борис Вишневський, аналізуючи запровадження і ствердження 30 років президентської форми правління в РФ
24 березня, 2021 - 19:37

Помилки — справа серйозна. І неприємна. Тим паче, коли їх допускає ціла нація. Втім, твоя власна помилка в оцінці того чи того особистого знайомого чи публічного персонажу — теж річ неприємна. Разом із тим аналіз і визнання своїх помилок є так чи інакше справою потрібною.

Отже: петербурзький політик, політолог і журналіст Борис Вишневський до ювілею т.зв. «всесоюзного референдуму» опублікував у «Новой газете» (Москва) ґрунтовну статтю «Тридцать лет большой ошибки», присвячену запровадженню та ствердженню президентської форми правління в Росії. На думку Вишневського, Росія три десятиліття тому вчинила велику помилку, не пішовши шляхом парламентського правління та надавши главі держави великі повноваження. Всі нинішні негаразди країни Вишневський виводить із того, що сталося ще в останній рік існування СРСР.

Утім, дозволю собі навести красномовну велику цитату, щоби читачі «Дня» змогли самі оцінити логіку міркувань добре знаного не лише в Росії — передусім за свою послідовно антипутінську позицію — інтелектуала та політика ліберального табору Бориса Вишневського. Цитую мовою оригіналу — щоб не втратити нюанси авторського змісту та стилю.

«17 марта 1991 года граждане на всесоюзном референдуме отвечали на вопрос, хотят ли они сохранения СССР как «обновленной федерации равноправных суверенных республик, в которой будут в полной мере гарантироваться права и свободы человека любой национальности». Одновременно с этим проходил еще один референдум — в масштабах РСФСР, где граждане отвечали на вопрос, считают ли они необходимым «введение поста Президента РСФСР, избираемого всенародным голосованием».

Результаты референдумов оказались достаточно близкими. На союзном референдуме «да» ответили 76,4% пришедших избирателей, на российском — «да» ответили 71,3%...

Ответ на вопрос союзного референдума так и не был реализован на практике, зато ответ на вопрос российского был реализован так, что мало не показалось. Результаты союзного референдума уже через девять месяцев (когда прекратил свое существование СССР) перестали иметь какое-либо значение. А результаты российского во многом определяют нашу жизнь до сих пор. Потому что именно они легли в основу сформированной политической системы».

І тут саме час здивовано вигукнути: як, людина ліберальних поглядів вважає, що проведене 17 лютого 1991 року дійство має право зватися референдумом? Адже, по-перше, на території Литви, Латвії та Естонії він відверто та нахабно фальсифікувався (про це писала тодішня московська та пітерська демократична преса — журналісти для унаочнення ситуації підходили на різні виборчі дільниці, пред’являли паспорти з пропискою в Росії або навіть не пред’являли, одержували відповідні бланки і голосували 4-5-6 разів). А в Молдові, Вірменії, Грузії голосували тільки в певних регіонах і військових частинах, теж без жодного дотримання процедури. В Казахстані було змінене запитання, воно стало таким: «Считаете ли вы необходимым сохранение Союза ССР как Союза равноправных суверенных государств?». Тож усерйоз оперувати цифрами цього референдуму серйозній людині не випадає. По-друге, те формулювання, яке виніс на голосування «союзний центр», суперечило всім вимогам як елементарної логіки, так і референдумного права. Справді: як це — «збереження оновленої федерації»? Хто і як її оновив? І чи існувала вона колись інакше, ніж на папері? І що це за «федерація рівноправних суверенних республік»? Якщо республіки суверенні — то це конфедерація. І так далі. А от на всеросійському референдумі все було правильно: чітко сформульоване запитання, яке вимагало чіткої однозначної відповіді. При цьому йшлося тільки про одне: про запровадження посади глави держави, який обирається всенародно. Все! Чи, може, Вишневський вважає, що Росія має бути безголовою республікою, а чи монархією? В більшості країн Європи президенти (де вони є) обираються всенародно. Тому усенародне обрання президента не могло закласти основи диктатури Путіна.

Підемо далі. «Формально первым лицом СССР считался председатель Президиума Верховного совета — и в этом качестве он ездил по миру и принимал делегации, а фактически им был генеральный секретарь ЦК КПСС. И когда в 1977 году генсеку Леониду Брежневу этот диссонанс надоел, он решил занять оба поста. Его преемники — Юрий Андропов, Константин Черненко, Михаил Горбачев — последовали этому же примеру, и так продолжалось до избрания Горбачева президентом СССР, когда понятие «первого лица», единолично принимающего решения, было узаконено... Ну а в марте 1991 года оказалось узаконенным и понятие «первого лица» РСФСР, обладающего единоличной властью. РСФСР превратилась из парламентской в президентскую республику».

Ґвалт! Сумарно суміщення посад генсека ЦК і голови президії ВР тривало 10 років (перші три роки правління Горбачова, як відомо, на посаді «першої особи» перебував Андрій Громико). Чи слід нагадувати, що Ленін, Сталін, Малєнков та Хрущов очолювали радянські уряди? І саме вони вважалися «першими особами» СРСР і номінально, і реально. Пересмикуванні історії, чи не так? Принагідно зауважу, що Муссоліні та Гітлер прийшли до влади як прем’єри, а не президенти, що не завадило їм установити диктатури. Ну, а твердження, що в березні 1991 року було «узаконене поняття «першої особи» РРФСР, яка володіла одноосібною владою» — нісенітниця. Бо ж факт всенародного обрання президентів Франції чи Польщі, Словенії чи Литви не робить їх диктаторами, а референдум зафіксував лише цей факт. А крім того, РРФСР не була і не могла бути в радянські (хай і пізньорадянські) часи парламентською республікою, в ній «рулював» з’їзд народних депутатів (щось на кшталт Земського собору часів Московського царства)...

«...Никакие «демократические кадры» при нем (Єльцині. — С.Г.) не выросли и не могли, потому что быть заинтересованным в их выращивании может только демократический лидер. А лидер авторитарный будет растить только себе подобных: уверенных, что они тоже «знают, как надо», и считающих разделение властей заведомым излишеством, а представительную власть — ненужным тормозом на пути их славных дел и реализации великих свершений. Что было дальше — хорошо известно. «Война властей» 1992 — 1993 годов и разгон парламента, «великая октябрьская контрреволюция» и принятие самодержавной Конституции, первая война в Чечне и залоговые аукционы, нечестные выборы 1996-го и дефолт 1998-го, вторая война в Чечне и операция «Наследник». А затем — с каждым годом все большее и большее укрепление президентской власти и ослабление парламента, судов, регионов и местного самоуправления. Всё это — прямое и, увы, неизбежное следствие Большой Ошибки 1991-го. Когда из откровенно конъюнктурных политических соображений — а вовсе не по объективной необходимости — был введен президентский пост: Систему подстроили под Личность».

Агов! Де Голль теж підпадає під рубрикацію «авторитарний лідер». Але ж... І взагалі — хіба Борис Нємцов не «виріс під Єльциним», як і низка інших російських політиків, сьогодні вже або фізично знищених, або вигнаних у еміграцію? І не лише політиків, а й інтелектуалів. А сам Борис Вишневський як політик коли і під ким виріс, ставши діячем усеросійського масштабу? Та головне інше: без концентрації влади в руках Єльцина та його оточення (а там були між іншими й ліберали), без сильної президентської влади, що сталося б у 1990-ті? Цілком імовірно, Росія вже не існувала б, і низка інших пострадянських країн теж. Усе вкрив би радіоактивний попіл, бо російський «парламент» (як з’їзд нардепів, так і Дума) постійно рвався відновити СРСР, а головне — повоювати з Україною. І Севастополь вони «приєднували», і Біловезькі угоди «скасовували», і реформи «згортали» (хоч які б поганенькі ті були, але ж радянську економіку, тобто велетенський ВПК, демонтували, те, що залишилося в Путіна — шмарклі). Принагідно: якби «нечесні вибори 1996-го» стали абсолютно чесними, і на них переміг комуніст Зюганов, чи не закрилася б після того — і надовго — сама можливість виборів як таких? І чи не стала б Росія ще тоді чимось на кшталт суцільної «ДНР/ЛНР»? Я вже не кажу про те, що якби Росія у 1991 році не стала президентською республікою, то з великою ймовірністю ҐКЧП переміг би — і великою кров’ю. І Москву кров’ю залили б, і Пітер, а особливо — Україну та країни Балтії.

А тепер — про головну теоретичну помилку Бориса Вишневського як аналітика і практичну помилку як політика. Президентська республіка не тотожна авторитаризму, навпаки. Найпершою в світі такою республікою, взірцем для інших є США. Владні повноваження там поділені так, що будь-яке серйозне рішення може бути втілене лише за поєднання законодавчої ухвали, виконавчого здійснення та судового тлумачення. За чинної в США системи уряд формується й особисто очолюється главою держави, але Сенат затверджує президентські кандидатури до владних органів. Глава держави не має права розпустити парламент, тоді як останній може відправити його і будь-кого з високих урядовців у відставку, застосувавши процедуру імпічменту. Така система, втім, дієва лише за високого рівня громадянської самоорганізації. Якщо немає цієї умови, найдосконаліша конституція не допоможе, і президентська республіка виродиться в псевдодемократичну диктатуру, як це не раз траплялося в країнах Латинської Америки.

Те ж, що в 1990-х почало формуватися, а в «нульових» сформувалося в Росії, зветься інакше — «суперпрезидентською республікою» (superpresidency чи superpresidentialism). Це форма державного правління, за якої принцип поділу влад задекларований, проте не реалізований; повнота влади зосереджена в президента і підконтрольних йому інституцій. При цьому президент нерідко очолює владну партію, яка може бути взагалі єдиною в країні чи користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями. Конституційні повноваження президента, крім усього іншого, передбачають видання указів із широкого кола питань, що мають силу закону, можливість розпускати парламент своїм рішенням, усувати міністрів та керівників адміністративно-територіальних утворень тощо. Така республіка вважається однією з форм авторитаризму. В деяких державах із суперпрезидентським правлінням вдавалося проводити вдалу модернізацію, але лише в перші роки встановлення такого правління, далі система «загнивала» та працювала на самозбереження і сповзала до тоталітаризму.

...У грудні 2014 року на політраді партії «Яблуко» Борис Вишневський наголосив: «Крым не наш. Это ворованное. Ворованное должно быть возвращено. Безо всякого объяснения причин, почему это сделать сложно и нельзя. Представьте, у России какая-нибудь говорящая по-китайски «Самооборона Приморья» забрала бы Владивосток, ссылаясь на «мнение населения». Либеральный подход должен быть и в том и в другом случае: вернуть аннексированное. Что касается мнения «наших граждан», то мы должны понимать, что суд учитывает мнение не тех, кто украл, а тех, у кого украли». Чітка логіка, лаконічні та вивірені судження. Куди подівся той Вишневський, якого з інтересом читали не тільки в Росії, думки якого були неординарними та морально виваженими? Чи, може, фатально далося взнаки перебування в лавах «системних лібералів», тобто партії «Яблуко»? Не знаю. Так чи інакше програмна стаття про «велику помилку», як на мене, сама сповнена катастрофічних теоретичних і фактографічних помилок.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: