Про «деокупацію» свідомості...

Павло Жебрівський — «надзвичайний» голова Донецької ВЦА, тому що бути очільником частини області, яка розділена окупантом, означає працювати в умовах надзвичайного стану. В інтерв’ю «Дню» Жебрівський не стримує себе в тому, щоб називати речі своїми іменами. Наприклад, слова «московіти» і «рашисти» з його вуст лунають регулярно. І мова тут не про націю, а про представників імперії, яка останні три роки точить з нашої шахтарської землі кров, примушуючи відправляти гроби по всій Україні.

Донбас... Саме тут патріотизм не вимірюється гаслами, а питання деокупації не вміщуються в прості підходи. Це деяким політикам набагато простіше підбурювати натовп до радикальних кроків, «знімати» на популізмі дивіденди (замість клопітливої роботи в парламенті) та записувати себе в «патріоти» і запеклі борці за державну цілісність. От тільки цілісність країни, її незалежність і державність починається не з гасел. Робота ВЦА — це діяльність в гуманітарній сфері, починаючи від шкіл до рутинних нагальних господарських питань. І це під час щодобових обстрілів, руйнації, постійної напруги серед населення та десятків років російської пропаганди. Про це та інше говоримо з головою Донецької військово-цивільної адміністрації Павлом ЖЕБРІВСЬКИМ. 

ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ПАВЛА ЖЕБРІВСЬКОГО

«СХІД УКРАЇНИ ПОКИНУЛИ НАПРИЗВОЛЯЩЕ ЗА ОСТАННІ 20 РОКІВ...»

— Павле Івановичу, ви з червня 2015 року є головою Донецької ВЦА. Ви житомирянин і киянин. Але вже півтора року Донеччина для вас не лише територія проживання, а й частина життя, роботи, переживань. Як ви відкрили для себе Донбас?

— Почну з того, що ті люди, які вважають, що потрібно «відрізати» частину окупованої Донеччини і Луганщини від України, тому що там якісь «не такі» українці чи якась особлива ментальність, насправді просто не були тут достатньо часу і не розуміють тутешніх людей. На моє переконання, це вина Великої України в тому, що Луганщина і Донеччина мала на межі 2014 року, скажімо так, суперечливі погляди. Нам всім показували так звані референдуми, постановочні черги до виборчих дільниць, про сутність яких не всі розуміли, але багато хто висловлювався. Це ще більше розкручувало негативні міфи, що зіграло на руку ворогу. За цей час я буквально поринув у Донеччину, повністю занурився в її проблеми у всьому спектрі питань. І мушу сказати, що ми цей край просто покинули напризволяще за останні 20 років. І не просто покинули, а віддали на розірвання так званим місцевим князькам. Ці «князьки» не були випадкові і, звичайно, мають пряме відношення до Кремля, що і стало прологом до окупації.

— Хоча дехто веде мову про так звану ментальність Донбасу, якусь нібито окремішність і навіть етнос.

— Головне — не плутати цю окремішність з національністю або, як ви кажете, етносом. Тут українці. Такі самі, як і на Галичині. Але побут значною мірою визначає свідомість. Шахтарі, металурги — це  не офісні службовці. Тут дійсно працювали і працюють дуже сильні характером люди. Це люди, які знають не лише, що таке земна твердь, а й що таке біль втрати товаришів, колег. Адже це досить небезпечні професії, і ті ж самі львів’яни, які працюють на своїх шахтах, це також добре знають. Необхідно розуміти всю специфіку. Я пильно вивчав її, вона має свою історію. Тут люди народжувались в умовах, де вже належали заводу. Вони ходили до дитячого садочка, який так само належав заводу, і потім йшли до школи, яку підтримував завод. Що потім? Потім знову завод, і після заводу заводська пенсія. Це треба розуміти. Вибачте, але й їхнє поховання забезпечував завод. Виявлялося так, що в цих краях вугільна копальня була єдиним променем світла в темному царстві. Таким чином був сформований психотип багатьох людей, особливо старшого покоління. Що я спостерігаю сьогодні? Люди шукають свою ідентичність, свою приналежність. І це незалежно від етнічного походження — українського, російського, грецького, румунського чи єврейського. Люди хочуть визначитись і шукають свою самоідентифікацію в громадянстві, що й називається політичною нацією. Вони вже не хочуть себе бачити «совками» чи людьми «совєтського союзу». Це зовсім інший етап. Тільки країна не має про них забувати.

«КОЛИ ОТРИМАЛИ БЮДЖЕТНІ КОШТИ — СПРЯМУВАЛИ ЇХ НА ОПОРНІ ШКОЛИ»

— На кого, в такому випадку, можна робити ставку?

— Мене вражають юні люди. Ось вони — справжні патріоти. Я в них абсолютно впевнений.

— Я був вражений патріотизмом діточок із Попасної. До речі, це на межі із Донецькою областю.

— З людьми, яким за 50, вже досить важко працювати, їм вже нелегко змінюватися. Але коли я дивлюсь на тутешню молодь, то у мене є абсолютне переконання, що тут набагато швидше повстане справжня Україна, ніж будь-де. Тут свій дух, своя воля до боротьби. Вони багато чого пережили.

— Але ж окупована територія поряд, і звідти, як-то кажуть, «фонить» російська пропаганда...

— Я вам скажу, що перше, що ми зробили, коли отримали бюджетні кошти, — спрямували їх на опорні школи. Це будуть школи з українською мовою викладання. Там будуть цифрові лабораторії, лінгафонні кабінети, інтерактивні дошки, суперові спортивні майданчики. Окрім того, ми проводимо тренінги із вчителями, які будуть працювати у цих школах. Тобто тут ми намагаємося всіляко досягти наочних результатів саме з виховання молоді. І це вдається. Повірте, на Донбасі через десять років буде така Україна, про яку навіть не мріяли в інших куточках нашої держави. Для цього є всі умови.

— При цьому вони бачили війну і знають, як захищати свою землю.

— Так. І тут в жодному разі не можна казати, що якась більшість звала ворога. Навпаки. Ворог інформаційно постарався представити Східну Україну як проросійський регіон. Я ж бачу тут великий запал для якісного  загальнонаціонального стрибка. Головне — не дивитись на закінчення прізвищ, які давали ще за радянських часів. Треба дивитися в душі. А душі тут українські.

— На якому етапі ситуація із інформаційним забезпеченням прифронтових територій? Коли я був в Авдіївці, то там на звичайний телеприймач ловили російське телебачення.

— Для нас зараз це найбільша проблема. Український контент, українська телевізія і українське радіо мають бути присутні на Донеччині максимально. Зараз нам надано п’ять частот для FM радіо. Супутникове телебачення забезпечує присутність українських каналів на окупованій території. Але проблема все одно досить серйозна. Та ж Авдіївка отримує як українські, так і «рашистські» телеканали. Росія дійсно підтягнула туди досить великі потужності. Була ситуація, коли дідусь мені в старій Авдіївці говорив, що українські телеканали брешуть, а насправді по них начебто стріляють українці. Тут дуже важко щось пояснити, але я по полицях розклав, хто в кого як стріляє і хто від кого захищає. І він все одно реально перебував в зомбованому стані. Промивання мізків там неймовірне. Зараз людина, яка працювала в Чонгарі з питань встановлення телевежі на Крим, готова приїхати до нас. Ми надамо всі умови і готові навіть звільнити від податків на землю, аби він якнайшвидше поставив телевежу у Покровську.

ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ ПАВЛА ЖЕБРІВСЬКОГО

«БЛОКАДА» І «НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ» ПРИШВИДШУЄ ПРИДНІСТРОВСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ»

— У ситуації з так званою блокадою деякі політики вносять елемент деструктиву у вашу роботу?

— Я неодноразово до них звертався і говорив, що «розкачувати» ситуацію тут, на сході України, де точиться війна, це найгірше, що вони можуть зробити. У них є начебто точка зору, що триває торгівля на крові. Тоді я їх запитую, чи розуміють вони, що так звана блокада і відповідна «націоналізація» українських підприємств лише пришвидшує так званий придністровський сценарій для окупованих територій? Але ж тоді їм треба уявляти, що тут ситуація буде значно гірша за придністровську, адже московити мають спільний кордон з нами, у той час як з Придністров’ям не мають. Відповідно РФ може поступово всмоктати в себе окуповані території сходу України. Отже, якщо існує подібна ініціатива, то треба було б зібрати аналітичну групу, якій довіряло б суспільство і яка б не мала на меті піар. На жаль, поки що тема «блокади» у тому сенсі, як її трактують звичайні люди, є чисто політичною. Наголошую, що і Донеччина, і Луганщина люблять, коли люди відповідають, вибачте, «за базар» і, відповідно, влада тут має наводити порядок. Якщо ти не здатен цей порядок навести, то ти не влада і до тебе тут немає поваги. Якщо, окрім влади, мають право на силу ще й якісь інші структури, то, як-то кажуть, «царь не настоящий». Отже, своїми часто популістичними кроками певні політики просто вносять дестабілізацію на цих теренах.

— Невже не можна людям, які влаштовують «блокаду», це донести? Принаймні розтлумачити більшості з тих, хто бере в ній участь.

— Достукатись до них поки що майже неможливо. Тут ще й існує психологічний аспект. Я жодним чином не засуджую хлопців, які щиро вірять у те, що роблять. Дуже важко їх переконувати і розчаровувати в тому, що їх на певному етапі використали політикани. Але вони патріоти і їх необхідно цінувати. Хоча там стоять не лише ветерани АТО. І на це треба теж зважати для об’єктивної оцінки ситуації. Щодо цього у мене величезна претензія до тих народних депутатів, які мали б бути відповідальними за людей, яких покликали на «блокаду». Адже ці депутати мають широкий доступ до інформації, розуміють, що насправді криється за «блокадою».

— Говорити про перекриття каналів із окупованою територією на цьому етапі і не говорити про припинення відносин з РФ видається авантюрою...

— Не просто авантюрою. Головне, що це спрямовано на те, щоб  українські громадяни на окупованій території відчули себе повністю полишеними. Це, знову ж таки, розмиває їхню ідентифікацію. То чи можна говорити про боротьбу за серця і душі тих наших громадян при таких підходах? Більш того, досить синхронно відбулись інформаційні вкидання від політичних лідерів блокадників і від ватажка посіпак «ДНР» Захарченка про «націоналізацію» підприємств. Все говорить про те, що «курячий полковник» тільки й чекав цього. Точніше ті, що за ним стоять. Вони до цього готувалися, і їм потрібен був лише привід. І його надали блокувальники, а точніше — їхні  організатори і спікери.

«Є ТРИ РЕЧІ, ЯКІ ПРИЗВЕДУТЬ ДО ДЕОКУПАЦІЇ НАШИХ ТЕРИТОРІЙ»

— На початку року з вуст заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Георгія Туки і очільника МВС Арсена Авакова пролунали слова, що в цьому році є всі шанси звільнити територію сходу України. Одразу після цього почалась згадана «блокада». Тут немає причинно-наслідкового зв’язку?

— Можливо.

— План щодо реінтеграції дійсно реальний, а не формально озвучений? Чи брали ви участь в його створенні?

— Цей план дійсно існує, і його розробляли спільно з міжнародними інституціями. Я не був долучений до формування цього плану. Гадаю, це скоріше протокол про наміри. Маю надію, що Міністерство із окупованих територій продовжить роботу з наповнення цього протоколу про наміри додатковим змістом з урахуванням, у тому числі, й нашого досвіду. Переконаний, що від того він стане більш дієвим і більш ефективним. У нас є бачення цих дуже складних питань, які ми випрацьовуємо, скажімо так, на «власній шкірі». Моя візія така. Є три речі, які призведуть до деокупації наших територій.

Перше — проведення успішних реформ в Україні і суттєве підняття рівня життя українського громадянина. У тому числі — формування  чітких і рівних правил гри для всіх українців.

Друге питання — якомога швидше забезпечення порядку на території Луганської і Донецької областей, які контролює українська влада. Це стосується як безпекових моментів, так і соціальних, інформаційних тощо. Люди, які перетинають КПВВ з окупованої території, мають бачити, що у нас жити набагато краще, ніж там, і перспектива тут. Вони мають бачити, як у нас відновлюють і будують школи, дитячі садочки, концертні зали, парки, кінотеатри, лікарні, бібліотеки. Все це має приваблювати українців з окупованих земель. Зараз у них, і я кажу це відповідально, — пустота. Звичайно, окупанти пробують «намастити губи» тим, що вільну робочу силу ганяють на прибирання територій. Але, по суті, окупант не здатен забезпечити нормальне функціонування цієї території.

Третє питання — це створення сучасної, мотивованої, добре спорядженої української армії.

Це три речі, які є запорукою деокупації і абсолютно нетаємними. Кожен українець на окупованій території має чітко усвідомлювати — Україна відкрита для нього завжди, перспектива для нього і його дітей — тут, він під захистом української держави. Це формула нашого виживання і подальшої розбудови держави за умов перманентної загрози та агресії з боку РФ.