Про особливості індивідуального терору

Для опанування суспільством комуністична влада вдавалася до масового терору, в якому рахунок жертв ішов на мільйони. Про це сьогодні добре відомо широкому загалові. Але існував також інший різновид радянського терору — терор індивідуальний, сказати б, точковий, спрямований проти окремих українських політиків, митців, громадських діячів. Той терор, який на словах більшовики суворо засуджували, а на практиці зробили одним із наріжних каменів своєї політики.

«По відношенню до колишнього члена Генерального Секретаріату, Голови Директорії та головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри — застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом». Це слова з обвинувального висновку на судовому процесі проти членів уряду УНР та лідерів українських соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Суд відбувся 1921 року — одразу після остаточної окупації Наддніпрянщини Червоною армією.

До речі, вислови типу «франкмасонська ложа України» та «світова франкмасонська ложа» є ще одним свідченням того, що більшовицькі слідчі та судді самі не знали, в чому вони звинувачували підсудних. Бо насправді ні першої, ні другої лож ніколи не існувало.

Але виконання вироку щодо Симона Петлюри більшовикам довелося відкласти аж на п’ять років. Його застрелили о 14-й годині 12 хвилин 25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Латинському кварталі Парижа. Вбивцею став колишній учасник спецгрупи ГПУ Самуїл Шварцбард, котрий мешкав у Парижі як агент спеціального призначення «на консервації» й видавав себе за «анархіста» і «родича жертв погромів».

А згадаймо художника Олександра Мурашка, вбитого на київській вулиці в червні 1919 року, чи науковця-аграрія Левка Симиренка, застреленого чекістами Різдвяної ночі 1920 року, чи композитора Миколу Леонтовича, застреленого в батьківській хаті у січні 1921 року. Чим же були настільки небезпечними для радянської влади відомі українські художники, науковці та композитори? Ось як це пояснює київський історик Сергій Білокінь: «У ті часи владі совєтській, більшовикам ішлося про рішучий вплив — переламати свідомість усього населення, залякати населення. І вони це зробили шляхом індивідуального терору й діяльності «чрезвичайки». Для того щоб провести терор масовий, потрібні певні заходи. Передусім, державі потрібно організувати таку джерельно-інформаційну управлінську базу, мати на кожного громадянина — передусім міське населення, передусім чоловіче населення, — справу: чи служили ви в Білій армії, яке у вас соціальне походження і так далі. Після того вже приймали політичне рішення про пропускання певної соціальної групи через оцю саму м’ясорубку — через терор, через арешти. А коли ще цього не було, коли вони щойно одержали у свої руки владу, вони могли тільки якимись імпульсивними, рвучкими, але резонансними заходами досягти на тому етапі якихось результатів. Як казав один слідчий у справі СВУ, нам потрібно поставити всіх на коліна. Так-от, оце саме зробили з людьми 1921 року, коли на перший план висунувся терор індивідуальний. Оцими резонансними вбивствами — невідомо ж, хто буде наступний. А чому саме Леонтович, а чому не Стеценко? А міг бути і Стеценко, тобто вбили б і Стеценка — для того щоб досягти оцього результату. Індивідуальний терор був обумовлений готовністю силових структур, спецслужб, «чрезвичайки» до виконання тих завдань, які ставили перед ними «партія та уряд».

В одному із досліджень механізму комуністичного індивідуального терору Сергій Білокінь зробив таке припущення: чекісти вбивали тих, з ким не могли домовитися. Звісно, більшовики напевно не змогли би домовитися, приміром, з колишнім командиром корпусу Січових Стрільців, очільником Української Військової Організації та лідером Організації Українських Націоналістів Євгеном Коновальцем. Відтак його теж було заочно засуджено радянським судом до страти і так само оголошено поза законом, а вирок — теж через кілька років — виконав агент НКВД Павло Судоплатов, за походженням українець родом із Мелітополя.

Ясна річ, у своїх спогадах Судоплатов не визнає себе терористом, натомість називає себе професійним революціонером, який виконував накази політичного керівництва СРСР. Справді, вбивство Коновальця було підготовлено дуже професійно, для цього в Москві було виготовлено «пекельну машинку», замасковану під коробку шоколадних цукерок, які Коновалець дуже полюбляв. Вибуховий пристрій спрацьовував за невеликий час, коли коробку покласти горизонтально. Ось як описує сам Судоплатов обставини того терористичного акту: «23 травня 1938 року після дощу, що пройшов, погода була теплою та сонячною. Час — за десять дванадцята. Прогулюючись провулком біля ресторану «Атланта», я побачив Коновальця, що сидів за столиком біля вікна і очікував мого приходу. Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після нетривалої розмови ми домовилися знову зустрітися в центрі Роттердама о 17.00. Я вручив йому подарунок — коробку шоколадних цукерок — і сказав, що зараз мені треба повертатися на судно. Йдучи, я поклав коробку на столик поруч із ним».

Керівництво «пролетарської гільйотини», як називали НКВД партійні ідеологи, гідно оцінило професійні здібності Судоплатова. Він тоді одержав нагороду, а згодом зробив успішну кар’єру і упродовж багатьох років очолював диверсійну службу НКВД-МГБ, яка спеціалізувалася на підготовці та здійсненні терористичних актів. Судоплатов керував убивством Льва Троцького та інших політиків, але спеціалізувався на індивідуальному терорі проти українців.

Утім, наказ про знищення Троцького Сталін віддав лише тоді, коли «червоний Лев» у другій половині 1930-х років виступив за проголошення незалежності робітничо-селянської України та вихід її зі складу Радянського Союзу. Сталін тоді якраз готував нову світову війну за своїм сценарієм і боявся, що Троцький скористається нею, щоб скинути «вождя народів». Ясна річ, чекісти спрямовували індивідуальний терор не лише проти українських націоналістів і троцькистів. Так, 18 вересня 1946 року чекісти убили в Саратові колишнього наркома освіти, колишнього члена ЦК Компартії України, а згодом в’язня Соловків і «спецпоселенця» в Красноярську Олександра Шумського. Свого часу він очолював т. зв. «націоналістичний ухил» у Компартії України, який за його прізвищем дістав назву «шумськізм». Дорогою із сибірського заслання до України тяжко хворий Шумський опинився у лікарні в Саратові. Його вбивством особисто керував тодішній міністр державної безпеки Радянського Союзу, генерал-полковник Віктор Абакумов. Знову згадує Судоплатов: «Абакумов сказав, що направить до Саратова спецгрупу, щоб ліквідувати Шумського, а до моєї задачі входить влаштувати все так, щоб його прихильники не здогадалися, що його ліквідували. Майрановський, на той час начальник токсикологічної лабораторії МГБ, був терміново викликаний до Саратова, де в лікарні лежав Шумський. Отрута із його лабораторії зробила свою справу: офіційно вважалося, що  Шумський помер від серцевої недостатності».

Результати лабораторних досліджень полковника Майрановського чекісти негайно впроваджували у практику. Так, 1 листопада 1947 року з ініціативи Микити Хрущова в Ужгороді було вбито Мукачівського греко-католицького єпископа Теодора Ромжу, який відмовився приєднатися до Російської православної церкви. Підготовкою терористичної акції керував той самий міністр Абакумов, а її здійсненням — Судоплатов та міністр внутрішніх справ радянської України генерал Савченко. Згадує Павло Судоплатов: «Напад на Ромжу був підготовлений погано: у результаті автомобільної аварії, організованої Савченком та його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений до однієї з лікарень Ужгорода. Я виїхав до Ужгорода зі своєю групою. У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що за тиждень до Ужгорода приїздять Савченко та Майрановський з наказом ліквідувати Ромжу. У Києві на вокзалі їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агентові місцевих органів безпеки — це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Вона й зробила смертельний укол». Кураре діє блискавично — він викликає параліч нервів, що передають м’язам імпульси руху. Жертва гине найчастіше від паралічу дихальних м’язів, тобто, від задухи, а сама отрута упродовж доби безслідно розкладається в організмі людини.

Далі було вбивство в Мюнхені 12 жовтня 1957 року професора Лева Ребета — одного з провідних теоретиків та ідеологів українського націоналізму. Теракт здійснив агент радянської держбезпеки Богдан Сташинський, а знаряддям убивства був виготовлений у московській токсикологічній лабораторії пристрій, що вистрілював струмінь синильної кислоти. Як відомо, пари синильної кислоти при вдиханні потрапляють у кров жертви і спричиняють закупорку судин головного мозку. Смерть настає за кілька хвилин, а ще за певний час в організмі жертви не залишається жодних слідів отрути. У таких випадках медики причиною смерті найчастіше вважають серцеву недостатність. Із Ребетом так і сталося.

Через два роки і три дні Сташинський теж у Мюнхені вбив одного з лідерів Організації Українських Націоналістів (революційної) Степана Бандеру. Для цього терористичного акту фахівці спецлабораторії МГБ виготовили вдосконалений, двоствольний револьвер, який так само стріляв струменем синильної кислоти. Богдан Сташинський, який залишився у ФРН і викрив діяльність КГБ, пізніше згадував: «Ми зустрілися біля дверей. Бандера тримав у правій руці торбу чи якийсь пакунок із червоними помідорами. Я зробив вигляд, ніби зав’язую шнурівку на черевикові. Бандера нічого не зауважив, не підозрював. Я спустився вниз, пройшов біля нього і запитав: «Щось не функціонує?» Бандера здивовано повернувся до мене і сказав: «Уже в порядку». В цю хвилину я направив йому револьвера прямо в обличчя і натиснув спуск обох цівок. Негайно повернувся, закрив за собою двері й пішов геть». Але цього разу не вдалося приховати сліди: на одязі Бандери залишилися мікрочастинки скла ампули, в якій була отрута...

Відомо, що в комуністичному терорі загинуло і чимало його організаторів — керівників Компартії, — і багато виконавців їхніх наказів: Ягода, Єжов, Берія, Абакумов та інші. Сам Судоплатов не був страчений разом з Єжовим лише завдяки щасливому для нього випадку. Коли ж Хрущов вирішив усе-таки позбутися Судоплатова — занадто багато той знав про організацію індивідуального терору, — часи вже настали, так би мовити, «вегетаріанські», і Судоплатов відбувся п’ятнадцятьма роками ув’язнення.

Та поставимо запитання: чи досяг Кремль поставленої мети шляхом поєднання масового й індивідуального терору? Сьогодні вже очевидно, що московські вожді безпідставно сподівалися шляхом фізичного знищення окремих українських політичних та громадських діячів призупинити формування цілої української нації. Бо ж у ХХ столітті підтвердилося, що національний рух не зводиться до діяльності окремих «буржуазних націоналістів» і «сепаратистів». Зрештою, саме про це за дев’ять днів до своєї загибелі писав Симон Петлюра: «Петлюру, коли йдеться не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості ледве чи пощастить росіянам».