Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Про постколоніальну філософію

Будь-яке незадоволення має призводити до утворення політичних сенсів, де головними є не лідери, а ідеї
13 лютого, 2018 - 18:39
СОРАТНИКИ. ХОЧА... РОЗСТАНОВКА СИЛ МІНЯЄТЬСЯ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Організаторів державних переворотів не депортують. Їх судять хоча би для того, щоб встановити і знешкодити коло зацікавлених осіб, джерела фінансування тощо. В нашій же реальності можливо все: високопосадовці, які спочатку розкидаються звинувачуваннями у страшних злочинах, а потім роблять вигляд, що покарання для «злочинця» — то квиток в тиху європейську країну за рахунок українського бюджету, і народ, який розчарувавшись в одному «національному лідері», одразу ж вирушає на пошуки іншого. Намагаючись знайти правду, українці геть забули, що в старослов’янській мові «правда» є синонімом «закону». Тож, давайте поговоримо про те, який символічний сенс несе в собі кейс Саакашвілі. А він безумовно є. Ще й який.

Прикордонна служба Польші інформує нас, що 12 лютого колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі був прийнятий на території Польщі. Підставою для ухвалення такого рішення стала заява про реадмісію, подана Державною міграційною службою України до головнокомандувача Прикордонної служби. «Беручи до уваги той факт, що Саакашвілі є чоловіком громадянина держави-члена Європейського Союзу, запит української сторони був розглянутий позитивно», — заявили в прикордонній службі Польщі. Нідерландська газета Тelegraafще 21 грудня з посиланням на Міністерство безпеки та правосуддя повідомила, що влада Нідерландів видала пану Саакашвілі візу «на підставі возз’єднання родини». Також повідомлялося, що екс-президент отримав візу через посольство королівства в Києві. Тобто всі палкі промови та «боротьба з баригами» відбувалися на тлі підготовки документів на виїзд з України? Чомусь тих, хто бачить в Саакашвілі альтернативу чинному режиму, ані скільки не засмутило, що їх лідер готується до подорожі «по ленінських місцях»: Париж, Цюріх, Копенгаген...

Більше того. Для в’їзду в цивілізовану країну, виявляється, можна звернутися і до посольства. Натомість, намагаючись потрапити в Україну, Саакашвілі і його прихильники свідомо пішли на порушення державного кордону. Історія з поверненням Саакашвілі в Україну набуває нових барв. Вона свідчить про ставлення Саакашвілі до України. Це про змагання двох ображених хлопчиків між собою, в якій ніякої України нема зовсім.

З іншого боку, група підтримки президента Порошенка весь цей час знаходила в собі сили виправдовувати будь-який безглуздий вчинок влади. Інколи на це і справді доводилося витрачати безліч зусиль і фантазії. Хіба президент не був в курсі психологічного портрета свого друга? Чи він не вважав за потрібне, запрошуючи на державну посаду того, кого сьогодні називає «божевільним маніяком-кокаїністом», хоча б перевірити, як такі рішення співвідносяться з українським законодавством? Саакашвілі — крім того, що був використаний Петром Порошенком у брудній кампанії проти особистих опонентів, став своєрідним «тараном» для повернення в Одесу проросійських сил. Труханов, який легко обійшов на виборах піар-кандидата Саакашвілі Олександра Боровика — що це було, пане президенте? Супутні втрати? Пропрезидентські спікери, розказуючи нам про плями на репутації України, від дій Міхеїла Саакашвілі, забувають додати про роль, яку він зіграв у реваншистських процесах за мовчазної згоди українського президента. Надання, а потім позбавлення громадянства, затримані потяги та багаточисленні спроби донести до українського суспільства «правду про злочини», які ніхто і не збирається доводити в суді — все це свідчення особистої образи між двома президентами. Правдою, тобто законом тут і не пахне.

Ми маємо справу з банальною образою та жагою помсти. Причому як з боку Петра Порошенка, так і з боку Михеіла Саакашвілі, які обрали полем для свого двобою Україну. Справа Саакашвілі ніколи не змогла би спричинити Україні таких репутаційних втрат, якби жадібність, використання системи правосуддя у політичній боротьбі та відкрите підігравання «колишнім» не були інструментами укріплення влади для президента Порошенка. В різний час Саакашвілі «розкривав правду» про Арсенія Яценюка або Ігоря Коломойського, але навіть після проголошення себе борцем з усією українською олігархією в його промовах не було імен Пінчука, Медведчука, Бойка, Новінського та інших. Адже в списку «бариг» має бути не тільки ім’я чинного президента України. Чому ми жодного разу не чули від прихильників та соратників Саакашвілі критики поплічників Януковича, які досі зберігають в Україні можливості для політичного впливу та заробітку?

Символізм цієї ситуації полягає в тому, що поки два президенти політичною риторикою прикривають особисту сварку, більшість україньких громадян роблять ставку то на одного, то на іншого. Критики забувають, що відсутність поваги до закону регулярно демонструють як перший, так і другий. Якщо є можливість застосувати державні інститути для полювання на колишнього однокурсника, то чому нема законних підстав для вичищення країни від реваншистів та діячів часів Януковича? Якщо є приклад використання правових процедур для легального в’їзду до Нідерландів, то чому немає спроб за допомогою судів, депутатських звернень, журналістських розслідувань та міжнародних майданчиків, притягти до відповідальності тих зрадників, які руйнують Україну на користь Путіну?

«Без правди немає волі», — говорили наші пращури. Тобто без закону неможлива особиста свобода. Якщо українці не почнуть вимагати перетворення простору анархії на царину закону, обов’язкового для всіх, ніякі реформи та рухи не зможуть звільнити їх від влади корупціонерів, невігласів та провінційних царків. Будь-яке незадоволення існуючим станом речей і курсом, яким рухається країна, має призводити до утворення політичних сенсів, де головними є не лідери, а ідеї.

Українські правлячі еліти мають нарешті усвідомити, що незадоволення народу викликане не харизмою Саакашвілі, а відсутністю законних механізмів для побудови в Україні правової держави. У українських владців немає більшого ворога, ніж вони самі. Олігархічна вольниця продукує суспільство до нехтування законами. «Якщо їм можна, то чому нам ні?».

Боротися треба не з Саакашвілі, а з тими, хто хоче повернутися до влади на його плечах. Боятися треба не режиму Порошенка, а того, що опозиція до нього перетворюється на маргінальний популістичний рух «ображених». Україні дійсно потрібна інша альтернативна постколоніальна філософія. Але формуватися вона має не на майданах. Україні потрібен широкий рух справжніх громадян, які зацікавлені в її збереженні як в єдиній умові власного виживання.

Лариса ВОЛОШИНА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments