Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ - нацією, країна - державою
Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч

Про прокурорське «самоврядування»

Віталій КАСЬКО: «Те, що у «справі Гонгадзе» остаточно не поставлено крапки, є чорною плямою на репутації правоохоронної системи України»
28 січня, 2016 - 19:45
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

28 січня всі українські ЗМІ облетіла новина, що Суд Євросоюзу у Люксембурзі зняв санкції з Миколи та Олексія Азарових, Сергія Арбузова, Едуарда Ставицького та Сергія Клюєва. Причина: санкції ЄС не можуть бути накладені лише через те, що в третій країні розпочато попереднє розслідування їх дій. Тож всі їх арештовані в Євросоюзі активи мають бути розморожені. Про що це свідчить?

«Рішенням Суду загальної юрисдикції Європейського Союзу скасовано обмежувальні заходи, які діяли у період з 6 березня 2014 року по 5 березня 2015 року, щодо п’яти колишніх українських високопосадовців, а саме Миколи та Олексія Азарових, Сергія Арбузова, Сергія Клюєва та Едуарда Ставицького, — прокоментував цю новину в інтерв’ю «Дню» заступник головного прокурора України Віталій КАСЬКО, — Водночас санкції, застосовані Радою ЄС 5 березня 2015 року, наразі є чинними і предметом даного рішення Європейського суду не були. Активи, заблоковані європейською стороною на підставі рішення Ради ЄС від 5 березня 2015 року, надалі залишаються під адміністративним арештом. Строк дії обмежувальних заходів — до 6 березня 2016 року.  Більше того, на сьогоднішнє рішення Суду стороною ЄС може бути внесена апеляція протягом 2 місяців з дати оголошення».

Тож, як бачимо, ситуація не є остаточно програною. Проте кваліфіковані кола називають це рішення небезпечним прецедентом для України. І він вже не перший. Нещодавно екс-заступник голови АП часів Януковича — Андрій Портнов оприлюднив схоже рішення того ж Люксембурзького суду, згідно з яким ЄС має компенсувати йому всі збитки через санкції.

Тож чому через два роки після Революції Гідності українська правоохоронна система досі не розробила компетентний та однозначний обвинувальний акт щодо поплічників Януковича? Чому українські суди не винесли конкретні рішення? Це й стало одним із головних питань, які «День» обговорив в інтерв’ю із заступником генерального прокурора України Віталієм КАСЬКОМ, який у ГПУ займається міжнародною співпрацею, ювенальною юстицією та слідством у Генеральній інспекції:

«УКРАЇНІ БУЛО НЕДОЦІЛЬНО БРАТИ УЧАСТЬ У ПРОЦЕСІ В ЛЮКСЕМБУРЗІ»

За рішення суду в Люксембурзі Андрій Портнов «подякував» українським прокурорам, міністрові юстиції та послу ЄС Яну Томбінському. Як було допущено такий небезпечний прецедент?

— Коли в березні 2014 року готувалися листи щодо запровадження санкцій до Портнова та інших високопосадовців, я ще працював адвокатом. У прокуратуру я прийшов наприкінці травня. Представляти інтереси України в іноземних юрисдикційних органах має право лише Міністерство юстиції. ГПУ не може втрутитися із власної ініціативи в якийсь процес і висувати якісь свої аргументи. Загалом же, відповідно до практики Люксембурзького суду і як радили юристи ЄС, Україні було недоцільно брати участь у цьому процесі, адже однією зі сторін у ньому виступав саме ЄС.

На нещодавній прес-конференції у Президента запитали про те, коли посадять екс-чиновників режиму Януковича — Бойка та ін. Порошенко послався на новостворені антикорупційні органи. Але ж протягом останніх півтора року функціонувала ГПУ з усіма необхідними повноваженнями.

— «Справа Бойка» та всіх інших колишніх високопосадовців як були, так і залишаються в ГСУ ГПУ, де відбувається розслідування. Тому що, згідно з ухваленим законом, всі провадження, які були відкриті слідчими прокуратури до 20 листопада 2015 року, вони ж ведуть і надалі в межах двох років.

Продовжуючи тему санкцій. Нещодавно адвокат екс-міністра фінансів Юрія Колобова — Ігор Фомін повідомив про те, що іспанський суд відмовився екстрадувати колишнього чиновника.

— Ми не маємо офіційної інформації з цього приводу від іспанської сторони. У цьому разі центральним органом Іспанії є Мін’юст, який має отримати офіційне рішення від суду, якщо воно мало місце, і повідомити Генпрокуратуру України як центральний орган з нашого боку.

Проте в цьому разі важливим є інший момент. Ігор Фомін був першим адвокатом Олексія Пукача у «справі Гонгадзе», коли 2003 року після рішення суду Пукачу вдалося втекти на шість років. Пізніше Фомін став адвокатом Леоніда Кучми, але ГПУ відсторонила його через попередню практику. Втім, за нашою інформацією, він неформально займався координацією захисту Кучми. Тож як ви ставитеся до того, що одні й ті самі люди, причетні до заплутування «справи Гонгадзе», тепер допомагають уникнути відповідальності чиновникам режиму Януковича?

— Професія адвоката — це вільна професія: якщо у нього немає конфлікту інтересів, тоді хто платить, на того він і працює. Із професійної точки зору адвокат Фомін має повне право захищати кого завгодно.

Колись я теж працював адвокатом і захищав різних людей: Юрія Луценка, Євгена Червоненка, Юрія Павленка та багатьох інших — тоді «помаранчеву» команду. До мене зверталися й інші політики, але я міг собі дозволити не братися за їхні справи, якщо мені цього не хотілося.

Ще одна історична паралель. Віктор Петруненко також був адвокатом Леоніда Кучми у «справі Гонгадзе». Сьогодні він представляє інтереси «діамантових прокурорів», затримання яких асоціюється саме з вашим прізвищем.

— Тут у мене аналогічна позиція — я не знайомий особисто з паном Петруненком і не можу нічого сказати про його професійні якості, але він може захищати кого завгодно.

«НА ПУКАЧІ СПРАВУ ГОНГАДЗЕ НЕ ЗАКІНЧЕНО»

Щодо «справи Гонгадзе», то свого часу при Конгресі США було створено Гельсінську комісію, а ПАРЄ схвалювала резолюції для розслідування цього резонансного вбивства. Оскільки Україна має міжнародні зобов’язання щодо остаточного розкриття цієї справи, відмахнутися від неї не можна — це спричинить скандал на міжнародному рівні. Проте останнє рішення Апеляційного суду Києва свідчить про те, що від неї все-таки вирішили відмахнутись, а до потерпілих Подольського та Єльяшкевича суд взагалі проявив ганебне ставлення. Тож чи спливає ця тема під час ваших зустрічей із іноземними колегами?

— Мені ніколи не доводилося працювати над цією справою у Генпрокуратурі чи співпрацювати по ній із іноземними колегами. Мабуть, це питання виникає не на фаховому рівні, а на політичному, який не належить до моєї компетенції. Мені відомо, що в Головному слідчому управлінні ГПУ все ще триває якесь розслідування.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Але, крім Пукача, нікого іншого досі не притягнули до відповідальності. І, судячи з усього, цього робити не планують. Можу висловити свою думку: на Пукачі цю справу не закінчено. І те, що в цій справі не поставлено остаточну крапку, є чорною плямою на репутації правоохоронної системи України. Суспільство не почуло, чому не притягнуті до відповідальності ті особи, щодо яких виникають підозри. Погоджуюсь, що «справа Гонгадзе» є наріжним каменем для української правоохоронної та судової системи. Ця справа ще з давніх часів демонструє проблеми прокуратури — її залежність від політичної кон’юнктури. Це те, з чого голосно заговорили про проблеми у прокуратурі, і до цього часу ситуація серйозно з місця не зрушила.

УСПІХ АБО ПРОВАЛ РЕФОРМИ?

Нещодавно ви заявили, що конкурси в місцеві прокуратури було провалено. Яким чином і хто завадив процесу добору кадрів, якщо для цього існували незалежні тестування та комісії?

— Розпочну поетапно. Я звільнився з прокуратури «імені Пшонки», коли він став генпрокурором, і долучився до розробки проекту нового закону «Про прокуратуру», який ми писали разом з іншими експертами ЦППР. Цей документ в подальшому був істотно «покращений» тодішньою Адміністрацією Президента і ГПУ, проте певні позитивні системні зміни все ж там залишилися. Наприклад, щодо створення місцевих прокуратур.

Ситуація така: у нас у кожному районі та місті є потенційно «корупційний трикутник», до якого можуть входити начальник міліції, прокурор і голова суду, які часто дуже тісно між собою пов’язані. Вони разом «паряться у сауні», де неформально вирішують свої питання — за цих умов звичайному українцю домогтися правди у себе в селі, місті, районі  дуже важко. Наша ідея полягала в тому, щоб вивести прокурора із цього «корупційного трикутника». Замість міських, районних та міжрайонних прокуратур ми запропонували утворити нові — місцеві, які охоплювали би територію трьох-чотирьох районів. Прокуратур ставало б менше, відповідно і кількість зайвого керівництва зменшувалась, як додатковий плюс.

За законом «Про прокуратуру» мало створюватися прокурорське самоврядування, яке б змінило централізовану систему прокуратури радянського типу на систему демократичну, де кожен прокурор має достатні гарантії незалежності. До складу органів прокурорського самоврядування не повинні входити прокурори, які займають адміністративні посади — це мають бути рядові прокурори, які користуються повагою та авторитетом. Коли прийшла грузинська команда, вони наполягали на тому, що зі старих кадрів не можна створювати прокурорське самоврядування, і цей аргумент справді важко було проігнорувати, тому вони запропонували оновити прокуратури через проведення відкритих конкурсів. Проте цю ідею було використано консервативною частиною прокуратури, через що було відкладено на рік введення в дію закону «Про прокуратуру» нібито для проведення конкурсів і оновлення місцевих прокуратур. Тобто надалі було залишено радянську централізовану систему.

Далі були проведені конкурси на керівні посади у місцеві прокуратури. Але туди на 84% обрали тих людей, які раніше обіймали керівні посади у прокуратурі. Ще 16% — це ті ж прокурори з регіональних прокуратур, які були на посадах заступників керівників, керівників відділів або мали рядові посади в цих чи місцевих прокуратурах. Як результат — жоден керівник місцевої прокуратури не опинився поза межами прокуратури. Абсолютно мізерну кількість зовнішніх кандидатів було призначено і на посади заступників — близько 3%.

Крім керівників місцевих прокуратур, є й рядові прокурори, які виконують всю основну роботу «в полі». За законом «Про прокуратуру», на ці посади могли претендувати зовнішні кандидати. Натомість наказом генерального прокурора це право було обмежено, і до конкурсу на рядові посади у місцеві прокуратури були допущені виключно прокурори, які працювали у відповідних міських та районних прокуратурах. Тобто було зрозуміло, що на цих посадах оновлення не відбудеться — усі ті прокурори, які там працювали, і пройшли до цієї структури, за винятком тих, хто потрапив під скорочення. Як ви назвете цю ситуацію — успіхом або провалом реформи?

Можливо, питання не в людях, а в системі? Що, як після інституційних змін співробітники прокуратури почнуть працювати за новими правилами?

— Щодо якісної зміни роботи прокуратури є багато факторів, які могли б вплинути на це. По-перше, залучення нових людей зі свіжими поглядами — цього не відбулося. По-друге, підвищення зарплати — не сталося. Але навіть якби була вища зарплата, якщо звичайний прокурор не має незалежності, а система побудована по-вертикалі, то він на практиці має підпорядковуватися волі прокурора області або району, інакше його завалять перевірками, дисциплінарними провадженнями і звільнять або ж змусять працювати у «системі». Тож у прокурора мають бути гарантії незалежності — це третій фактор. Цього наразі теж бракує.

Крім цього, потрібна загальна і спеціальна превенції — прокурор повинен розуміти, що коли він потупає на посаду, його будуть прослуховувати, можливі перевірки на доброчесність. Він має бачити, що прокурор, який взяв хабара, сідає до в’язниці. Якщо ж він бачить, що саджаюь тих, хто ловить хабарників, він розуміє, що система побудована інакше.

Такі фактори можна перераховувати досить довго, але вони всі мають працювати в сукупності. Поки у нашій системі немає ні цих окремих факторів, ні тим паче їх сукупності.

ЯКИЙ ВИХІД?

За вашими словами, через це західні партнери втратили бажання фінансувати ці конкурси. Як так вийшло та куди рухатиметься реформа?

— Подальші конкурси до регіональних чи Генеральної прокуратури, якщо вони будуть проводитися за такими правилами (а судячи з усього, їх за такими правилами і хотіли провести), не матимуть успіху. На мою думку, вихід із цієї ситуації один — це створення прокурорського самоврядування, але не з тих прокурорів, яких ми маємо зараз. Елементом прокурорського самоврядування є Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів (КДКП), яка складається з 11 членів: п’ять прокурорів та шість осіб, обраних іншими інституціями — один адвокат, двоє науковців, три особи, обрані омбудсменом за погодженням Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Якщо усюди призначити п’ять чинних прокурорів із нинішньої централізованої системи за умовами, коли кандидати будуть наперед «погоджені», а саме голосування буде фікцією, то як працюватиме прокурорське самоврядування?

Пропонується єдиний вихід із цього сумного становища — призначити до комісії за квотою прокуратури на перехідний період прокурорів із країн ЄС, США та Канади, яких запропонують ці країни через свої диппредставництва в Україні, а донори можуть взяти на себе фінансування їхньої роботи. Це можуть бути чинні прокурори або колишні прокурори, які  володіють українською (зараз є такі кандидатури), а тих, хто не володіє українською, ми забезпечимо перекладачами. І на перехідний період у три роки вони мають бути членами КДКП — думаю, якщо ми візьмемо до неї експатів, із боку українського суспільства до неї навряд чи будуть претензії щодо незалежності та неупередженості.

До компетенції КДКП належатиме призначення прокурорів, переміщення їх по службі, підвищення по службі: вирішуватиме не те, в яких стосунках із ким ти знаходишся, а твої професійні якості. Те ж стосується і дисциплінарних проваджень: якщо хтось скаржиться на прокурора, КДКП це розглядатиме, що створить гарантії незалежності для прокурора. Сподіваюся, завдяки цьому вдасться виконати нормальне очищення системи. Більше того, Комісія мала б сама розробити нормативні акти своєї діяльності за західними стандартами, а потім передати естафету українським прокурорам, які будуть нормально здійснювати прокурорське самоврядування. Крім того, ця ж комісія може взяти на себе проведення оновлення складу регіональних та генеральної прокуратури для того, щоби ми одержали очікуваний суспільством результат, а не «псевдореформу». На мою думку, наразі це єдиний варіант, якщо ми хочемо якісно змінити систему прокуратури еволюційним шляхом.

Як ви оціните перспективи антикорупційного конгломерату, який створюється в державі: НАБУ, НАЗК, САП? Чи зможуть вони виконати свою функцію?

— Це залежить від декількох факторів: бажання і можливостей тих людей, які очолюватимуть ці органи, їх здатності опиратися тиску і від політичної волі керівництва держави. Потенційно такі можливості є і я вважаю створення цих органів правильним.

Часто доводиться чути, що у нас «наплодили» нові установи. Але, думаю, якщо повноваження розподілені між кількома органами – НАЗК, НАБУ, Держбюро розслідувань, Агенцією з повернення активів – все це створює систему стримувань і противаг. Звичайно, органи не мають дублювати функції, але якщо вони мають чіткі повноваження, це знижує ризик корупціогенності.

Але раніше квітня-травня буде важко давати оцінку успіхам роботи нових органів -НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

«БАГАТО ХТО НЕДООЦІНЮЄ РОЛІ ПРОКУРАТУРИ»

Якщо ширше оглянути на суди та правоохоронні органи в Україні, що нібито переживають перезавантаження, яку картину ви бачите? Чи змінюється загальна ситуація в державі щодо забезпечення верховенства права та подолання важкого спадку Кучми-Януковича?

— Мені здається, багато хто недооцінює ролі прокуратури у цьому процесі. Якби її вдалося зробити європейською, у нас би набагато легше пішла реформа суду і всіх суміжних інституцій. Наразі прокуратура залишається острівцем «консервативності».

Я є членом Конституційної комісії і норми щодо обмеження функцій прокуратури, які були схвально сприйняті Венеційською комісією, були розроблені в тому числі за моєї участі. Але невідомо, чи будуть вони прийняті - з цього приводу відбуваються політичні консультації. Проте Верховній Раді залишили право висловлювати недовіру генпрокурору - вимога Венеційської комісії зменшити політичний вплив на очільника ГПУ не була почута.

За Конституцією Верховна Рада бере участь у процесі призначення генпрокурора, і я пропонував доповнити цю норму словами «за результатами конкурсу» - це б зняло питання про те, звідки взялася та чи інша людина на цій посаді. В європейських державах суспільство знає, ким є кандидат на посаду генерального прокурора і за які заслуги його висувають. В Європі магістрати, яким довіряє суспільство, висувають зі свого числа людину, яку вони вважають гідною, тоді її затверджують. Тож людина працює і має чіткі законодавчі підстави для звільнення і обмежений політичний вплив. У нас же принципи та причини призначення тих чи інших людей на посаду генерального прокурора досі залишаються невідомими. А потім народні депутати кидаються збирати підписи для висловлення їм недовіри.

На фоні скандалів довкола Віктора Шокіна, громадського тиску та збору підписів народних депутатів за його звільнення, чому Президент тримається за нього? Генпрокурор, вочевидь, тягне його рейтинг униз.

— Колись про це казав Сакварелідзе і я його в цьому підтримую: посада генерального прокурора входить до сфери політичної відповідальності Президента. Наскільки я бачу ситуацію, нереформована прокуратура залишає відбиток на рейтингу Глави держави. Тому це питання все ж таки варто перенести у політичну площину і адресувати йому.

— А чи змінить щось призначення нового генерального прокурора? Оскільки у нинішній системі він лише продукує волю із Банкової.

— Якщо це буде так, тоді про побудову якої європейської держави чи прокуратури ми говоримо? У демократичній країні генпрокурор повинен бути не лише фаховим, але і незалежним. І суспільство повинно бачити цю незалежність.

Сьогодні в країні багато говориться про боротьбу із корупцією, яка, безумовно, необхідна. Проте її надмірне згадування політиками нагадує політтехнологію, покликану роздути тренд та нав’язати суспільству якийсь політичний проект. Наприклад, «Антикорупційний форум», який, здається, працює для просування окремих персоналій. Де межа між заявами, політичними технологіями та реальними намірами? Чи відвідували ви ці форуми?

— Мене запрошували на ці форуми: у Києві не прийшов, бо захворів, а до Харкова мене не відпустили. 

Кожен політик має право висувати якісь тези для обґрунтування того, чому виборець має делегувати йому владу. Я не бачу поганого у тому, що хтось будує свою риторику та громадянську позицію, використовуючи тематику боротьби з корупцією. Більше того, сьогодні майже всі політики та партії це роблять. Тут головне, щоби гасла і декларації співпадали потім із реальними діями, коли вони здобувають владу.

Що ж до «Антикорупційного форуму», то слід дочекатися – чи це буде політичний проект чи просто громадянська ініціатива.

Під час згаданої  прес-конференції Президент підписав закон «Про Державне бюро розслідувань», який був прийнятий майже за 2 місяці до того. Чому Глава держави у такій пафосній манері може порушувати норми законодавства про 15-денний термін?

— Це питання до того, як технічно організована робота в Адміністрації Президента. Але мене турбує дещо інше: підписується та набуває чинності закон, який передбачає обрання директора і початок роботи ДБР з 1 березня. А вже після цього представники влади і коаліції публічно говорять, що цю дату треба відстрочити, оскільки це нібито викличе колапс. Тоді чи є взагалі у нас якась системність у розумінні того, куди рухається наша правоохоронна система? Чи діють наші органи влади злагоджено? Як на мене, має бути якась стратегія, яка буде чітко виконуватись. І якщо ми приймаємо закон про ДБР, ми всі погоджуємось, що маємо працювати з ранку до ночі над його створенням та початком ефективної роботи. Бо інакше навіщо ми приймаємо такі документи?

РОЗСЛІДУВАННЯ ПО ЄВРОМАЙДАНУ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ КРИТЕРІЯМ ЕФЕКТИВНОСТІ

— На сьогодні для суспільства існують ще дві резонансні теми, які не знаходять суттєвого зрушення. По-перше, покарання причетних до розстрілів активістів Євромайдану. По-друге, покарання колабораціоністів, які допомогли агресору окупувати території. Чому ці справи простоюють? І якщо існує досі невирішена справа Гонгадзе, тож є шанс, що ці теми також спробують «поховати»?

— Хоча це не входить до моєї компетенції, особисто я вважаю, що ця проблема існує. Я спілкувався із адвокатами активістів Євромайдану, сам був адвокатом активістів, справи яких вів в ті часи. Мушу сказати, що такі розслідування досі не відповідають критеріям ефективності, про що чітко зазначено у відповідних звітах Міжнародної дорадчої групи Ради Європи.

Я ж намагаюся змінити те, що в межах моєї компетенції. Наприклад, нещодавно за моєю ініціативою ми зібрали адвокатів Майдану, британських експертів, співробітників ГСУ ГПУ, народних депутатів і міжнародників та домовились підготувати додаткове звернення до офісу прокурора Міжнародного кримінального суду, врахувавши звіт МКС про його роботу за минулий рік. Ми намагалися пояснити їм всім, що це наші спільні інтереси, тому потрібно зробити спільний документ і по максимуму використати ці докази в тій манері, яка потрібна для офісу прокурора МКС. Ми знайшли спільне розуміння, зібрали групу і вони готують ці документи. Необхідними доказами має володіти Головне слідче управління, адвокати мають додаткові матеріали, а як все це сформулювати – знають британські експерти.

Дмитро КРИВЦУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...