Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Про сучасне «неоварварство»

«На російському боці грають диявольськи талановиті люди, які хочуть нас знищити через... порятунок», — Григорій ЛЮБОВЕЦЬ
17 серпня, 2018 - 11:22
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Наукові співробітники й викладачі кафедри військової журналістики Військового інституту КНУ ім. Тараса Шевченка Валерій Король та Григорій Любовець видали доволі неординарну монографію «Комунікаційно-контентна безпека: проблематика, підходи, етапи становлення». Вона фактично є синергетичним результатом 15-річної роботи авторів — дослідників інформаційного простору. Особливо цікаві їхні думки про те, які рішення в Україні варто запровадити, аби архітектурно змінити роботу держави та її управлінських структур на ниві інформаційного спротиву теперішній путінській агресії, яка є лише елементом російського великодержавного шовінізму, що має значно глибше коріння й довшу історію. Я мав нагоду зустрітися з авторами і поспілкуватися на цю тему.

«МЕНТАЛЬНУ «МОДУ» ФОРМУЮТЬ СПЕЦСЛУЖБИ»

— Напевно, наша слабкість у протидії російській інформаційній агресії та пропаганді сягає «сивої» давнини? — запитую дослідників.

Валерій КОРОЛЬ: — Свого часу я служив у прес-службі Міноборони України, і ми завжди стикалися з тим, що відчували досить потужний тиск з боку інформаційних структур РФ. На початку 1990-х доволі яскраво це проявилося в темі Чорноморського флоту. Інформаційною складовою ЧФ тоді бездоганно керували радянські спецпропагандисти. В їхньому розпорядженні були провідні російські телеканали, які тоді мали вільний доступ в Україні. З висоти набутого досвіду можна сказати, що вони генерували ініціативно-креативні атаки. Чесно кажучи, ми намагалися протистояти їм... Але у військових, зокрема керівних, колах тоді мало хто серйозно сприймав цю безпосередню загрозу. Такі процеси в інформаційному полі розглядали радше як політичні розбірки, що не мали стосунку до людей у погонах. Але підсвідомо формувалася думка, що нам потрібно продукувати власні сенси й організовувати протидію. Ми вчилися працювали з медіа, зокрема набували досвіду в країнах НАТО.

 

Григорій ЛЮБОВЕЦЬ: — У ті часи я викладав політологію та соціологію. Життя розпорядилося таким чином, що водночас потрапив і в систему науки, і в прикладні консалтингові системи. Беручи участь у великих комплексних проектах, я бачив, що наше інформаційне поле перенасичене російським контентом. Феномен полягав у тому, що українські медіа, газети, українська вербальність у наших містах сприймалися навіть титульним етносом як явище принизливо нестатусне, другорядне, неважливе, немодне, незапитане. Багато українців купували здебільшого російськомовні газети, орієнтуючись за радянською звичкою на московські друковані бренди.

В. К.: — Варто визнати, що подача і дизайн українського контенту не були досить креативними. Національну періодику багато хто вважав чтивом для «селюків».

Г. Л.: — Переконаний, що в тому була не так політика, як мода, або комунікаційно-контентний тренд. І до його формування були однозначно причетні спецслужби. Теперішній агресор також уміло оперує засобами креативних індустрій, впливовість яких не варто применшувати.

Ви подивіться, що зараз роблять путінці. Вони не роблять ставку на журналіста як на інструмент. У них ідеться про пули як одиницю журналістики, бо не існує універсальних медіасолдатів, здатних усе зробити. Ефект дають синергічні команди. А це зовсім інший алгоритм та якість саме комунікаційно-контентного дизайну. Специфіка сучасного часу і світу полягає в тому, що все працює одномоментно. Зараз варіація речей набагато ширша...

В. К.: — Тоді я вважав, що нам потрібен програмний документ для роботи інформаційної структури. Західні колеги нас учили: незалежно від того, що військо скорочується, продається «надлишкове майно», воно повинне мати інформаційний супровід. За їхнім зразком ми запровадили посади прес-офіцерів. Так, вперше на пострадянській території саме МОУ запровадило посади прес-офіцерів у дивізіях (початок 1990-х). Але під гаслами скорочення армії їх поступово знищили. Тільки гібридна агресія повернула їх із небуття. У НАТО ж усі масштабні планування традиційно і давно розпочинаються з інформаційного питання. Приміром, як платник податків сприйматиме певні навчальні маневри чи участь, скажімо, в миротворчих операціях.

Наші керівники мають демонструвати не лише прозорість, а й реальну щоденну публічність. Це, до речі, різні речі, які не завжди розділяють політики та чиновники.

У нас цього довго не було, бо інформаційним питанням не надавали належної уваги. Пам’ятаю показовий епізод. На одному з полігонів тривали навчання десантників за участю українського та британського міністрів оборони. Якось останній непомітно зник. Його почали шукали в розпал маневрів. Уявіть, який почав здійматися переполох! Виявилося: за якоюсь машиною британський урядник давав інтерв’ю пресі, привезеній з собою із Британії. Його пул вибрав вигідний ракурс та динамічне тло для картинки. Він це розумів і тому так діяв, бо йому важливо показати платникам податків, що міністр робить в Україні, заради якої місії він тут. До української військової верхівки таке розуміння прийшло, але фрагментарно. Дехто на звичний лад досі уникає публічності. А даремно, адже це дієвий бойовий (немілітарний), але надефективний інструмент! Це реклама, це просування інтересів, це рекрутинг патріотів до війська, це інформаційний маневр — нехай на своєму інформаційному полі, але ж на очах у ворога.

Свого часу ми вносили пропозиції досить високим посадовим особам РНБОУ щодо створення координаційної вертикалі ситуаційного бачення країни, зокрема безпекового сектору. Потім з’ясувалося, що насправді це була лише гра з боку тодішніх посадовців. Ситуаційна кімната з’явилася лише з початком кремлівських гібридно-месіанських агресій та приходом у РНБОУ інших посадовців. Однак хотів би наголосити, що за цей час ситуація в інформаційному просторі суттєво змінилася і зараз ситуаційна кімната, на нашу думку, вже є дещо застарілим інструментом. Нині необхідні ситуаційні сервіси, і про це ми говоримо в нашій монографії.

Товариство, зараз українцям потрібно дуже швидко все робити: буквально не йти, а бігти, летіти вперед!

«КРЕМЛЬ ГРАЄ У ДОВГУ. ЙОГО МЕТА — НЕЗВОРОТНА ЦІННІСНА ДИФУЗІЯ УКРАЇНИ В «РУССКОМ МИРЕ»

— Летіти чи хоча б їхати... А в який бік, знаєте?

Г. Л.: — Ми перебуваємо в умовах гібридно-месіанських агресій, коли нас просто хочуть знищити. Причому доволі креативно — через порятунок! Путінці публічно грають роль месії-рятівника. Більше того, останнім часом з-за поребрика дедалі частіше лунає думка про те, що вони хочуть і можуть нас пробачити. Це розвиток тієї ж лінії рятування, але менш агресивний типаж гри, що має таку саму мету — пригнічення і поглинання, незворотна ціннісна дифузія у складі «русского мира».

І проблема не лише в тому, щоби побачити, а й визнати масштаб агресії. Саме масштаб месіанізму свідчить про реальний вимір агресії. І тут шаблону як такого не існує, бо противник відмовляється діяти за типовими схемами, він оперує версіями, діє мультиваріантно. Тим паче — в добу новітніх технологій.

— Напевно, це питання із серії про взаємну еволюцію соціуму і технологій. Донедавна соціум відставав, а тепер все навпаки...

Г. Л.: — Так, усе змінилося докорінно. Соціум випереджає, провокуючи технологічність багатьох речей, про які ще вчора були тільки розмови, зараз вони втілені у високотехнологічному мобільному «залізі» чи глобально-динамічних процесах. Це відбулося тому, що соціуму буквально дали умови, а глобалізація підсилила напрям еволюції економікою та продажами. Джобс створив смартфон для журналіста, щоб полегшити його працю, а фактично народив абсолютний феномен, якому Дарвін просто аплодував би. А може, й ні, хтозна...

В. К.: — Цей нюанс погано усвідомлений на державному управлінському рівні й навіть у міжнародному праві. Зараз люди нагору не дивляться — це їх не цікавить. Вони живуть в абсолютно горизонтальному вимірі. Немов нізвідки з’являються віртуальні лідери, причому «лідер» — не обов’язково одна людина, це можуть бути пули, що створюють кола довіри як альтернативу офіційному інформуванню. Цією технологією активно послуговується агресор.

«ПУБЛІЧНІСТЬ — НЕ ШИРМА, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СХОВАТИСЯ»

Г. Л.: — Ми доводимо, що публічність — не ширма, за якою можна сховати приватне, корпоративне чи посадове життя. Такого вже давно немає! Це складна тема, бо здебільшого чомусь думають, що публічність можна в потрібні моменти включати, а потім виключати. Публічність — не характеристика, це капіталізація і стандарт сучасного світу. Іноді вважають, що в певні періоди публічність має бути якоюсь прикритою, недовключеною — одним словом, обмеженою. Персоналізація права на публічність викликає недовіру. А ієрархізація цієї піраміди призводить до повної недовіри. І ворог тим грається. Мовляв, «ваш генералітет — це ворог, а ви — «м’ясо».

Що вища твоя посада, то більше ти публічний. Кожне слово ловиться, аналізується і може повернутися бумерангом. Виходити на рівень публічного управління потрібно вміти, й тут повинна працювати система та інфраструктурні рішення і, звісно, сервіси. Тут дуже багато тонких нюансів. Приміром, людина прожила певний час на окремішній території і набула, як кажуть фахівці, діалектно-ментальну структурованість. Вона є специфічним складовим елементом соціокультурного макроландшафту, наприклад окупованого регіону. А ми це не враховуємо. На Донбасі й в інших місцях — зокрема. Якщо ж враховувати, там розумітимуть, що їх справді чують. Україна існує в специфічному гібридному мирному вимірі — ми в одному його сегменті, а заручники з того боку лінії зіткнення — в іншому. Добре відомо, що відповідно до міжнародних конвенцій цей режим не є суто військовим (неконвенційний конфлікт. — Авт.). Тоді питання: а що це тоді таке? І тут м’яч на нашому боці. Україна має лідирувати й говорити, що це є насправді.

Наша монографія — не просто сукупність аналізу, а своєрідний виклик. Навіть у таких термінах-поняттях, як гібридно-месіанські агресії, глобальний гібридний тероризм, питання комунікаційно-контентної безпеки та дизайну...

В. К.: — Розуміємо, що піднімаємо хвилю, яка може нас знести, однак без розуміння цих процесів перемога неможлива. Американці вже говорять про те, що в цієї проблематики, крім технічної (кібернетичної), є потужна гуманітарна складова. Ми цю складову досліджуємо і пропонуємо рішення. І категорично проти спрощеного підходу до проблематики інформаційної безпеки. Наприклад, дехто з колег зараз вишукує з російського боку негатив, витягає його сюди і каже: подивіться, вони написали ось таке... А це ж тиражування їхніх фейків у нашому інформаційному просторі! Але вони кажуть: подивись, ми зібрали 5 тисяч лайків. І ти проти цього аргументу нічого не можеш сказати! Більше того, багато керівників занадто увірували в силу «Фейсбуку» — мовляв, він усе вирішує й формує. А грати в довгу мало кому хочеться. А нам критично важливо оперувати позитивом — не персонально-інституційним, а системним, тематичним, далекосяжним, цивілізаційним. І взагалі, Україні натепер потрібні фахівці з комунікаційно-контентної безпеки саме в сенсі розуміння процесів. Вони не повинні чекати, доки хтось скаже, що варто робити: це поле його ініціативи, бо це динаміка, потоки, де потрібно лідирувати й обов’язково багатоформатно, щоб згодом вийти на домінування.

«МИ ЖИВЕМО В ПЕРЕДДЕНЬ ЕПОХИ ТОТАЛЬНОГО ЦИНІЗМУ»

Г. Л.: — Ми бачимо і досліджуємо останні «досягнення» російської пропаганди. Актуальний тренд сьогодення — переведення позитиву в негатив. Дуже простий приклад. Референдум як термін та дія на Донбасі. Виходить, що терорист-агресор виступає з ідеєю референдуму, а демократія виступає проти! І так вони вказують: «Так-от, хто у нас насправді хоче війни! Це американці та їхня київська хунта! А люди ж чекають на мир». І вони виставляють усюди цей термін «мир». Тобто гібридний мир. А гібридний мир — це страх, непевність, зневіра, нервування, життя лише сьогоднішнім днем.

Друга тема — світовий футбол. Саме там, де генерується глобальна агресія, проводять світовий форум миру, який агресор перетворює на зброю! Так само і резонанс від перемоги кримчанина Усика в Москві над російським суперником із Осетії, з яким він потім обіймався, огорнувшись в український прапор. Тема цікава, адже Олександр не міг просто відмовитися від цього бою, який приймала Москва. І так ми перетворили спортсмена одночасно на цапа відбувайла й на переможця. Люди добрі, зрозумійте: глобальний гібридний тероризм на порядок страшніший за лінійну війну з її драматичними жахіттями й задимленими пожарищами. Не кожна війна руйнує цивілізацію до фундаменту, а от гібридно-месіанська має саме цю мету.

Гібридно-месіанські агресії — як практики глобального гібридного тероризму — не можна пояснити розумінням лінійного фронту. Ці практики продукують сучасне неоварварство, недаремно Пітер Померанцев вважає побудову епохи тотального цинізму світового масштабу місією колективного путінізму. Режим перманентної агресії з позиції гібридного рятування та пробачення нам нав’язаний зовні. Україна є комплексним полігоном глобального гібридного тероризму, де на нашій з вами «шкурі» відпрацьовують нові технології, зброю, тактичні, ідеологічні й політичні прийоми. До речі, існують також сирійський, польський, іспанський, балканський та інші полігони. І саме крізь призму такого розуміння сучасних процесів у світі ми пропонуємо розглядати майбутню архітектуру міжнародної колективної безпеки.

«Росія вас врятує!» — саме з таким гаслом до української аудиторії звернувся, визнаємо, не обділений талантом, російський письменник-терорист Захар Прилєпін, що недавно повернувся із «сафарі» на Донбасі, де він воював на боці так званої «ДНР». Так само він та інші імперці збираються до крові «зарятувати» і Грузію... Воістину, на російському боці грають диявольськи талановиті люди. І нам потрібно, щоб їхня солодка брехня не осіла в умах і душах мільйонів українців та громад в інших країнах світу.

Геннадій КАРПЮК, військовий журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments