Репресії Кремля в окупованому Криму...

Зранку 31 серпня об’єднання «Кримська солідарність» повідомила про чергову порцію обшуків та арештів в окупованому Криму. Цього разу ФСБ захопила журналіста видання «Грані.ru» Айдера Кадирова. Обшуки також пройшли в будинках Айдера Аблякімова, Рідвана Умерова та Енвера Топчи. Дружина Айдера Кадирова розповіла, що російські силовики вилучили український паспорт її чоловіка і, пообіцявши лише допитати Кадирова, одразу ж забрали його. За словами жінки, їх цікавила інша людина. «Вони розпитували чоловіка, чи знає він якогось Уміджона Дададжонова. Протокол був на нього. Його звинувачують по статті 205.5, частина друга — (організація діяльності терористичної групи та участь і її діяльності)», — розповіла вона. Прокуратура Автономної Республіки Крим відкрила кримінальне провадження за фактом «порушення недоторканності житла під час проведення незаконних обшуків» (ч. 2 ст. 162 КК України).

Здавалося б, типова реакція на незаконні дії окупантів в окупованому Криму. Але тут бракує одного важливо моменту, а саме — тлумачення дій окупантів з точки зору міжнародного права. Основна позиція офіційного Києва та правозахисників полягає в тому, що країна-окупант «зобов’язана підтримувати правопорядок» на окупованих територіях. Такий пункт дійсно міститься в IV Женевській конвенції. Але якщо бути відвертими до кінця, то треба сказати, що та сама Конвенція чітко вказує на неприпустимість впровадження країною-окупантом свого законодавства на окупованих територіях. Порушення цих норм трактуються як воєнний злочин. «Кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції... Суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством... Суди повинні діяти лише відповідно до тих законодавчих положень, які були чинними до моменту скоєння правопорушення і які відповідають загальним принципам права, зокрема принципу відповідності покарання правопорушенню», — йдеться в статтях 64, 67 Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року. 

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Іншими словами, підтримувати правопорядок окупант має виключно за українськими законами і руками українських слідчих, прокурорів та суддів, які мають підпорядковуватися Києву, а не Москві. Опосередковано це означає, що будь-який обшук, арешт і засудження на окупованій території є незаконним. Ба більше, злочинним! Офіційний Київ мав би наполягати на тому, що ніяких справ по російському Карному кодексу не мало би бути в принципі. До прикладу, в Україні «Хізб ут-Тахір», «Свідки Ієгови» не є забороненими організаціями. А отже переслідування їх членів за ознакою належності до цих організацій є неприпустимим. Справа не в тому, що конкретні слідчі дії сфальшовані. Проблема в тому, що російські закони, які застосовуються в окупованому Криму, порушують фундаментальні норми міжнародного права. А жертвами вчинення Росією воєнного злочину є не сотні, а десятки тисяч громадян України.

Той факт, що в окупованому Криму впроваджені російські закони, наносить шкоду всім, хто опиняється у полі уваги окупаційної правоохоронної машини. Жертвами російського воєнного злочину рівною мірою стають як ті, хто був засуджений за пости в Фейсбуці та одиночні пікети, так і ті, хто вкрав булочку. Кожен сплачений штраф, кожен відбутий строк є нанесеним українським громадянам збитком. Українське законодавство лояльніше, ліберальніше, цивілізованіше. Згадаємо, що Олега Сенцова було засуджено на 20 років колонії по обвинуваченню в екстремізмі. Але в Україні, навіть якщо б підготовка до підриву пам’ятника була би доведена, це максимум хуліганство. Тут не саджають за політичний крок або сказане слово.

І тут виникає питання: «Стривайте. Якщо вважати кожен судовий вирок, кожну справу в Криму воєнним злочином, то чи не розчиняться політичні переслідування кримських татар та проукраїнських активістів у цьому вирі паперу?». Ні. Навпаки. Політично вмотивовані справи мають розглядатися не тільки в контексті персональних утисків проти нелояльного населення. Кримськотатарських активістів звинувачують у «спробах захоплення влади в Росії». А ознаками злочину, тобто доказом того, що підготовка до захоплення таки ведеться, російські окупанти вважають молитви. Щось подібне робили нацисти, коли звинувачували мільйони за злочини проти Німеччини тільки тому, що люди мали єврейське походження. Це абсурд, викривлення права, підміна понять та невідповідність законодавства правовим нормам, яке здійснюється на державному рівні. Ми ж зараз говоримо про ту саму Росію, яку нещодавно повернули в ПАРЄ. Як звинувачення в тяжких злочинах, ознаками яких на законодавчому рівні є звичайні побутові дії, як то молитва у себе вдома, відповідають принципам цієї організації? Замість того, щоб доводити глобальність небезпеки, що становить собою країна, яка не тільки здійснила окупацію, а й ще має в своєму законодавстві такі «правові норми», реакція світу обмежується фіксацією окремих порушень та формальними закликами до агресора схаменутися. 

Для того щоб змінити ситуацію потрібно змінити підхід. Окупація є злочином, який породжує нові злочини. Те, що Росія ігнорує норми Женевських конвенцій, які стосуються правил ведення війни і прав мирного населення на окупованих територіях, наносить шкоду мільйонам українських громадян, що залишилися в окупації. Саме на глобальності наслідків порушень варто акцентувати увагу в міжнародних судах та на світових дипломатичних майданчиках. Україна має стати викривачем нелюдського характеру путінської режиму та тих неправових законодавчих норм, які сьогодні застосовуються до мільйонів українських громадян в окупації. Але для цього потрібно, щоб офіційний Київ припинив підігравати окупантам, опосередковано применшуючи злочинні наслідки та кількість жертв впровадження країною-агресором на окупованих територіях свого антиправового  законодавства. Деокупація — це в тому числі і розповсюдження на Крим української юрисдикції та українських законів. То чому б не почати говорити про все це вже зараз? Тим більше, що Женевські конвенції дають таку можливість.