Вишиванка — це генетичний код нації
Леся Воронюк, поетеса, ініціатор Дня вишиванки

Російські «морквини»...

або Сценарії Кремля, які можуть бути реалізовані в Україні під час виборів
21 березня, 2019 - 10:52
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Те, що російська пропаганда й діяльність п’ятої колони на території України в передвиборчий та виборчий періоди є ефективними, засвідчують хоча б результати останніх соціологічних опитувань, які фіксують: більшість українців тепер тією чи іншою мірою позитивно ставиться до Російської держави і готова надати автономію ОРДЛО (тобто окупованим Росією територіям Донбасу, тим самим легітимізувавши російське вторгнення та його результати). І все заради миру, який нібито можливий із Кремлем, хоч насправді такий мир, як засвідчує історія, не буде вартий і ламаного шеляга.

Тобто результати російського впливу на вибори в Україні — більш ніж наочні. Проте замислимося: невже ж це все, на що здатні кремлівсько-луб’янські «штаби гібридної агресії»? Невже у них не залишилося важелів впливу на українські вибори, які будуть задіяні в останній момент, щоб, з одного боку, вони викликали потужний розголос, а з іншого — щоб дати належну відповідь на них офіційний Київ і громадянське суспільство не встигли?

На нашу думку, такі важелі існують. І щонайменше два з них можуть стати досить дієвими й істотно наростити рейтинг обраному Кремлем кандидату — чи то перед першим, чи то перед другим туром, як карта ляже. А тому не слід ігнорувати їхнє існування — тим паче, що вони, як то кажуть, лежать на поверхні. Такі собі смачні «морквини» для виборців України. Це — ціна на газ в обмін на реальну незалежність України та позірний мир на Донбасі в обмін на визнання фактичного суверенітету ОРДЛО і Криму. Такі собі російські «морквини», щоби знову загнуздати українських «віслючків». А на додачу — ще кілька маленьких «морквин», аби гарантувати загнуздання.

Зниження цін на газ для домогосподарств — «фішка» кількох кандидатів у президенти. Чи може бути таке зниження реальністю? Так, але далеко не одразу. Можна здійснити його за рахунок різкого збільшення вітчизняного газу в поєднанні з жорстким державним контролем за облгазами, які майже без винятків належать олігархам (ще краще — за рахунок ліквідації кланово-олігархічної системи). Це справа п’яти-десяти років, не менше. У разі, якщо Україна повністю перейде на газове самозабезпечення, ніякий МВФ не зможе тиснути з вимогою встановлення так званої ринкової ціни на газ (насправді якщо газовий ринок де й існує, то тільки в Америці, в інших країнах світу діють монополії — державні чи приватні). Ще одна теоретична можливість — різке падіння ціни на газ у світі, але за чинних геополітичних обставин цього не станеться. Принаймні, допоки імперська Росія матиме змогу активно розбурхувати конфлікти і війни в усіх можливих і неможливих стратегічних ареалах видобутку вуглеводневих енергоносіїв, що унеможливлює повернення цін на газ до низького рівня. Нарешті, є відновлювані джерела енергії, є атомна енергетика, значно ширше, ніж зараз, їхнє застосування здатне істотно знизити рівень споживання газу українцями — проте це теж справа часу плюс значних капіталовкладень, які окупляться не одразу.

Втім, існує ще один сценарій зниження ціни на газ, причому майже одразу після виборів, і його реалізація несе з собою чимало небезпек (якщо не сказати більше) для України та Європи. Згадаймо, за якою ціною одержує сусідня Білорусь російський газ? Якщо не вдаватися в нюанси, то приблизно вдвічі дешевше, ніж Україна купує його на західному кордоні. Чи може Росія за такою ж ціною продавати газ Україні? Теоретично може, але не хоче. Власне, цього не хоче й керівництво Української держави, бо ж сидіти на російській газовій «голці», не маючи змоги з неї злізти, — це майже катастрофа. Хоча й одержати з «Газпрому» таку собі «контрибуцію» в натуральному вигляді за порушення контрактів ніхто не проти — велика порція дешевого газу ще нікому не завадила. Якийсь час тому здавалося, що це реально завдяки рішенню Стокгольмського арбітражу, проте в останній момент Росія змогла уникнути розплати за свої гріхи (не будемо вдаватися в подробиці, вони в даному контексті несуттєві).

Але ж хіба Росія не використовує постійно свої газові ресурси як зброю задля досягнення геополітичних вигод і перемог? На нашу думку, на цих виборах (чи, в крайньому разі, на парламентських) вона може спробувати у вирішальний момент кинути ціну на газ на шальки терезів, підписавши з найвигіднішим для себе кандидатом у президенти угоду про постачання газом України (скажімо, на три роки) за пільговими цінами. Ясна річ, що в обмін на суттєві політичні поступки, яким буде надано — за допомогою потужного пропагандистського апарату, в тому числі й деяких українських телеканалів, що належать п’ятій колоні, — вигляду благодійності щодо «братів-українців», які, мовляв, знемагають під ярмом «київської хунти».

Отже, якщо найвигідніший для Кремля кандидат матиме обмаль шансів пройти у другий тур, то операція може бути здійснена десь за тиждень чи кілька днів до першого туру голосування, якщо ж і так гарантовано пройде — то за відповідний час до другого походу виборців на дільниці. Кандидат від п’ятої колони зі своїм почтом буде запрошений до Москви, де його урочисто прийме головний «кремлівський чекіст» та керівництво «Газпрому». Потім буде підписано низку документів, що набуватимуть чинності після інавгурації потрібного персонажа як президента України: про пільгові ціни на російський газ, про пряме постачання російського антрациту, про зняття всіх бар’єрів для товарів з України на ринку РФ, про відновлення кооперації двох ВПК і науково-виробничих комплексів, про вільне працевлаштування українців у Росії, про багатомільярдні кредити під низькі відсотки — і так далі, і таке інше. Хтось зауважить, що Путін не зможе піти на такі речі, бо ресурсів не вистачить за умов західних санкцій. Напружиться, але відбере останнє у своїй підданих, бо метою цих політично-економічних ігрищ якраз і буде не «просто» перетворення України на маріонеткову державу, а й повне чи майже повне зняття всіх санкцій із Росії та різке піднесення рейтингів влади «кремлівських чекістів» — мовляв, Україна з нами, «а там — хоч камені з неба» (як казали 2014-го проросійськи налаштовані кримчани; тепер уже так не кажуть, але ресурсу вистачило на п’ять років і вистачить ще на скількись).

Однією з найважливіших умов зняття західних санкцій із Росії, як відомо, є врегулювання «конфлікту на Донбасі» — так у більшості столиць Заходу воліють називати російську агресію та окупацію частини цього регіону. У разі радикальної зміни влади в Україні цей «конфлікт» може бути швидко притлумлений шляхом введення туди так званих миротворців ОКДБ, тобто де-факто росіян у блакитних касках, проведення там «демократичних виборів» і повної амністії терористам — зі згоди нової влади Української держави. Тим паче, що існує вже й реальне підґрунтя для такого сценарію «встановлення миру» (насправді — провокування у близькому майбутньому страхітливо-катастрофічної війни не лише на українських теренах) у вигляді зафіксованих соціологами суспільних настроїв. Так, настрої — справа не надто стійка, проте Росії та її п’ятій колоні досить, щоб вони протрималися протягом нинішнього року, щоб відбитися у підсумках обох виборів...

З Кримом справа складніша. Теоретично Путін міг би її формально-юридично розв’язати, задовольнивши західну громадську думку та більшість політиків, перетворивши півострів на кондомініум — спільне володіння Росії та України, де кожен житель матиме подвійне громадянство. І Путін на коні — півострів-бо російський, і Захід задоволений — водночас півострів ніби й «повернули» Україні. Севастополь же за такого сценарію може бути «добровільно» подаровано офіційним Києвом «братній Росії» — як це, за нашою інформацією, мав намір зробити Віктор Янукович, вигравши за потужної підтримки Кремля та Луб’янки президентські вибори 2015 року...

Ми певні, що на Заході багато хто в разі реалізації таких сценаріїв зітхне з полегкістю і почне «на повну» розвивати «взаємовигідні відносини» з Росією, водночас, можливо, прагнучи заміни особисто Путіна кимось іншим, нехай імперіалістом, але ж «ліберальним». Але ж от проблема: «кремлівські чекісти» навряд чи погодяться на «кримський кондомініум», занадто пишаються вони своїми діяннями на півострові. Та й шовіністично-чорносотенна опозиція в Росії різко активізується — мовляв, нам не потрібні ці капітулянти, даєш усю Україну та Білорусь у складі «великої Росії»! Тож радше п’ята колона й капітулянти в Києві, у разі успіху на виборах, просто офіційно «заморозять» кримську проблему років на десять, «винесуть за дужки» і її, і, можливо, ще деякі проблеми двосторонніх відносин, як це пару років тому пропонували зробити деякі добре відомі читачам «Дня» наче-українські бізнесові й політичні діячі.

А на додачу відданий Кремлю кандидат може привезти з Білокам’яної ще частину військовополонених українців і в’язнів російських тюрем, які потрапили туди за сфабрикованими звинуваченнями, — мовляв, це зумів зробити тільки я, бо відновлюю братерські відносини з братерським народом! Ось ваші діти, брати й чоловіки, визволені з-за ґрат, а інші вийдуть, якщо ви оберете мене президентом України, а потім зробите мою партію правлячою!

Хтось скаже: такі й подібні сценарії не спрацюють! Сьогодні український народ настільки розумний і патріотичний, що не поведеться на істотне покращення свого добробуту — бодай на кілька років    — в обмін на національну свободу, а український бізнес нині воліє орієнтуватися на європейські ринки і не погодитися повернутися до часів Кучми — Януковича з їхнім пієтетом перед ринком євразійським. Втім, у нас є сумніви в цьому, бо український патріотизм руйнує не тільки і не стільки російська пропаганда (а і вона, як бачимо, домоглася чималих успіхів, зазначають соціологи), скільки корумпованість і мала ефективність нинішніх владних верхів. А щодо бізнесу України, то подивіться лише, як радісно великий бізнес деяких держав ЄС «дружить» з російськими напівдержавними економічними структурами, тож вітчизняним бізнесюкам є з кого брати приклад, чи не так?

Ще раз наголошуємо: описані вище сценарії в тому чи іншому вигляді цілком можуть бути — більш чи менш успішно — реалізовані в Україні. А ця реалізація здатна поставити Українську державу та українську націю на межу катастрофи, а то й знову загнати у кремлівське стійло. Після чого, як завжди, знайдеться чимало охочих сказати: «Ми цього від Росії не чекали», — проте буде вже запізно, і свободу доведеться відвоювати, причому за будь-яку, навіть дуже велику ціну.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments