Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Що встиг Павло Скоропадський

Історик Любов Жванко — про основи «людяної політики» української держави
6 лютого, 2018 - 18:14
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ. ВИСТАВКА «УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ — 100 РОКІВ БОРОТЬБИ. 1917—1921РР.» 7 ЛЮТОГО 2018 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Історик Любов Жванко досліджує соціальну політику Української держави Павла Скоропадського з 1996 року. Науковець працювала у 9 архівах, захистила по цій темі кандидатську, а згодом докторську дисертацію, присвячену біженцям Першої світової війни. Тож має чимало аргументів, щоб впевнено стверджувати — саме за Скоропадського в Україні були закладені основи «людяної соціальної політики». Українська держава тоді не ігнорувала ні біженців Першої світової війни, ні ветеранів, які на ній отримали інвалідність. Більше того — «молодий» уряд виділяв із бюджету кошти на те, щоб допомогти біженцям повернутися додому із території Росії (і не лише українцям!), а військові інваліди мали можливість отримати цивільну освіту та інші, як зараз кажуть, пільги. Далі — пряма мова професора, доктора історичних наук Любові Жванко.

«МІЖ 1918 РОКОМ І СЬОГОДЕННЯМ Є ДУЖЕ ЧІТКІ ПАРАЛЕЛІ»

— У 2003 році я захистила кандидатську дисертацію, присвячену внутрішній політиці Українскої держави Павла Скоропадського у галузі охорони здоров’я та соціального захисту населення. Відтоді, з далекого 1996 року, я просто вжилася в цей період. Час з квітня по грудень 1918 року був настільки історично насиченим і знаковим, що я вже у 1997-1998 роках почала проводити з ним паралелі. Уявляєте, оці паралелі були ще двадцять років тому, а зараз вони є ще актуальнішими, враховуючи те, що нині відбувається в Україні, яка вже кілька років має понад мільйон біженців, які за нормами міжнародного права скоріше кваліфікуються як внутрішньо переміщені особи,оскільки не перетинають кордон країни свого проживання. Вони були і за Павла Скоропадського. Це були біженці Першої світової війни, до яких Українська Держава, котра постала 28 квітня 1918 р., по суті не мала ніякого стосунку, вона не повинна була їм допомагати, сама ледве зводячи кінці з кінцями. Проте — допомагала. Станом на1918 рік на території України перебувало до 1,5 мільйона біженців.

У своїй докторської дисертації я писала про те, як за Павла Скоропадського повертали біженців, які перебували в Радянській Росії, там просто описуються жахи. Українська держава створила тоді консулати — Пенза, Саратов, Нижній Новгород... Складалися списки, правдами-неправдами перевозились ці біженці. Але в Української держави не було банального — вагонів, тому що в грудні 1917 року більшовики пограбували Україну. І коли у червні 1918 року вона підписувала «мирний договір» з більшовицькою Росією, то ставилась вимога — віддати хоча б 2600 вагонів, щоб мати змогу повернути українських біженців до України. Але ці вагони не повернули. Цікавий момент — у списки українських біженців записувалися поляки, і разом з українцями вони поверталися спочатку до України, а потім в Польщу. Українська держава за власні кошти у 1918 році транспортувала до свого кордону польських, литовських, латиських біженців. На це було виділено близько 2 мільйонів карбованців.

За влади Павла Скоропадського продовжували діяти створені в часи Російської імперії комітети покалічених воїнів. У березні 1918 року відбувся їхній Всеукраїнський з’їзд, на якому йшлося про те, що, мовляв, держава молода і не треба просити в неї гроші. Уявляєте національну свідомість тих воїнів? Вони пропонували об’єднатися і самотужки допомагати людям з інвалідністю. Проте держава виділила кошти на курси для людей з інвалідністю, які могли отримати освіту разом із своїми дітьми. Були відкриті протезні майстерні, зокрема, Харківська протезна майстерня зробила понад 2000 протезів, причому була розроблена програма кредитування до 1924 року. Були відкриті санаторії для цих інвалідів, наприклад, у Пущі-Водиці, на Куяльницькому лимані, вони лікувалися за кошти Української Держави, була створена мережа майстерень (найкраще у цьому випадку спрацювала Полтавська губернія), де вони могли працювати. Міністр Всеволод Любинський, який при гетьмані очолював Міністерство народного здоров’я і опікування, наголошував, що держава не повинна допомагати людям заробляти гроші, навіть якщо вони мають інвалідність. Жінкам загиблих воїнів давали в селах невеличкі наділи землі. В Харківській губернії на кошти земських управ вирішили відкривати майстерні, і коли не вистачило коштів, організували загальноукраїнський збір. При посівній кампанії допомагали зерном і реманентом сім’ям загиблих та давали державні дотації тим, хто вирощував лікарські трави. В Харкові інваліди війни могли безкоштовно користуватися міським транспортом — конкою,були створені комісії та перевіряльні органи, які контролювали ціни в аптеках, були створені єдині «аптечні такси» та почала створюватись мережа сирітських будинків. Ви уявляєте, скільки основ соціальної політики і навіть основ розвитку фармації було закладено за той короткий період гетьманування Павла Скоропадського?! Хоча, варто зауважити, він писав, що має стільки невирішених проблем у інших галузях, що просто віддав соціальну політику у надійні руки Всеволода Любинського. Цей знаний лікар-фармаколог був із так званого українського блоку, який усіляко сприяв українізації.

ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ НА ХАРКІВЩИНІ ТА МІСТЕЧКА, ЯКІ ПРОСИЛИСЬ ПІД КРИЛО ГЕТЬМАНАТУ

— 12 червня 1918 року між більшовицькою Росією та Українською державою Павла Скоропадського був підписаний прелімінарний мирний договір. В цей же час на Харківщині існує 10-кілометрова демаркаційна лінія. Фактично на її території господарювали більшовики. Вони організовували банди і влаштовували набіги на цивільне населення. Я працювала із фондом Міністерства закордонних справ Української Держави і знайшла орієнтовно 300 телеграм від керівництва українських містечок, які залишилися поза демаркаційною лінією (можна провести паралелі з АТО, оцією сірою лінією розмежування, нібито нічийними територіями) під більшовиками, вони писали листи до «ясновельможного пана Гетьмана», щоб «відсунули» оцю демаркаційну лінію, щоб ці населені пункти могли ввійти в Українську Державу Павла Скоропадського. Понад те, коли я була на конференції в Німеччині, то звернула увагу колег, що у Харкові 1918 році був німецький комендант, і представники різних населених пунктів приходили до нього і просили, щоб «силою зброї німецької» повернути оці населені пункти під владу Української Держави. Уявіть, у 1914 році німці були запеклим ворогом, а у 1918 році на Харківщині просять німців захистити їх від більшовиків, бо тоді, по суті, в оцій сірій лінії розмежування відбувалося те ж, що відбувається зараз на окупованих територіях Луганської та Донецької областей.

ПРИЧИНИ НЕДОВГОВІЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

— Власні амбіції, наприклад, того ж Винниченка або Петлюри, ставилися вище від інтересів держави. Навіть на Всеукраїнському з’їзді покалічених вояків Першої Світової війни говорилося про те, що час революції і гасел уже пройшов, треба вже будувати державу. Але через політичні чвари, таємні перемовини того ж Винниченка з більшовицькою Росією, одні демарші з боку опозиції Павло Скоропадський зрікся влади. Він говорив, що простягає руку всім, хто хоче розбудовувати Україну, фактично оця опозиція його довела до зречення. Його донька Олена Скоропадська, якій я надіслала написану мною книгу «Соціальні виміри Української Держави (квітень — грудень 1918 р.)», у своєму листі до мене писала, що «так багато було у той період важливого розпочато, але це не вдалось втілити ще й через брак часу». Вона сподівалася, що все, почате Гетьманом, буде зроблено в незалежній сучасній Україні.

Записала Ліна ВОЛИНСЬКА, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments