Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

А «Скіфи» де?..

Що заважає розвиватися українському ОПК
20 березня, 2018 - 18:11

За роки війни вітчизняна «оборонка» помітно змінила зовнішній вигляд. Але, як стверджують самі промисловці і розробники озброєння та військової техніки (ОВТ), ОПК розвивається в умовах неймовірного внутрішнього і зовнішнього опору. Внутрішній пакет перешкод, як заведено, більший, причому пов’язаний не стільки з дефіцитом ресурсів, скільки з простими адміністративними рішеннями. Але ще більше турбують зовнішні причини — адже після чотирьох років війни в українців закріпилася впевненість, що саме ми граємо роль сторожового пса Європи.

Щоб відповісти на це питання, ЦДАКР спільно з DCAF — Женевського центром демократичного контролю над збройними силами провів спеціальне дослідження...

ВНУТРІШНІ ГАЛЬМА

Зміни позитивні є, звичайно. ОПК перейшов на трирічне планування держоборонзамовлення (ДОЗ). Було навіть вирішене питання адекватного ціноутворення, але уряд Гройсмана в останній момент не наважився у 2018 році відкрити оборонним підприємствам браму... Ні, не в чарівний сад достатку, просто дозволити отримувати від реалізації ДОЗ прибутку до 10% (мова про горезвісну норму прибутку 5% на комплектуючі та 30% на роботи). Надії на розвиток ОПК перенесли на наступний рік. «Це означає, що в поточному році підприємства не зможуть вкласти ресурси в створення нових ОВТ», — це реакція Олега ВИСОЦЬКОГО, голови правління Ліги — об’єднання понад півсотні приватних підприємств ОПК.

1 березня ц.р. заступника міністра Мінекономрозвитку Юрія Бровченка було призначено головою Міжвідомчої комісії з питань ОПК при Раді нацбезпеки і оборони України, а до складу цієї комісії було введено гендиректора згаданої Ліги. Перше свідчить про можливість перенесення центру ваги в галузі управління ОПК в уряд і завершення «ери ручного управління» (за що Київ неабияк критикують західні партнери), друге — про зростання ставок на приватний сектор, здатний виробляти набагато більшу кількість технологій, ніж державний сектор. Хоча формальне рішення створити для формування і реалізації військово-технічної політики держави центральний орган виконавчої влади (ЦОВВ) існує з 2014 року, очевидно, розраховувати на його реалізацію можна лише після прийняття Закону про нацбезпеку. У його проекті прописано цей пункт, а сам він внесений до парламенту за відчутного тиску з боку західних партнерів і вітчизняних суспільно-політичних та експертних організацій. Щоправда, сьогодні на МЕРТ покладено тільки функції з узагальнення пропозицій інших ЦОВВ щодо цих питань, проте жодної відповідальності не покладено.

«Створення спільних підприємств із закордонними партнерами — один з основних інструментів залучення інвестицій і створення сучасних технологічно прогресивних видів озброєння», — заявив заступник міністра економіки і торгівлі України Юрій БРОВЧЕНКО в ході Міжнародної конференції щодо законодавчого забезпечення парламентського контролю в ОПК України, проведеного на цьому тижні спільно Інститутом законодавства ВРУ, ЦДАКР і DCAF. Насправді, для вирішення цього питання на першому етапі досить внесення змін до кількох урядових постанов, а вже пізніше — закріплення на законодавчому рівні відповідним Законом про військово-технічне співробітництво (хоча він не приймається ось уже два десятиліття, проект його внесено до ВРУ). Головний нюанс — отримання прав самостійної торгівлі (під контролем держави, але без обов’язкового звернення до спецекспортерів і узгодження цін у ДК «Укроборонпром») підприємств усіх форм власності, що мають власне виробництво. Те, що інвестор на умовах існуючих обмежень до країни не прийде, нарешті, з’ясовано в кабінетах, де приймаються рішення. До речі, новий гендиректор «Укроборонпрому» Павло БУКІН зовсім не проти реалізації цього рішення і каже, що маркетингові напрацювання концерну дозволяють йому не боятися конкуренції. Єдине, на чому наполягає — на обов’язковій сертифікації виробництв, оскільки робота на світовому ринку зброї безпосередньо пов’язана з міжнародним іміджем держави.

Нарешті, ще одна проблема, повз яку не пройти, — кредитування ОПК. Таких річних ставок, як у воюючої України — 19% — здається, немає в жодній країні світу. Промисловці розробили і пропонують розумний механізм. Але знову ж таки, питання в тому, чи почують їх.

ЗОВНІШНІ ФАКТОРИ

Незважаючи на всі згадані перешкоди (багато з яких — скажімо прямо — створені штучно), українські підприємства таки створюють нові ОВТ. Аналіз ЦДАКР свідчить, що зараз понад 90% нових розробок ОВТ України з’явилося завдяки збройному експорту. Все почалося з того, як завдяки танковому контракту з Пакистаном на ДержККБ «Луч» було створено тандемний високоточний боєприпас «Комбат». Потім завдяки поставкам в Азербайджан партії винищувачів МіГ-29 вітчизняні зброярі стали володарями проекту модернізації бойового літака. Далі — поставки того ж Азербайджану партії модернізованих спільно з ПАР вертольотів дозволили отримати нову керовану надзвукову ракету для вертольота. А нині в Україні за рахунок реалізації модернізованих зенітних ракетних комплексів вже є власна версія модернізації ЗРК. На держвипробування (таким же чином) 2018 року вийшла система управління вертольотом, яка дозволить Україні мати бойовий Мі-24 (і Мі-8), який веде бій вночі і в будь-яку погоду. Взагалі це вже назвали українським феноменом. Таких проектів вже десятки. Україна не тільки до військової агресії Росії, але й зараз залишається експортно-орієнтованою країною. «Близько 85% доходів» Укроборонпрому «становить збройний експорт», — свідчить П.Букін. Майже не відрізняється і ситуація в приватному секторі. Але цей експорт дозволяє сьогодні створювати опір гібридним атакам путінського Кремля — в умовах негласного ембарго Європи на продаж Україні не тільки зброї, а й важливих комплектуючих для ВВТ.

Але, виявляється, це подобається не всім. Особливо західних партнерів турбує створення оперативно-тактичного комплексу «Грім-2» для іноземного замовника, активна робота низки інститутів і підприємств у Китаї, наміри розвивати ВТС з Туреччиною. Якщо чесно, то з Анкарою частина проектів була просто заблокована — адже ми ж отримуємо військово-технічну допомогу...

Про те, що робота України на зарубіжних ринках озброєнь стикається з протистоянням з боку наших союзників, заявив на згаданій конференції директор Національного інституту стратегічних досліджень, віце-президент Національної академії наук України Володимир ГОРБУЛІН. «Держави, які політично нас дуже сильно підтримують, в той же час стурбовані співпрацею України з деякими арабськими державами, Туреччиною», — зауважив академік НАНУ. При цьому він підкреслив, що Україна ніколи не порушувала міжнародного режиму контролю ракетних технологій (РКРТ), створюючи ракети «для себе» — дальністю до 500 км, і для замовників — не більше ніж 280 км. «Але в умовах, коли Україна опинилася в стані війни з ядерною державою, ми маємо право вимагати перегляду правил гри в галузі створення нових зразків озброєнь, зокрема, нам необхідно створювати ракети на кордоні середньої дальності, з дальністю ураження до 1500 км», — заявив В.Горбулін. Він також згадав, що Київ завжди, навіть на шкоду власним інтересам, дослухався до рекомендацій партнерів — відмовився від вигідного Бушерського контракту в Ірані, на першу вимогу припинив поставки зброї в Македонію, потім заморозив поставки ОВТ Грузії.

Ця заява має революційний характер. І не тільки тому, що відстань від Києва до Москви менше тисячі кілометрів. Її серйозність можна усвідомити, якщо згадати, що крилату ракету «Нептун» українські розробники створили самостійно, без допомоги іноземних держав або комплектуючих. І цілком обгрунтовано стверджують, що 1500 км не є недосяжним завданням. Тому нинішня політична підтримка Заходу, про яку з усіх трибун говориться з 2014 року, хоч і вкрай важлива, мала б трансформуватися в схвалення і навіть стимулювання конкретних проектів. Без умов відмовитися постачати ОТРК «Грім-2» або надавати технологічну підтримку Китаю. Тому що це ресурси для організації оборони і будівництва неядерного ракетного щита стримування.

Якщо всі визнають, що Україна відіграє роль буфера між Заходом і ворожою Росією, необхідно, щонайменше, не перешкоджати посиленню цього буфера. В умовах, коли гарантії безпеки не діють, а тільки після трьох років війни, в 2017 році Вашингтон зважився надати Києву летальну зброю.

Західним гравцям необхідно зрозуміти, що таке для України торгівля ОВТ і технологіями. Якщо брати загальний обсяг світового ринку озброєння (близько 65 — 70 млрд доларів), то українська частка становить близько 1% цього ринку. При цьому річний обсяг експорту зброї в 2017 році був суттєво меншим, ніж, наприклад, експорт української аграрної продукції за перші п’ять місяців (за січень — травень 2017 року він склав 7,5 млрд доларів). Але насправді для вітчизняної економіки саме експорт зброї є вагомою високотехнологічної ділянкою. І навіть вважається — без перебільшення — локомотивом економіки. Оскільки стимулює розвиток наукомістких шкіл і дозволяє залишатися державою високих технологій, не перетворюючись на сировинний придаток регіону. А з початком російської війни саме за рахунок експорту зброї Україна отримала можливість посилити свій оборонний потенціал.

І найголовніше. Все, що робить ОПК, в кінцевому рахунку спрямоване на те, що український солдат мав на руках щось реальне для захисту держави і власного життя. І коли, з одного боку, з трибун ми чуємо заяви про те, що рахунок озброєння, яке надійшло до ЗСУ вітчизняних ПТУР «Скіф» і «Корсар» (українські цілком відповідні аналоги американського ПТРК Javelin) перейшов на сотні, а з іншого — вигуки солдатів і офіцерів, що на передовій їх в очі не бачили, створюється враження про нечесну гру. Дуже хочеться вірити, що це просто помилка.

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments