Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Солдат свободи

Пам’яті Євгена Іхлова
7 червня, 2019 - 12:07

5 червня раптово на 61-му році життя помер політик, правозахисник, політолог, історик, філософ Євген Віталійович Іхлов — особистість напрочуд  багатогранна. Помер, як солдат у бою, просто біля комп’ютера. Саме комп’ютер  останніми десятиліттями став його головною зброєю. Іхлов брав участь у незалежному громадському русі початку 80-х років, у напівлегальних гуртках, але щасливо уникнув арешту. Керівник правозахисного центру «Меморіал» Олександр Черкасов написав, що «Женя був справжнім «солдатом свободи». Так воно і є, краще не скажеш. Іхлов був активістом Союзу конституційних демократів, потім вступив до Російської Християнсько-демократичної партії, був членом руху «Демократична Росія», співпрацював із рухом «За права людини», де аж до 2016 року керував інформаційно-аналітичною службою. В серпні 1991 року він обороняв Білий дім у складі об’єднаного загону кадетів, анархістів і Демсоюзу. Іхлов також активно протестував проти обох чеченських воєн. Він був людиною сумлінною і критикував не лише владу, а й соратників по опозиції, незважаючи на особистості, якщо вважав, що в чомусь вони не мають рації або помиляються. Можливо, тому Євген Віталійович не був депутатом ні Верховної Ради СРСР і Росії, ні Державної думи.

Я сам особисто ніколи не був знайомий із Євгеном Іхловим. Але ми були друзями на «Фейсбук», часто переписувалися та коментували тексти один одного.  Не завжди наші погляди збігалися і щодо історії Другої світової війни і з приводу оцінки сучасної політичної ситуації, але ми завжди шанобливо ставилися до поглядів один одного та відчували певну духовну близькість. Останній пост Іхлова в мережі «Фейсбук» — «Сакральний м’ясник», присвячений поваленню в Харкові бюста маршала Жукова й оцінці досить неоднозначної особистості цього радянського полководця, з’явився, як здається, і внаслідок знайомства з нашою бесідою з Михайлом Соколовим на «Радіо Свобода» на ту ж тему. У цьому пості, що несподівано заповітом став, публіцист, зокрема, написав:

«Для себе я помітив, що спроби деконструкції міфу про маршала Жукова — це завжди пік духовного звільнення Росії, її прагнення виплутатися з «бандажу» імперсько-мілітаристського культу (все чекаю, коли черга «реконструкції» дійде до ката Ізмаїла та Варшави, точніше, її єврейського передмістя — Праги, генералісимуса Суворова (звичайно, солдати обожнювали — жоден європейський полководець  останньої чверті 18 століття, «Століття Просвіти»,  не дозволяв своїм солдатам таке «чингізханівське» мародерство (горезвісні «даю місто на три дні») та право на різанину (можливість козакам ходити з головами на списах), як цей улюбленець російсько-радянських підручників]).

Жуков — це квінтесенція ідеології радянського мілітаризму, його «замкОвий камінь».

Його навіть успішно використовували та використовують для заміщення Сталіна (потрібен же масам вищий імперський символ), коли влада або окремі відомства, як наприклад, міноборони, вважають, що народний культ Сталіна стає формою латентної фронди...

Можна сказати, що у російського комуно-імперства два полюси — Сталін і Жуков, і наївні десталінізатори вважали за можливе потіснити сакралізацію генсека сакралізацією його військового аватара (це як солдафонська голова шварцівського Дракона).

Скажу простіше: міра «жуковізації» — це і міра радянізації.

Тому там, де люди ще вважають себе «колишніми радянськими», але там, де «сталінолатрія» (ця справжня стигма «Русского мира») вже неможлива, експлуатація «тіні Жукова» є дуже вдалою пропагандистською знахідкою: адже ми любимо не правителя-душогуба, а полководця-переможця».

У цьому пості — весь Іхлов — дотепний, парадоксальний, з глибокими історичними екскурсами. Євген категорично засуджував ту міфологізацію Великої Вітчизняної війни, яка зараз відбувається в Росії, і як тільки міг прагнув зруйнувати старі та нові міфи. Статті Іхлова завжди вирізнялися яскравістю, дотепністю, парадоксальністю та глибиною аналізу. Хоча у їх автора не було навіть повної вищої освіти. Іхлов навчався в Московському гідромеліоративному інституті, але так його і не закінчив. Варто зауважити, що Євген завжди беззастережно засуджував російську агресію проти України, анексію Криму та розв’язану Росією війну в Донбасі. Інколи статті Іхлова здавалися мені занадто багатослівними для «Фейсбука». Тепер я розумію: Євген, знаючи про фатальну хворобу серця, квапився виговоритися, щоб якомога більше залишити людству своїх думок. Навіть ті речі, які я у нього не сприймав, наприклад, теорію історичних циклів, завжди приголомшували величезною ерудицією автора й оригінальною логікою висловлювання. Євген не боявся заглиблюватися в нетрі альтернативної історії та сміливо створював альтернативні сценарії розвитку подій — і у минулому  і в сьогоденні та майбутньому. Він також не боявся переносити категорії та ситуації минулого в сучасність і, наприклад, ставити на місце сьогоднішніх політиків Робесп’єра чи Дантона. Думаю, що друзям Іхлова просто необхідно зібрати та видати збірку його вибраних робіт. Багато чому з того, що написав цей оригінальний філософ і публіцист, думаю, призначено довге життя.

Іхлов не боявся критикувати сучасну російську опозицію і  позасистемну також, за відсутність чіткої позиції з питань Росії й України, а то і за приховану підтримку путінського агресивного курсу. Докоряв Іхлов російським демократам і за їх фатальну нездатність об’єднатися і за таємне чи очевидне підігравання путінському режиму. І не лише докоряв, а й пропонував сповна конкретні схеми об’єднання з поточних політичних питань. А ще Євген гаряче переконував своїх друзів і просто сторонніх спостерігачів: наївно думати, що після Путіна в Росії відразу ж запанує демократія західного зразка. Це небезпечна ілюзія. Росію чекає ще довгий шлях до демократії через низку авторитарних або напівавторитарних режимів, що змінюють один одного. А коментуючи підсумки нещодавнього соцопитування про зростання симпатії росіян до Сталіна, Іхлов у властивій йому парадоксальній манері написав: «У своїй звичці бачити, що «склянка наполовину повна» і принциповому неприйняттю алармізму, я проінтерпретував ці дані якраз як ознаку зростання опозиційності та радикалізації настроїв — що 2/3 росіян мріють про розстріли начальства». І ще Іхлов дуже добре вмів знаходити не тривіальні джерела інформації, повз які проходили інші дослідники. Варто сказати, що в своїх дослідженнях воєн на Донбасі та в Сирії я багато в чому спирався на публікації та републікації Іхлова. Тепер мені їх дуже не вистачатиме. Але ще більше не вистачатиме, звичайно, яскравої та неординарної особистості самого Євгена. Царство тобі небесне, Женю!

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ