Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Тест Саакашвілі

8 грудня, 2017 - 11:32
«МИХОМАЙДАН». 6 ГРУДНЯ 2017 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Влада на додачу з проблемами гальмування реформ, слабкою боротьбою з корупцією, війною, тепер має ще одну проблему — Міхеїл Саакашвілі. Причому проблема ця створена самою владою. Незважаючи на те, це було особисте рішення Порошенка запросити екс-президента Грузії в Україну, чи хтось йому його нав’язав, остаточне рішення все одно було за Президентом. І перші кроки Саакашвілі в України були в руслі інтересів українського Президента. Порошенко особисто вручив йому український паспорт, потім Саакашвілі виконував роль «торпеди» проти опонентів Президента (Корбана, Яценюка...), хоча народний запит полягав у очікуванні реалізації в Україні реформ.

Та згодом щось пішло не так. Чи то Саакашвілі не отримав всього того, на що розраховував в Україні, чи то його хтось підбурив відкрито виступити проти тих, хто його ж запросив, чи то він вже став непотрібний владі, але паспорт у Саакашвілі Порошенко відібрав. Розпочалося  довготривале протистояння з відповідними наслідками. Отже, в сухому залишку маємо:

•           Девальвація інституту українського громадянства;

•           Влада сама собі створила проблему;

•           Використання силових структур;

•           Постійний пошук месії і нездатність українського суспільства до самоаналізу;

•           Потрібно навчитися нарешті робити ставки на своїх, але професіоналів. 

Якими ще можуть бути висновки? Свою думку висловлює журналіст Ілля ФЄДОСЄЄВ.


Грузинський Геракл

Говорити про успіхи та промахи «грузинської команди» в Україні (для стислості надалі називатимемо цю команду просто «грузинами») варто не лише і не стільки заради неї самої. Набагато важливіше інше: в історії цієї групи політиків, або, точніше, адміністраторів гранично чітко відбився нинішній стан українського суспільства — і в політичній царині, і в соціально-економічній.

Сама поява цієї команди — символічна. Революція Гідності була насамперед направлена проти політиків, що керували Україною, які або представляли якісь олігархічні клани, або самі належали до них, або навіть їх очолювали. Але тим самим революція породжувала неминуче питання: ким їх замінити? Вже як Ленін вирізнявся нелюбов’ю до еліт, але і він визнавав: будь-який чорнороб і будь-яка кухарка не здатні керувати державою. А керувати нею хтось повинен, особливо в такій небезпечній ситуації, в якій Україна опинилася  2014 року.

«Грузини» вбачалися просто ідеальними кандидатами — з двох причин. По-перше, це були іноземці, ніяким чином не пов’язані з українськими кланами. З пам’яті виринає досвід середньовічних італійських комун, де подеста (правитель) зазвичай обирався не з числа громадян. Це мала бути людина  стороння, у якої немає в комуні ні родичів, ні друзів, ні ворогів, і тому (в усякому разі,  теоретично) об’єктивна і неупереджена. Одним словом, просто найманий менеджер — як і «грузини» в Україні.

Крім того, грузинські управлінці мали успішний досвід перетворень у своїй країні — саме таких перетворень, яких чекала Україна. Такий досвід було б гріх не використовувати. «Грузини» на той час були таким собі колективним Гераклом, від якого вимагалося вичистити українські авгієві стайні. Які, будемо відверті, і справді  смерділи.

Зараз, у грудні 2017 року, «стайні» ще далекі від чистоти, проте стали значно чистішими, ніж були три з половиною роки тому. Але де той Геракл?

Екс-президент Грузії, а згодом голова адміністрації Одеської області Міхеїл Саакашвілі втратив свою посаду понад рік тому, голосно грюкнувши дверима. Пригадаймо його заяву, коли  його звільнили: «Аваков і Насиров, як стовпи корупції, залишилися сидіти на своїх місцях. Реально в Одеській області президент особисто підтримує два клани: це клан бандитський, кримінальний, убивць із дев’яностих — Труханова, й ізмаїльський корупційний клан Урбанського». Тобто, м’яко кажучи, спрацюватися не вийшло — це насправді дуже м’яко і майже не висловлюючись. Не вдалося і в області лад дати, причому обидві сторони звинувачують у цьому один одного. Разом із Саакашвілі пішов звільнився і начальник одеської поліції Гіоргі Лорткіпанідзе.

На півроку раніше свою посаду залишила перший заступник міністра внутрішніх справ Катерина Згуладзе. Вона, єдина з усіх «грузин», зробила це без скандалу, навпаки, заявила, що і не збиралася довго залишатися на цій посаді, оскільки не має політичних амбіцій. У плюс їй можна записати і те, що вона немало зробила для формування нинішньої української поліції — яка, потрібно визнати, все ж є більш пристойною, ніж міліція часів Януковича, хоча і далека від ідеалу.

Незадовго до неї, разом з усім кабінетом Яценюка, у відставку був відправлений міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі. Чудес на своїй посаді він не здійснив, але, принаймні, домігся серйозної економії, реорганізувавши закупівлю ліків через міжнародні організації.

Трохи раніше «пішли» і заступники генерального прокурора Давида Сакварелідзе, що вступив у серйозний конфлікт із депутатами Ради. Цей «варяг» на своїй посаді намагався організувати конкурсний набір місцевих прокурорів, але, за його словами, українські клани просували на ці місця своїх людей, а йому самому бракувало впливу перешкодити цьому.

Можна перерахувати ще немало прізвищ на «дзе» і «швілі», але підсумок у більшості випадків буде один. Так, деякий результат був досягнутий — але... Від Геракла чекають не «деяких» звершень, а героїчних. Чому ж їх не було?

Візьмемо гумовий м’яч і натиснемо на нього. На ньому з’явиться вм’ятина, але, досить нам прибрати руку, вона незабаром зникне, і м’яч знову набуде своєї колишньої форми. Українська олігархічно-кланова система має не меншу пружність, ніж цей м’яч, а «грузини», будучи в країні чужаками і не спираючись на якісь серйозні організовані структури, і не могли забезпечити тиск потрібної сили.

Але запит на цей тиск зберігається. Потрібно визнати: зараз, через три з половиною року після Революції Гідності, проблеми, що породжували цю революцію, вирішені лише в незначній мірі. Кланова система зберігається, і навіть сам Президент Петро Порошенко (при всій до нього повазі) — плоть від плоті цієї системи. Звичайно, само по собі це «плоть від плоті» мало про що говорить. Граф де Мірабо і маркіз де Лафаєт були плоттю від плоті старої, станово-абсолютистської Франції, але це не перешкодило їм стати вождями Великої Французької революції. Питання в тому, чи йде злам колишньої структури та побудова нової, такої, що відповідає вимогам суспільства. Україна робить кроки в цьому напрямі, але поки не дуже великі.

А «грузини», витиснені з державних посад, зовсім не зникли з українського політичного простору. Вони — тут, вони нікуди не поділися, і лише чекають, коли їх покличуть. Адже кликати все одно нікого: всі інші вписані в колишню систему імені Кучми і Януковича, і їх прихід до влади мало що змінить. «Грузини», будучи в політиці далеко не новачками, чудово це розуміють. Як і українці розуміють, що це — зовсім не святі безсрібники, готові життя своє покласти заради загального добра, а просто позасистемні фігури, здатні керувати. Більшого від них і не потрібно.

Зараз їх час ще не прийшов — але, цілком імовірно, вже на підході. Події останніх днів дають підстави для такого припущення. Ніхто не підштовхує дію в цей бік — ніхто, окрім самої влади.

Наметове містечко, зібране Саакашвілі та його прибічниками біля стін Верховної Ради, до останнього часу могло викликати хіба що — залежно від політичних поглядів — або співчутливе зітхання, або єхидну усмішку. Влада, породжена Євромайданом, могла зберігати свої позиції, а будь-яка  опозиція залишатися маргінальною, поки суспільство не досягло «точки кипіння». Інакше кажучи — поки не виникло радикального протиріччя між сподіваннями цього суспільства та діями влади. Детальніше про наслідки такої розбіжності можна прочитати у «Вікіпедії» в статті «Євромайдан».

Із затриманням і подальшим звільненням Міхаїла Саакашвілі ситуація вийшла на новий рівень. В Україні опозиція може залишатися скільки завгодно смішною, безглуздою і нікому не цікавою — але лише до тих пір, поки влада не починає застосовувати до неї силу. А насильство, варто його застосувати хоч раз, народжує у відповідь насильство. Того ж Євромайдану не було б без «Беркута». Так само і площа перед Радою залишалася практично порожньою півтора місяці. Але автор цих рядків, відвідавши її ввечері 5 грудня, побачив там немало люду, налаштованого вельми рішуче.

Чи є вірогідність, що ця рішучість не призведе ні до чого і нового Майдану не буде? Так, є. «Грузини», у тому числі і з українським громадянством, сповна можуть залишатися солідними, поважними людьми, але без значної ваги в політиці. Для цього потрібна всього крихта — доведення Революції Гідності до логічного завершення. Повалення олігархічного ладу, справжня перемога над корупцією, забезпечення справжньої демократії та всі інші речі, за які виступали громадяни на Майдані. Якщо український Еврисфей зробить усе, що від нього вимагається, Геракл не знадобиться.

Інакше вже скоро в українському суспільстві виникне дуже сильний попит на політиків, які не пов’язані ні з яким олігархічним кланом, але при цьому досить освічені та досвідчені, аби керувати країною. Напевно на цьому терені знайдеться немало людей і окрім «грузинів», але перші в списку тут — вони.

Та і чи може бути інакше? Будь-яка революція — це насамперед тендер на розв’язання проблем, що стоять перед суспільством. Якщо одна правляча команда їх не вирішує — її змінює інша, потім третя, четверта, і так до тих пір, поки справу не буде зроблено. Зараз нинішню владу підпирають у спину «грузини», прозоро натякаючи, що вони впораються із завданням краще. Але отримай вони в руки кермо влади, і у них за спиною незабаром опиниться хтось ще.

Зовсім не факт, що такого роду зміни стануться внаслідок нинішнього політичного протистояння. Але навіть якщо воно закінчиться нічим, причини, що породжували його, нікуди не подінуться, і знову позначаться завтра, через тиждень або через місяць.

Адже справа не в «грузинах» — справа в нинішній українській владі та нинішньому українському порядку. Як сказав хтось із великих, якщо ти не вирішуєш проблему — проблема вирішує тебе.

Ілля ФЕДОСЄЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments