«Україна нам не чужа...»

Сергій СОСОВСЬКИЙ — один із них. Він закінчив Національний університет імені Тараса Шевченка, отримавши ступінь магістра міжнародних відносин. 2014-го — з початком російської агресії — мирне життя Сергія скінчилося: він пішов добровольцем до війська. Служити довелося в 93-й окремій механізованій бригаді ЗС Ураїни. Обороняв Донецький аеропорт, воював під Опитним, Водяним, Пісками, Красногорівкою — населеними пунктами, які стали символами мужності, нескореності наших вояків і про які сьогодні знає кожен українець.

Влітку 2015-го разом з командиром батальйону лейтенант Сосовський, котрий на той час виконував обов’язки командира роти, проводили розвідку місцевості. І підірвались на міні. Після втрати свідомості Сергій прийшов до тями й побачив стікаючого кров’ю комбата. Незважаючи на тяжке поранення, він зумів зупинити кровотечу, цим самим врятувавши своєму командирові життя.

— Думав залишитися в армії, — говорить Сергій. —  Мені пропонували посаду заступника командира батальйону. Був навіть випадок, коли комбат від’їжджав, то залишив мене старшим. Батальйон — це близько 600 людей. Таке у мирний час важко уявити. Але я вирішив взяти паузу. Між нами існує джентльменська угода: я можу будь-коли повернутись до підрозділу.

СЕРГІЙ СОСОВСЬКИЙ

Рід Сергія Сосовського має польське коріння. Зокрема, його прабабуся Броніслава Ляховська, 1917 року народження, родом із села Угер Хелмського повіту Люблінського воєводства. Сергій нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Невмержицькі — стародавній боярсько-шляхетський рід, корені якого сягають ще часів Київської Русі. Належав до числа так званої овруцької околичної шляхти, яка проживала в родових поселеннях і несла військову і земську повинність на користь литовських князів і польських королів. Цей рід згадується в старовинних записах та королівських привілеях XVI—XVIII століть. Відтоді минули століття. На сьогоднішній день продовжувачами роду є рідні брати Василь та Олександр, які у складі Українського війська боронили нашу землю з перших днів неоголошеної війни. Наприклад, Олександр перше бойове хрещення отримав навесні 2014-го, під селом Містки. Побував і під Дебальцевим, де точилися особливо запеклі бої. Василь, брат Олександра, служив у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Гранатометником. Про те, як він воював, свідчить такий факт: разом з кількома своїми побратимами в одному з боїв неподалік Луганська не лише захопили позиції псковських десантників, а й  їхні  БМД!... І Василь, і Олександр мають бойові нагороди.

— Сьогодні ми мирні люди, — кажуть брати. — Але за першої необхідності готові піти на війну і захистити Україну, свій поліський край.

Прадід Валерія ДОЛІНОВСЬКОГО, Йосип Леньга, 1937-го був засланий до Сибіру. Зважаючи на його польське походження, чоловіку НКВС приписав «ворожу діяльність на користь іноземної розвідки». Прабабуся, Вероня Леньга, теж відбувала покарання як «ворог народу». Мати, Тетяна, народилася в Луганській області, де вона відбувала покарання. Сьогодні проживає на теренах Польщі. Сам же Валерій працював інженером-теплоенергетиком. Навесні 2014 року пішов до військкомату і попросив призвати його до Збройних сил. Спочатку захищав адміністративний кордон з Кримом, а потім Донецький аеропорт, де дістав поранення. Одужавши, підписав шестимісячний контракт з МО щодо проходження військової служби. Продовжив її у розвідувальному підрозділі, не раз здійснював вилазки у ворожий тил. Та через важке поранення на початку поточного року змушений був демобілізуватись.

НА МОГИЛІ ІГОРЯ БРОНЕВИЦЬКОГО

В Ігоря БРАНОВИЦЬКОГО теж польське коріння. Свого часу відслужив строкову службу, брав участь у миротворчих місіях за межами України. А з початком Антитерористичної операції пішов до війська, де обійняв посаду кулеметника 90-го окремого десантно-штурмового батальйону. Обороняючи Донецький аеропорт, врятував життя кільком побратимам, витягнувши їх, тяжко поранених, з ДАПу. За спогадами однополчан, вирізнявся надзвичайною мужністю і кмітливістю, яка, як відомо, має велике значення на війні.

— Ігор був людиною з великої літери, — згадує бойового побратима старшина Анатолій Свирид, теж «кіборг». — Своїми життями йому зобовязані чимало хлопців, у тому числі і я...

Знаючи, що там, в одному з терміналів, перебувають його однополчани, повернувся назад. Там і потрапив у полон до бойовиків. Після жорстоких катувань був застрелений сумновідомим Моторолою — покидьком, який вирізнявся тваринною жорстокістю у ставленні до полонених.

Посмертно Ігорю Брановицькому Президент України присвоїв звання Героя України. Ось що написала, розмістивши його фото у «Фейсбуці», блогер Наталя ДМИТРІЄВА: «Я хочу, щоб ви запам’ятали ім’я та обличчя цього чоловіка. Це Герой України. «Кіборг». Людина. Ігор Брановицький. 90-й окремий аеродесантний батальйон. Він захищав Донецький аеропорт. Він захищав нас із вами. Він рятував своїх друзів. Він завжди був вірним своїм переконанням. Він був патріотом. Незламним, надпринциповим і завзятим, з гіпертрофованим відчуттям справедливості. Він не сприймав неправди, навіть коли йшлося про збереження власного життя. Він загинув 21 січня 2015 року. Після багатогодинного знущання в полоні бандитів, він був застрелений покидьком Моторолою. Він за життя був гідною та чесною Людиною. Він воював як справжній Патріот. Він загинув як Герой. Низький уклін, мамі Ніні Костянтинівні за такого Сина».

Конрад КАМІЛЬСЬКИЙ народився й виріс у Польщі. Будучи професійним військовим, котрий брав участь у миротворчих місіях у Сомалі й Афганістані, з появою на Донбасі «зелених чоловічків» зрозумів: незабаром буде «гаряче». І не помилився. А коли трапилася Іловайська трагедія, полетів до України, де зустрівся з офіцером — представником батальйону «Донбас», який відверто поінформував його про ту небезпеку, що чекає на нього.

— Моя мати — українка, — вислухавши українського офіцера, сказав Конрад. — Отже, Україна теж не чужа мені. А коли так, то повинен захистити її.

Певний час він воював у складі батальйону «Донбас», а згодом перейшов до 8-го батальйону «Аратта» зі складу Добровольчої Української армії, визволяв десятки українських міст та сіл.

Даміан ДУДА — його земляк. Донедавна виклададав медичну підготовку в Католицькому університеті імені Івана Павла II. З початком війни почав їздити на Донбас. Як волонтер навчав українських солдатів азів надання первинної медичної допомоги. А ще — власним коштом купував для наших військових медиків реанімобілі, життєво необхідні в районі бойових дій. За його сприяння відома польська журналістка Б’янка Залевська побувала в кількох механізованих бригадах ЗС України, в багатьох наеслених пунктах Донеччини та Луганщини. Героями її публікацій стали пересічні україньскі солдати й офіцери, жителі сіл, які потерпають від російських найманців: завдяки їхнім розповідям чимало поляків, а також громадян інших західних країн дізналися правду про те, що відбувається на сході України, — Б’янка друкується в багатьох закордонних виданнях.

Сьогодні пліч-о-пліч з етнічними українцями нашу землю захищають громадяни України інших національностей. Ми розповіли лише про кількох етнічних поляків, які взялись у грізний для України час за зброю. Насправді їх значно більше.