Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

В очікуванні на Генерала?

Дві третини українців хочуть радикального оновлення постатей лідерів на «політичній шахівниці»
14 серпня, 2018 - 18:27
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Практично щодня надходять вістки: загинув військовик, чи то на фронті, чи то в тилу, під час відпустки; а якщо не загинув — то поранений або побитий невідомими. З окупантами змагаються п’яні водії, число жертв яких торік перевищило число загиблих за той самий період на Донбасі; і не бояться ці водії ні Божого суду, ні людського, тож лише 20 липня 2018 року в ДТП загинуло 22 людини. Щодня десь затримують хабарника, а то й кількох, от тільки їхній ранг зазвичай не надто високий, і про гучні судові вироки за хабарі щось не чути. Натомість суди України заповзято закривають резонансні справи та відпускають на волю організаторів терору та зрадників Батьківщини. Ну а про те, що водії маршруток демонстративно відмовляються виконувати закон про безплатне перевезення вояків-ветеранів, і їм за це нічого нема, масмедіа вже втомилися повідомляти. Ми вже мовчимо про щоденну потужну пропаганду «компромісу на сході», «якнайшвидшого миру на Донбасі» та «порозуміння з Росією щодо Криму» (по суті — про агітацію за капітуляцію перед Кремлем) у багатьох мас-медіа України, про запеклий захист Національною спілкою журналістів тих «майстрів клавіатури», які відверто брешуть (в тому числі й під час візитів до Західної Європи, невідь ким і за чиї гроші організованих) про те, що і що росіян на Донбасі немає, і що в Україні точиться громадянська війна, і що у нас з росіянами дві країни, проте одна журналістика (втім, цю тезу обстоює й НСЖУ, яка грає роль «п’ятої колони» Путіна та не соромиться цього, розводячись про «європейські цінності»; чи не ті, що їх обстоював колись доктор Геббельс?). І так далі, і таке інше.

Одне слово: криза. Криза влади, криза державного апарату, суспільна криза.

І якби справа обмежувалася окресленими вище явищами! Бо ж у такому разі найвищій владі досить було би цитькнути на підлеглі їй структури, розігнати геть замішані в антидержавній діяльності суди, розпустити міськради, які співчувають російським агресорам, закрити певні телеканали та здійснити інші жорсткі, проте рішучі та правильні кроки. Ясна річ, ці кроки не дуже сподобалися б деяким європейським і міжнародним супергуманістам — але чи не досить було б нагадати певні сюжети боротьби з нацистами й колабораціоністами? Проте чи здатна найвища влада зробити такі кроки? Чи реально підкоряється їй уся управлінська вертикаль, створена ще Кучмою та допрацьована Януковичем і нашпигована «п’ятою колоною»? Чи піде за чинною владою патріотична частина суспільства, яка, що засвідчують усі соціологічні дослідження, вже не вірить цій владі й дуже мало довіряє «реєстровим опозиціонерам»? І, нарешті, головне: що і як можна зробити з кланово-олігархічною системою, яка була створена ще за часів Кучми і яка буквально душить паростки прогресивного поступу в економіці і політиці?

Щоб не бути голослівними, наведемо соціологічні дані, які чогось не хочуть коментувати масмедіа України. Згідно з результатами проведеного у червні 2018 року Центром Разумкова всеукраїнського опитування, президентові України довіряє 14%  опитаних,  не довіряє — 81%, уряду — відповідно 14% і 81%, Верховній Раді — відповідно 10% і 86%, Національному банку — 14%  і 76%, Верховному  Суду — 11%  і  75%. Довіру до державного апарату (чиновників) висловили 9% опитаних, не довіряють їм — 85% (для простоти сприйняття цифри округлені до цілих величин, кількість тих, хто не визначився, не наводиться). Ще нижчою є довіра до судової та банківської систем. Вражаючі дані серйозної соціологічної служби, чи не так?

Можливо, справа краща у розрекламованих антикорупційних органів, на які покладають такі надії західні партнери України? Так, краща, але... НАБУ довіряє 17% опитаних, не довіряє 63%, НАЗК довіряє 13% опитаних, не довіряє теж 63%, САП довіряє 14%, не довіряє 64%. Сумна картина...

Її доповнюють дані опитування, одночасно з цим проведеного Соціологічною групою «Рейтинг». Там замірялися інші показники, й ось вони. 76% опитаних вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямі, 13% мають протилежну думку, 11% вагаються з оцінками з цього питання.

Повторимо ще раз: криза. Криза влади, криза держапарату, суспільна криза.

Дехто сподівається на вибори, які, мовляв, сприятимуть позитивним змінам у владі. Це антинаукова фантастика. Вибори за чинних обставин не поліпшать, а різко погіршать якість найвищих владних структур (якщо ці структури взагалі збережуться). І взагалі, за даними «Рейтингу», дві третини опитаних вважають, що майбутні вибори президента України будуть нечесними, лише 12% переконані у чесності їх проведення, а ще 22% не можуть (чи не хочуть) відповісти на це запитання. А разом із тим проросійські популісти-демагоги крок за кроком підвищують свої рейтинги, хоча їм наразі довіряє не більша кількість українців, ніж можновладцям. При цьому розчарована і дезорієнтована частина суспільства покладає надії щодо соціальної справедливості на політиків-мільярдерів з обойми Кучми та Януковича. Смішно? Радше сумно. Разом із тим депутатів, які мають власну позицію й опонують нечесним діям влади, цькують в олігархічних масмедіа і використовують найбрудніші технології для їхньої дискредитації. Від стилістики таких дійств виникає враження, що цим займаються ті самі люди, що й на президентських виборах 1999 та 2004 року, тільки тепер вони обслуговують інших господарів (у тому, щоб глушити все живе, інтереси всіх олігархічних кланів, орієнтованих і на Москву, і на Брюссель, збігаються). Не дивно, що кілька десятків депутатів, які в минулі роки показали себе як професійні та чесні парламентарії, зараз просто мовчать, а раціонально мислячі громадські діячі теж майже затихли, не маючи рецептів виходу з кризи чи не наважуючись їх оприлюднювати, щоб не стати об’єктами масштабного цькування.

Ми ж вважаємо, що відступати далі нікуди. Речі мають бути названі своїми іменами та осмислені в режимі вільного від будь-яких забобонів розмислу.

Але спершу — історичний екскурс, прямо пов’язаний із темою статті.

Велика Французька революція, що почалася 1789 року, як відомо, пройшла кілька етапів радикалізації, вилившись у криваву якобінську диктатуру, а після страти її політичних та ідейних лідерів Робесп’єра, Сен-Жюста і Кутона занурилася в хаос та анархію. Все виродилося в omnium bellum contra omnes — війну всіх проти всіх. Демос, якого постійно дурили революційні вожді, раз у раз повставав, але ставало тільки гірше. Натомість на виборах більшість здобули контрреволюціонери, які прагнули відновлення минувшини. Франція стояла перед перспективою політико-економічного виснаження і краху.

Ось тут на арені французької історії з’явився молодий генерал Наполеон Бонапарт, герой відсічі агресії з боку феодальної Європи. Спершу на початку жовтня 1795 року він організував розгром заколотників у Парижі (то була «золота молодь», найманці багатіїв, іноземна агентура, емігранти тощо, які під прикриттям демократичних гасел прагнули ліквідувати республіку). При цьому він безжально розстріляв з гармат картеччю чисельно вдесятеро більші за сили захисників ідей свободи та рівності (хоча й сильно спаскуджених чинною владою...) колони заколотників на чолі з депутатами різних рівнів. А вдруге генерал Бонапарт військовою силою 9—10 листопада 1799 року змусив депутатів, які поставили Французьку республіку на межу воєнної поразки, проголосувати за передачу йому повноти влади і надзвичайних повноважень.

Наполеон Бонапарт залізною рукою припинив хаос та анархію, посилив дисципліну чиновників і мас, реформував армію і фінанси. Франція зітхнула з полегшенням. Нарешті запанував такий-сякий порядок, за якого влада, на відміну від якобінців, не зловживала «національною бритвою доктора Гільйотена»... Наполеоне Буонапарте (його автентичне корсиканське ім’я) був не лише талановитим генералом, якому усміхалася доля. Він виявився цілком адекватним державним діячем, який на 200 років наперед сформував чимало суспільних та управлінських інститутів Франції, аж до системи освіти. А знаменитий Кодекс Наполеона мав величезний вплив на цивільне право цілої Європи. Цей Кодекс, зокрема, систематизував і легітимізував завоювання революції: громадянські права, селянську власність на землю, а також економічні права тих, хто купив «національні маєтності», тобто конфісковані землі емігрантів і церкви. 1804 рік, коли був ратифікований цей Кодекс (його офіційна назва — Цивільний кодекс), що його Наполеон вважав своєю найзначнішою перемогою, і має вважатися роком закінчення Великої Французької революції, головні здобутки якої вже не можна було знищити.

Іншими словами, взяти владу та легітимізувати її — це не половина справи і навіть не її чверть. Після корсиканця було чимало генералів та полковників, що вміли захоплювати владу (а надто в Азії, Африці та Латинській Америці). Проте щоб бути в річищі бонапартистської традиції, мало мати хист полководця й славу героя війни. Треба ще вміти сприяти сталому розвитку суспільства, забезпечувати державі спокій, гарантувати її безпеку, бодай якісь межі законності й порядку, особливо після революційного сп’яніння та жирування різноманітних покидьків на здобутках незавершеної революції.

Річ у тім, що під час революції (це не один день і зазвичай не один рік) соціальний організм розвивається в надзвичайному режимі максимального напруження всіх сил, однак тривалий час перебувати в такому стресі неможливо, бо суспільство виснажується і ризикує суїцидом, тим паче, що практично завжди вистачає «добрих» сусідів, готових допомогти у цій справі. Тож на поверхню майже неминуче спливають різноманітні скоробагатьки та політичні демагоги, здатні лише гендлювати геть усім, аж до святих речей.

У такий час нація замість «вічних революціонерів», тим паче, демагогів потребує реальних і жорстких реформаторів, здатних методами еволюції довершити революційні завдання. Тому бонапартизм — це використання можливостей авторитарного правління для здійснення назрілих соціальних і політичних трансформацій, коли перетворення реалізуються, може, і болісно, але швидко й без зайвого базікання, без нескінченних дискусій ні про що та демонстрації нерішучості.

Такий тип влади особливо виправданий, коли країна перебуває у стані війни, революції, громадянського конфлікту тощо. В історії людства можна знайти чимало подібних прикладів, коли військові лідери брали на себе одноосібну відповідальність за державу. Деякі з них досягали чималих успіхів: генерал Мустафа Кемаль у Туреччині, генерал Ласаро Карденас у Мексиці, полковник Насер у Єгипті, генерал Хуан Домінґо Перон в Аргентині, полковник Хакобо Арбенс у Гватемалі, генерал Веласко Альварадо в Перу, генерал Ауґусто Піночет у Чилі... Можна згадати й генерала Шарля де Ґолля, співвітчизника Бонапарта, який, утім, діяв у жорстких межах демократії.

А тепер повернімося до нинішніх реалій. За описаних вище «веселих» обставин, на нашу думку, ефективна влада, що обстоюватиме національні інтереси, можлива тільки в тому разі, якщо вона консолідується на основі (і з використанням кадрового потенціалу) тих інститутів держави та суспільства, які мають реальну довіру громадян — не по 15—20%, а понад 50% населення. За даними Центру Разумкова, оприлюдненими у червні 2018 року, такий рівень довіри мають волонтерські організації (їм довіряють 65% опитаних), Збройні сили України (57%), добровольчі батальйони (50%), Державна служба з надзвичайних ситуацій (51%), Державна прикордонна служба (51%), Національна  гвардія України (49%), а ще Церква як суспільний інститут (61%) та громадські організації (43%); число респондентів, які довіряють цим інститутам, на статистично значущому рівні перевищує число тих, хто їм не довіряє. Саме в них (за винятком Церкви) сконцентровано найбільше людей, які пройшли фронтову школу і готові й далі служити країні, не вимагаючи навзамін розкішного життя. Саме в них зосереджено чимало вмілих управлінців, здатних керувати не лише силовими структурами (ясна річ, ідеться не про «паркетних» генералів і полковників). Саме в них бачать свою надію українці, дві третини яких хочуть радикального оновлення постатей лідерів на «політичній шахівниці». І такі лідери, переконаний, саме там і є. Ми не маємо на увазі когось конкретно, ні з командирів ООС, ані з відправлених владою у відставку генералів й адміралів, ідеться про певний соціальний феномен як такий, це наразі головне. От тільки чи поступляться їм добровільно чинні можновладці, вожді «п’ятої колони» та «реєстрові опозиціонери» плюс залаштункові олігархи?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments