Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Григорій Сковорода, український просвітитель-гуманіст, філософ, поет і педагог

В України немає часу

Надскладний комплекс проблем у трикутнику «Суспільство. Свідомість. Влада»
28 листопада, 2019 - 18:59

Відгук на публікацію І.Сюндюкова «Суспільство. Свідомість. Влада» («День», 8.11.2019).

Порушені питання мають філософський характер, тобто вони є актуальними в усі часи, за всіх урядів, при всіх конфігураціях внутрішніх і зовнішніх подій, які визначають життя суспільства. Нас же має цікавити наскільки ці вічні проблеми корелюються з проблемами, які хвилюють українське суспільство незалежної України на початку ХХІ століття. Нашій владі не до філософствування — кожен день необхідно розв’язувати надскладний комплекс проблем у всіх сферах життя країни, яка не має досвіду незалежного існування. Але розмова в такому ракурсі конче потрібна. Бо як стверджують філософи, неможливо вирішити часткові (конкретні) проблеми, якщо не вирішені проблеми загальні. Отже, розмова про владу, суспільство, свідомість є на часі, є дуже актуальною. Звичайно, вказані проблеми є багатогранні. Я ж покладаюсь на те, що автор вибрав з виступів гостей «елітарної світлиці» найбільш важливе, концептуальне. Мене зацікавили дві тези авторів.

1. Мирослав Маринович: «Першоджерело кризи — в нас самих. Це — не матеріальна, а моральна убогість». Серйозне звинувачення на адресу всього народу. Але , мабуть, для цього є підстави з точки зору людини, яка постійно має справу саме з моральними цінностями, як віце-ректор Українського католицького університету. Хай би як ставитися до церкви, але вона на сьогодні є єдиним хранителем моральних цінностей. Колись на цю роль претендувала КПРС — «розум, честь і совість нашої епохи». КПРС зникла, церква залишилась і продовжує нагадувати нам про мораль, про різні її іпостасі, про її роль в житті суспільства.

Констатація моральної убогості народу тягне за собою низку дуже неприємних питань і проблем. Головне, як на мене: а чи може морально убогий народ побудувати конкурентоспроможну державу і не де-небудь у Середньовіччі, а ще раз — на початку ХХІ століття? Питання риторичне. Мабуть, саме з цим пов’язана неспроможність України скористатися повною мірою своїм потенціалом. Поступово гаснуть і надії, які от-от народились. Це — пряма логіка. Але... Пишу це і слухаю вкотре концерт Ольги Чубаревої в чудовому супроводі. Не корелюється. Така логіка не сприймається. А перед цим була бесіда з генієм ХХ століття за версією ЮНЕСКО Іваном Марчуком, який жив і в США, і в Австралії, і констатував про Україну: «Ніде в світі немає такої землі, де б на один гектар народжувалось стільки талановитих людей». А феномен волонтерства?! А добробати? Чи могли б морально убогі люди зламати агресивні плани потужної ядерної держави? Не знаю, якими критеріями користувався п.Маринович, щоб звинуватити весь народ у моральній убогості. Так, красти в армії, коли вона воює проти агресора, можуть лише морально убогі люди. Можливо, мораль з точки зору релігії і мораль у реальному житті не збігається? І, мабуть, помилково в чорно-білих тонах оцінювати такий складний організм як суспільство. Тим паче, коли йдеться про суспільство, яке тільки починає усвідомлювати свою державність, де повільно, але йде процес перетворення населення на громадян. Йде складно, важко. Нещодавно в Києві відбувся «Національний форум гідності». Один з його учасників, волонтер із Дніпра Сергій після констатації хаотизації влади в Україні запитав: обираючи владу, народ 28 років помилявся, помилився він і тепер; чи є гарантія, що він не помилиться ще раз? Відповіді не було. Мабуть, замість убогої моральності народу необхідно говорити про його політичну незрілість, політичну невідповідальність, відсутність громадянськості. Але це вже поза сферою моралі. Складний комплекс проблем.

І на цьому тлі ще одна теза пана М.Мариновича: «...людина не може нікому делегувати свою відповідальність за родину, за країну, за свою справу». За великим рахунком ми всі відповідаємо за нашу країну, своєю працею, своїми знаннями, своїм життям. Цьому твердженню нібито відповідає проголошений новою владою курс на народовладдя. І нібито логічно: весь народ напряму розв’язує проблеми, від яких залежить доля країни, нікому не делегуючи цю високу місію. За цією логікою, як на мене, криється бажання прикрити свою некомпетентність нібито волею народу. Це суперечить логіці п. Мариновича: морально убогий народ бере на себе відповідальність за долю країни. В такому твердженні щось не так: або народ не морально убогий, якщо він відповідатиме за свою країну; або при такому народі країна довго не існуватиме. Недовга історія незалежної України дає досить підстав для існування таких суперечностей.

Коли Україна отримала незалежність, то своїм першим президентом народ обрав одного з очільників партії, під керівництвом якої десятиліттями гнобили, знищували український народ. Другим президентом обрали людину, яка, практично, передала колосальні багатства українського народу, створені попередніми поколіннями, невеликій групі підприємливих людей, яких ми називаємо олігархами. Третій, четвертий, п’ятий ... Народ помилявся? Але помилитись можливо один, хай два рази. А не шість разів. Отже, це, напевне, відповідає його якимось моральним критеріям. Помилки виправляються (якщо є бажання). Мораль же народу формується поколіннями. І що робити, коли мораль народу не відповідає конкретним вимогам, вимогам запізнілого становлення держави в умовах все більш нестабільної світової політики? Іншого ж народу немає. Немає і часу на очікування повільної зміни моралі. В України немає часу. Тим паче що цей час визначається не стільки нами, скільки нашим північним сусідом. Кожен день вирішується питання — бути чи не бути незалежній Україні. Надскладний комплекс проблем у трикутнику «Суспільство. Свідомість. Влада». Я ще раз хочу нагадати слова політика, завдяки зусиллям якого невеличка країна в оточенні ворогів успішно розвивається вже багато років і який не перекладав відповідальність за долю країни на її народ, прем’єра Ізраїлю Голди Меєр, що народилася в Києві: «Я не знаю, чого хоче мій народ, я знаю, що йому потрібно».

Коли жінка не може нормально народити дитину, запрошують хірурга. Про це я в кулуарах «Національного форуму гідності» мав розмову з однією відомою і впливовою людиною: в умовах хаотизації влади все більш нагальним стає питання про лідера. На Форумі йшлося про необхідність перетворення «Руху опору капітуляції» на широкий всеукраїнський рух, який за потреби міг би перебрати владу.  

2. Більш «просту» проблему озвучив юрист із Харкова Євген Захаров: першоджерелом наших проблем «є бажання кремлівської влади «поставити на місце» Україну, розділити її, позбавити державності». І при розв’язанні своїх проблем «Україна ... не впорається без союзу з цією «іншою Росією». Під «іншою Росією» мається на увазі 15% її населення , яке, мабуть, зберегло здатність думати і, головне, думати власною головою. Це добре, що в Росії є такі люди. Але чому становлення нашої держави знову ставиться в залежність від союзу з розумними росіянами? Нам мало уроків історії давньої і теперішньої? Чи це не та сама зневіра в можливість українського народу вибудувати власну успішну державу? Та ж сама малоросійськість? Так, Харків поряд з Росією, але ж за ним уся Україна. Чи не таку позицію і мав на увазі п.М.Маринович говорячи про «моральну убогість» українців?

Посилаючись на заклик автора «на те й дискусія», висловлюю думки викликані виступами учасників «елітарної світлиці».

P.S.

Щодо назви «Ініціативна група Першого грудня». Ініціатива  — це пропозиція конкретної справи, нової, до якої ще ніхто не додумався. З якою ініціативою на сьогодні виступає група впливових і авторитетних людей? Можливо, в межах переосмислення своєї ролі в суспільстві подумати про іншу назву?

Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ