Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Вбивство журналістів як лакмус

Чому словакам вдається домагатися справедливості, а українцям поки ні?
23 березня, 2018 - 11:59
9 БЕРЕЗНЯ 2018 РІК. БРАТИСЛАВА, СЛОВАЧЧИНА. ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ СЛОВАКІВ ВИЙШЛИ НА ВУЛИЦІ МІСТ КРАЇНИ І ЗА КОРДОНОМ ЧЕРЕЗ ВБИВСТВО ЖУРНАЛІСТА-РОЗСЛІДУВАЧА ЯНА КУЦЯКА

22 березня президент Словаччини Андрей Кіска призначив новий уряд на чолі із соціал-демократом Петером Пеллегріні після того як його попередник Роберт Фіцо подав у відставку. Про це повідомляє видання Aktuality. Андрей Кіска також заявив, що домовився з новим міністром внутрішніх справ Томасом Друкером (попередній міністр Роберт Каліньяк також подав у відставку) про те, що потрібно змінити керівництво поліції.

Що стало причиною політичних пертурбацій у сусідів? Вбивство журналіста. 26 лютого у Словаччині застрелили журналіста-розслідувача Яна Куцяка та його дівчину. Найбільш вірогідним мотивом убивці правоохоронці вважають професійну діяльність журналіста. Колега Куцяка розповіла, що він розслідував випадки шахрайства з грошима європейських фондів і можливу причетність до цього італійського мафіозного клану «Ндрангета». Його матеріали стосувались також людей, близьких до правлячої партії прем’єра Роберта Фіцо.

Зухвале вбивство журналіста викликало масові протести словаків, які вимагали відкритого розслідування вбивства журналіста і призначення нового, вартого довіри уряду, в якому не буде людей, підозрюваних у корупції чи зв’язках з мафією.

«Громадянське суспільство у Словаччині показало як активні громадяни повинні реагувати на подібні трагічні події. В даному випадку йдеться про вбивство журналіста та його подруги. А також тих подробиць, які з’ясовуються під час розслідування, яке ще не закінчено, — коментує «Дню» словацький політолог, керівник Інституту суспільних проблем Григорій МЕСЕЖНІКОВ. — Поведінка деяких політиків, зокрема тих, які були в попередньому уряді, звичайно, не можуть бути прикладом. Ті з них, які викликали найбільші питання у суспільства, намагалися в перші два тижні втриматися у владі. Але тиск суспільства, причому в рамках закону, змусив їх піти. Навіть такі політики як Роберт Фіцо і Роберт Каліньяк, які вважають найбільшою цінністю владу, були змушені поступитися. Словаччина подала приклад як можна в умовах відносної консолідованої демократичної системи, коли відбулися якісь відхилення від демократії, відкоригувати політичні процеси. Хоча ще місяць тому багатьом здавалося фантастикою, що уряд Фіцо може піти у відставку. А сьогодні суспільство вважає, що це навіть недостатній прогрес і у своїх вимогах потрібно йти ще далі. Але конституційні умови такі, що у президента не залишалось іншого, крім як призначити новий уряд. Разом з тим, завдяки тиску суспільства і позиції президента все-таки вдалося запобігти призначенню тих політків, які не викликають довіри в населення. Також варто зауважити, що у нас поки ні замовники, ні виконавці цього злочину не знайдені. Звичайно, хочеться вірити, що вони будуть знайдені».        

БЕРЕЗЕНЬ 2001 РОКУ. АКЦІЯ «УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ». ПРИВІД – УБИВСТВО ЖУРНАЛІСТА ГЕОРГІЯ ҐОНҐАДЗЕ ТА «КАСЕТНИЙ СКАНДАЛ»

...22 грудня виповнилося рівно 2 роки як у Києві поховали вбитого у 2000 році українського журналіста Георгія Ґонґадзе. Відома на ввесь світ справа тягнеться вже вісімнадцятий рік. Якщо порівнювати ситуацію із Словаччиною, хоча різниця в часі має значення, то можемо пригадати, що на початку 2000-х вбивство Ґонґадзе спровокувало масові протести — акцію «Україна без Кучми». Але до змін у владі вона так і не привела, навіть навпаки, найбільш активні її учасники в результаті були покарані реальними термінами ув’язнення. Пройшли роки, в Україні відбулося багато різних подій, однак замовники злочинів проти Ґоняадзе і громадського діяча Олексія Подольського досі на волі. Відбувають покарання лише виконавці. І це головна проблема, яка свідчить про стан — політикуму, суспільства, журналістики.

Як бачиться ситуація зі сторони? «Умови для висловлення своєї позиції на той час в Україні, звичайно, відрізнялися від тих, в яких умовах діє сьогодні словацьке суспільство, — каже Григорій Месежніков. — Українці тоді мали менше можливостей. Українське суспільство ще не було готовим здійснити кардинальні зміни. Проте подальші події, зокрема Помаранчевий майдан і Євромайдан продемонстрували еволюцію зрілості громадянського суспільства. Сьогодні ви явно відрізняєтеся від того, що було 18 років тому. А отже, у вас більше умов для того, щоб довести «справу Ґонґадзе» до кінця. Українська політична нація стала більш зрілою, і я вважаю це суттєвим досягненням».  

Що думають українські експерти? «Так, констатуємо, що порівнювати Україну 2000 року і Словаччину 2018 року не можна, коментує «Дню» журналіст, медіаексперт Отар ДОВЖЕНКО. — Різниця полягає в тому, що той процес, який відбувається в Словаччині не координується опозицією з метою досягнути якихось політичних цілей, крім як прибрати прем’єр-міністра, якого звинуватили у зв’язках з мафією. «Україна без Кучми» — це була політична акція політичних сил. В плані підтримки суспільством і медіа в Україні на той час не було шансів. Тобто акція «Україна без Кучми» це була акція меншості. А те, що сьогодні відбувається в Словаччині, це дії невдоволеної більшості. Інше питання, що українська влада до сьогодні не дала остаточну відповідь щодо «справи Ґонґадзе». Так само ми можемо сказати, що вбивство Павла Шеремета в 2016 році викликало резонанс фактично тільки в професійних колах. Розслідування тут також відбувається доволі мляво. Все це свідчить про те, що наша країна, попри всі бурхливі події після 2000 року, все ще не готова дати відповідь на такі резонансні вбивства».    

Однак, це не означає, що треба опускати руки. Власне, ми цього ніколи і не робили. «День» послідовно висвітлює тему цього резонансного злочину і приділяє йому велику увагу.

ЗУСТРІЧ ІЗ ПРЕДСТАВНИКОМ ОБСЄ З СВОБОДИ ЗМІ АРЛЕМОМ ДЕЗІРОМ

Днями на запрошення Посольства Франції та Французького інституту в Україні автор представляв газету «День» на круглому столі, де обговорювалася тема свободи ЗМІ та преси в Україні. Захід відбувся з нагоди візиту представника Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з свободи ЗМІ пана Арлема Дезіра та в рамках днів Франкофонії. По суті, представника ОБСЄ цікавив стан свободи слова в Україні з перших уст — українських журналістів.

Перш ніж перейти до предмета обговорення під час зустрічі, зауважимо, що Арлему Дезіру у спадок від попереднього представника ОБСЄ Дуні Міятович, яка очолювала медійний офіс ОБСЄ з 2010 по 2017 рр., на українському напрямку дісталося чимало проблем. Нагадаємо про два напрями. Перший — це давня проблема відсутності крапки у «справі Ґонґадзе—Подольського». По суті, вона також дісталася Дуні Міятович у спадок. Представниця ОБСЄ неодноразово висловлювалась з цього приводу, закликаючи українську владу довести цю резонансу справу до кінця. Наприклад, після оголошення вироку Печерським райсудом Києва головному виконавцю Олексію Пукачу у січні 2013 року, вона заявила: «Нарешті, після 12 довгих років страждань і невизначеності для родини Ґоняадзе, друзів і колег, була встановлена справедливість. Але ті, хто замовив цей злочин, залишаються на свободі» (osce.org).

Однак виникає питання — за сім років Дуня Міятович хоч раз зустрілася із «живим Ґонґадзе» — потерпілим у цій справі Олексієм Подольським? «Ні, такого не було, — коментує «Дню» сам Олексій Подольський. — Насправді, її посада не зобов’язує це робити, на відміну від представників ПАРЄ, які зобов’язані контролювати цю справу, бо мають такий обов’язок. Однак представниця ОБСЄ, окрім правильних заяв, для того, щоб глибше ознайомитися з ходом розслідування, звичайно, могла зустрітися зі мною. Тоді б вона дізналася істинну причину — чому всі влади в Україні не бажають ставити крапку в розкритті цього злочину». 

Другий напрям більш «свіжий». Стосується він нарікань щодо роботи Офіса представника з питань свободи медіа ОБСЄ під керівництвом Дуні Міятович. Про це «День» писав рівно рік тому (№ 46-47 за 17 березня 2017 р.). Наш автор, журналістка Наталя ІЩЕНКО наголошувала: «У першу чергу, через налаштованість на пріоритетне співробітництво з Росією та небажання визнавати наявність гібридних загроз із боку РФ для країн Європи та боротися з деструктивної діяльністю російських пропагандистських ресурсів, що маскуються під ЗМІ. І це, незважаючи на те, що Європарламент в листопаді 2016 року визначив дезінформацію та пропаганду з боку Росії однією з головних небезпек для Євросоюзу та закликав до рішучої протидії інформаційним війнам».

«Показово, що у своєму останньому звіті Дуня Міятович серед своїх основних досягнень відзначила налагодження «постійного діалогу» «з російськими та українськими журналістами, які висвітлюють конфлікт всередині й навколо України», — пише Іщенко. — Той факт, що значна частина медіаспільноти України виступила проти цього російсько-українського «братання» під назвою «Дві країни — одна професія», представника ОБСЄ не дуже засмутив. У інтерв’ю виданню «Детектор медіа» 30 грудня 2016 року Дуня Міятович заявила, що проти її проекту виступають лише «окремі представники» «української медіаспільноти». Хоча Звернення, в якому учасники круглого столу в газеті «День» закликали українських журналістів «стати на принципову позицію: підтримати рішення Європарламенту, який недвозначно назвав російських журналістів «інструментом «гібридної війни» проти Європи, і відмовитися від участі в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди», підтримали близько 200 медійників. Це зокрема такі відомі журналісти та медіадіячі, як Віталій Портников, Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк, Гліб Головченко, Олександр Крамаренко, Василь Рябчук, Єгор Чечеринда, Андрій Тичина, Остап Дроздов, Андрій Клименко, Валерій Горобець, Ігор Чайка, Тетяна Котюжинська, Степан Курпіль...».

Отже, під час свого вступного слова Арлем Дезір, зокрема, наголосив, що в Україні потрібно завершити створення суспільного телебачення, адже належність багатьох ЗМІ тим чи іншим крупним власникам робить їх заангажованими. Він згадав про справу журналіста Миколи Семени в Криму, якому російська влада штучно інкримінує звинувачення. А також нагадав про вбивство журналіста Павла Шеремета, яке українські правоохоронці мають обов’язково розкрити.

Власне, згадка про «справу Шеремета» спонукала мене під час свого виступу нагадати представнику ОБСЄ про ще одну відому справу — вбивство Ґонґадзе і побиття Олексія Подольського, заяви з приводу якої в цій організації робили неодноразово. Вона протягом багатьох років якраз і є лакмусовим папірцем для оцінки стану свободи слова в Україні, стану правоохоронних органів, судів... Доказів, щоб дати правову оцінку замовникам злочинів — достатньо, в суспільстві про це також знають, але влада, навіть після всіх трагічних подій в Україні, все одно не бажає ставити крапку в цій справі.

Свобода слова має вимірюватися не тільки можливістю сказати і донести свою думку, в цьому плані здається в Україні проблем немає, а реакцією влади на журналістську діяльність, коли розслідування ЗМІ або повідомлення про проблему отримують належну оцінку в правоохоронних органах. З цим, на жаль, великі проблеми. Виходить так, суспільство щоденно отримує велику дозу інформації про злочини, корупцію, несправедливість. І що? Який це має кінцевий результат? Де покарання винуватих?

Далі під час виступу я також зачепив одну з ключових тем — це робота українських журналістів в умовах російської агресії. Насамперед, потрібно чітко сказати, що абсолютна більшість російських журналістів — це не журналісти, а частина кремлівської пропагандистської машини. І це мають усвідомлювати не тільки в Україні, а й в Європі, тому що російський рупор направлений проти всього західного світу. «День» ще в грудні 2016 року засудив проведення спільних заходів Національної спілки журналістів України та Спілки журналістів Росії під назвою «Дві країни — одна професія».

Отже, перед новим представником ОБСЄ з свободи ЗМІ Арлемом Дезіром стоять серйозні виклики.

Окрема проблема української журналістики — це відсутність єдності. Свідченням цього є ставлення як до згаданої «справи Ґонґадзе—Подольського», так і до висвітлення війни Росії проти України. Багато сервільності, продажності, ігнорування, відсутності громадянської позиції... Висновок: журналістське середовище потребує створення нової платформи, яка б об’єднувала справжніх журналістів і задавала тон професіоналізму, позиції і патріотизму.

 

Іван КАПСАМУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments