Як розірвати порочне коло олігархічної «демократії»?

Керуючий партнер інвестиційної компанії Capital Times, доктор економічних наук Ерік НАЙМАН у перший день вересня заявив журналістам, що проблема гривні — це проблема слабкості української економіки, яка, у свою чергу, є відображенням слабкості політичних інститутів. Тому потрібна їхня зміна в результаті успішних в усіх сенсах цього слова виборів, які запустять механізм плюралістичної демократії, та відновлення співпраці з МВФ.

Що ж, з погляду абстрактних теоретичних міркувань, усе вірно. Але причину слабкості й економіки, і політичних інститутів експерт оминув увагою. А рецепт порятунку — запуск механізмів плюралістичної демократії в результаті виборів плюс відновлення співпраці з МВФ — гарно виглядає лише на папері. Бо ж вибори під шаленим тиском з боку Кремля, за умов активної діяльності п’ятої колони, яка має всі можливості не лише створити потужну фракцію у Верховній Раді, а й позмагатися за президентську посаду (а заодно взяти під свій контроль частину ключових регіонів), здатні запустити лише механізм швидкого розпаду країни і призвести до вторгнення нових легіонів «зелених чоловічків» на заклик новоспечених «народних республік». А відновлення співпраці з МВФ без радикальних політичних та економічних змін лише посилить п’яту колону. Уже зараз борги українців за комунальні послуги сумарно перевищують $1,5 млрд; зростання плати за газ і все решта неминуче збільшить їх удвічі-втричі, і не тільки тому, що багато хто просто не здатен оплачувати «комуналку», а й тому, що чимало люду вже не хоче платити за неї, знаючи, в чиї кишені все йде і в які офшори виводиться. А у Путіна в цьому плані є серйозна «морквина»: він може пообіцяти ціну на газ для України, сумірну з ціною для Білорусі, в обмін на політичні поступки.

Але навіть якби «чинника Кремля» взагалі не існувало, якби не було війни з російськими агресорами, якби МВФ не висував вимог, які зводяться майже виключно до скорочення бюджетних витрат, а там хоч трава не рости, все одно вибори наступного року не запустили б реальних демократичних механізмів і не сприяли би зміцненню політичних інститутів, які виконували би свою головну місію — забезпечувати українські національні інтереси. Причина цього — чинна олігархічно-кланова система, створена ще за президентства Кучми, з якою несумісні ані цивілізований ринок, ані політична демократія, ані ефективне геополітичне обстоювання національних інтересів. В Україні за відсутності справді незалежного суду, некорумпованих прокуратури та слідчих органів, за олігархічного контролю за телебаченням тощо можна проводити скільки завгодно виборів. Кардинальні зміни не відбудуться.

Ось тому ми аж ніяк не можемо погодитися з висновками нашого опонента Іллі ФЕДОСЄЄВА, зробленими ним у статті «За відсутності Генерала» («День», №152, 2018), в тому числі з головним: «Щоб навчитися плавати, треба плавати, щоб навчитися битися, треба битися. Так само школою демократії може бути лише демократія. Лише так, помиляючись і набиваючи синців, можна збудувати державну систему, залежну від волі виборців». Неможливо плавати в окропі, неможливо битися навкулачки з динозавром. А вибори в Україні за чинних обставин — це і перше, і друге водночас.

Ілля Федосєєв вважає, що проблеми України можна вирішити «політичними методами». А що це означає на практиці, крім сумнозвісних «договорняків»? Вищим виявом демократії в її сучасному розумінні вважаються вільні загальні вибори. Але ж Україна вже 27 років «не просихає» від усіляких виборів — від сільрад до парламенту і глави держави. Результат: всевладдя олігархів, уповільнений розвиток (а нерідко і регрес), статус найбіднішої країни в Європі. Реальні вибори у нас, як показує практика (а вона — критерій істини, принаймні, соціальної), є засобом не зміни, а збереження статус-кво в його основних моментах. Якщо якісь зміни й відбувалися, то лише завдяки діям радикально налаштованих елементів громадянського суспільства 2004-го і у 2013—2014 роках. Натомість вибори сприяли відкочуванню назад. Згадаймо: перед Революцією Гідності два безпосередньо замкнених на владу клани, за оцінками експертів, контролювали дві треті ВВП України, переважно за допомогою напівкримінальних методів. Антиолігархічна за прагненнями ледь не всіх її учасників революція призвела до розгрому одного (лише одного!) з панівних кланів, до витіснення кількох кланів «середньої руки» і до створення нового тандему «грандів», який так само контролює близько двох третіх ВВП, хіба що дещо менш кримінальними методами. Домінування олігархії робить неефективним і підвищення цін на енергоносії до рівня світових задля зняття навантаження на держбюджет, і нарощування експортного потенціалу країни, й інші теоретично правильні речі. Адже підвищення цін на енергоносії є інструментом грабунку населення господарями обленерго та облгазів, якими є зав’язані на офшори і причетні до влади клани, а кошти від нарощування експорту переважно не інвестуються в українську економіку і не збільшують загальну масу податків, а виводяться в ті ж офшори, збіднюючи країну. Додайте до цього панування олігархії у сфері ТБ та її прямий контроль за більшістю політичних сил і значною частиною «ідеологів демократичних реформ» та «реєстрових антикорупціонерів»...

Російське вторгнення та війна на Донбасі не в останню чергу є наслідком існування тієї ж олігархічної системи, для якої Україна виступає не більше, ніж територією здійснення безконтрольного зиску і нарощування власних статків за рахунок зубожіння країни. Путіну не вдалося б успішно вдертися на Донбас, якби перед цим місцеві клани за мовчання офіційного Києва не обробляли місцеве населення в дусі його вищості над жителями всіх інших регіонів («Донбас годує Україну!») та посутньої окремішності («народ Донбасу»), тісно пов’язаної з «великою Росією» та «світлим радянським минулим». А коли Україна повстала проти відверто кримінального за походженням і методами клану, то місцеві клани спробували перетворити Донбас на автономне ханство за допомогою Путіна, але останній легко їх переграв, окупувавши значну частину регіону. Окупував би й більше, якби не патріоти як у лавах силових структур, так і цивільного суспільства. Ті самі патріоти, яким наразі не надто добре ведеться у країні, яку вони врятували...

Можна ще 20—30—40 років займатися електоральним спортом з тим же самим результатом, якщо, звичайно історія (передусім в особі Кремля) дасть Україні стільки років державного існування. Без ліквідації системи олігархату будь-які вибори в Україні не мають великого сенсу. Олігархічні клани ефективно контролюють виборче законодавство та виборчий процес через підвладні їм фракції у Верховній Раді, через залежних нардепів, через підгодованих політиків та громадських діячів, через підконтрольні суди і прокуратури, державні адміністрації, через афілійовані з олігархами найвпливовіші засоби масової інформації. А є ще й місцеві князьки, котрі впливають на населення, на формування виборчих комісій, на місцеву пресу та інші сфери. Тобто існує ціла виборча індустрія, яка поки ще не розчаровувала олігархів. Вічний біг на місці — повторюємо, це якщо Путін дозволить, а він не приховує намірів 2019 року або загнати Україну у своє стійло, або розколоти її на кілька шматків. І можна не сумніватися: частина олігархічних кланів погодиться на це в обмін на обіцянки зберегти їхні статки (звісно, Путін збреше, але вже post factum).

Власне, яка і нам, і Заходу користь від демократичної України, якщо її внаслідок власної беззубості («демократія понад усе!») буде розчавлено Кремлем і у нас встановлять репресивно-табірний режим? Це не наші вигадки: як написав у спогадах екс-президент Франції Франсуа Олланд, на переговорах Путін кричав Порошенку: «Я вас роздавлю!». Ми маємо сумний досвід УНР, коли, як і сьогодні, виходило безліч антиукраїнських газет, діяли відверто антидемократичні організації, вільно почувалися більшовицькі агітатори. І, до речі, на виборах до Всеросійських Установчих зборів більшовики все одно здобули лише 10% голосів в українських губерніях (і 24% загалом). Що не завадило їм знищити і ці збори, і українську безберегу демократію. А вони тоді не мали телевізора й інтернету, тож сьогодні російський тоталітаризм має куди більш потужні інструменти демократичної руйнації демократії...

І ще про деякі тези статті Іллі Федосєєва. Наводячи історичні приклади нестандартного виходу з безвихідної ситуації, ми зовсім не закликали до школярського відтворення досвіду Бонапарта у Франції та Кемаля в Туреччині. Ми мали на увазі загальну тенденцію силового переривання порочної нескінченності постійного повторення віджилих, регресивних, небезпечних для суспільства форм соціального життя. Чи можна зруйнувати негативну систему, покірно діючи за її власними законами і керуючись її нормами? Страта королів в Англії і Франції були на той час кричущим порушенням усіх усталених норм феодального права і моралі. Це був рішучий вихід за межі системи. Ми замкнуті в «колбі» нашої олігархічної системи вже багато років, а нам пропонують знову йти на олігархічні вибори і грати за олігархічними правилами (які, повторюємо, катастрофічні навіть без «чинника Путіна», згадаймо лише про «голосування ногами» — про незворотну трудову еміграцію, особливо освіченої української молоді).

На крутих віражах історії нація потребує сильного лідера, здатного взяти на себе відповідальність, сформувати сильну команду і діяти поза рамками відведених йому попереднім режимом повноважень. В Україні нічого не можна серйозно змінити, діючи за створеними олігархами й вищою бюрократією шаблонами. Щоб перемогти олігархат, необхідно відмовитися від нав’язаних ним країні правил. Ці правила (реальні, а не декларовані) у нас часто називають «законністю». На практиці ця «законність» — не що інше, як тотальна корумпованість судів і прокуратури, це станове правосуддя, коли вирок залежить від того, до якого суспільного прошарку належить порушник: для пересічного громадянина — одне, для олігарха, нардепа, великого чиновника або просто «грошового мішка» — зовсім інше.

Ілля Федосєєв також стверджує: «Захід буде допомагати лише демократичній Україні». Але він не допоміг 80 років тому демократичній Чехословаччині, віддавши її на поталу Гітлеру й Горті, натомість через рік зважився розпочати світову війну, щоб допомогти авторитарній другій Речі Посполитій. Захід допомагає тим, хто сильний, хто здатен захищатися і тримати удар. Захід захищав Південну Корею, хоча особливої демократії там не було. Греція і Туреччина стали членами НАТО, маючи авторитарні режими, але це було меншим злом порівняно з комуністичним тоталітаризмом. Україну врятують не демократичні мантри, а розумні сила і рішучість.

Три десятиліття публічної боротьби за демократію в наших біографіях щось та означають. Але сьогодні, на нашу думку, сама можливість української демократії може бути порятована методами, які погано вписуються в підручникові канони демократичних процесів, проте є нагально необхідними.