Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

Зрiкся влади, але не гетьманату

Українська держава Скоропадського і нереалізована альтернатива. Які уроки?
14 грудня, 2017 - 19:13
ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ»

99 років тому, 14 грудня 1918 року, гетьман Павло Скоропадський був змушений зректися влади, оголосивши про це в грамоті-маніфесті до українського народу, й залишив Україну. Як згодом виявилося, назавжди. Він зрікся влади, але не гетьманату. З плином років політичні погляди гетьмана беззаперечно й помітно еволюціонували (як відомо, він пішов з життя 1945 року в Баварії), він не раз заявляв, що ніколи вже не погодився би на такий відчайдушний крок, як згоду на федерацію Української держави з майбутньою «не більшовицькою Росією» (що було ним заявлено в грамоті від 14 листопада 1918 року, фактично під нещадним тиском західних держав після капітуляції Німеччини — головного військово-політичного союзника гетьмана). Отож в еміграції Скоропадський зазнав суттєвої еволюції своїх поглядів, що особливо помітно в його «Спогадах» — книзі вражаюче самокритичній і мудрій.

Але нам зараз йдеться не стільки про сам факт історії — 14 грудня 1918 року, — як про його осмислення та розуміння із сучасних позицій. Не помилкою, а, навпаки, заслугою гетьмана було те, що  у винятково нелюдських складних умовах того часу (світова війна; постійна підривна робота більшовиків; непримиренна, ворожа пропаганда соціалістичних партій, на підтримку бодай поміркованої частини яких гетьман, схоже, щиро, але наївно сподівався; відверте втручання у справи гетьманського уряду німецької адміністрації в особі генерала Гренера) — ось у цих умовах Скоропадський свідомо (!) поставив за мету здійснити консервативну перебудову в охопленій революцією (причому революцією незворотною!) країні. Це означало чіткі й прозорі гасла: «недоторканність приватної власності», «порядок і законність», «спокій і творча праця». Відверто кажучи, цей його безстрашний вчинок (без найменшої іронії) був, схоже, наслідуванням заклику великих французів, ще від Вольтера: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!».

Скоропадському не вдалося здійснити задумане. Передусім через глибокий подвійний розкол в українському соціумі — розкол серед селянства, на підтримку якого так розраховував гетьман (інтереси великих, середніх й рядових землевласників виявилися рішуче несумісними), і розкол серед інтелігенції, переважно-таки «лівої», яка не надала підтримки гетьману — хоч імена Василенка, Лизогуба, Вернадського кажуть самі за себе. Все це мало воістину фатальні наслідки. Альтернативою виявились більшовики, а не націонал-демократи. Але зроблене гетьманом за сім з половиною місяців — вражає.

ГОЛОВА РАДИ МІНІСТРІВ ФЕДІР ЛИЗОГУБ І ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ЗІ СВОЇМ ПОЧТОМ. КИЇВ, 1918 Р. / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ»

«ДЕРЖАВА МІЦНА ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ Є ВЗАЄМНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ ВЛАДОЮ, ОКРЕМИМ ІНДИВІДУУМОМ І СУСПІЛЬСТВОМ»

Владислав ВЕРСТЮК, професор, доктор історичних наук, завідувач відділу історії Української революції 1917—1921 рр. Iнституту історії України НАН України:

— Гетьманат як система влади не мав широкої суспільної підтримки. Він був створений за допомогою німецького командування і тримався на окупаційному війську. Це відіграло сумну роль, бо Скоропадський був при владі лише сім місяців. Здавалося, що зовні в країні існує порядок, створилися державні інститути, але зв’язку з суспільством не було. А держава міцна лише тоді, коли є міцний зв’язок між владою, окремим індивідуумом і суспільством. Коли в цьому трикутнику є взаємна узгодженість інтересів, тоді ця влада може успішно існувати.

І, звичайно, зовнішні обставини теж відіграють велику роль. У цьому випадку вийшло так, що Україна змушена була діяти в умовах Брестського мирного договору. Це дісталося Скоропадському «у спадок», але країна зробила ставку на Четвертний союз, який програв Першу світову війну. У зв’язку з цим переможці, країни Антанти, дивилися на Україну досить скептично, і вона була позбавлена зовнішньополітичної підтримки. Це теж була велика проблема того часу.

І щодо земельного питання. Якби гетьман, відновлюючи приватну власність, зберіг статус-кво у земельних стосунках такий, як він стихійно склався на весну 1918 року, тобто значна частина поміщицьких земель була вже перебрана селянами у свої руки. Якби тоді держава пообіцяла поміщикам грошове відшкодування земельної власності, умовно кажучи, за якихось 20 років, а селяни б отримали землю, за яку, заспокоївши країну, налагодивши життя, можна було з селян потім потроху брати якийсь податок і з того податку виплачувати поміщикам за землю. Напевно, таким чином, ми б і досягли згаданої узгодженості інтересів між державою, владою і окремим селянським господарством, індивідуумом. На жаль, гетьман цього не зробив. Просто формально було відновлено право власності на землю. А це призвело до того, що поміщики почали вимагати від селян сатисфакцій, повернення не тільки земельної власності, а й того, що було забрано з маєтків. Почалися фактично заворушення в країні, що закінчилися Звенигородсько-таращанським повстанням, потім були «вибухи» і в інших місцях, а з осені почався антигетьманський повстанський рух, який завершився приходом Директорії до влади.

«БУДЬ-ЯКА ІСТОРИЧНА ПОДІЯ ВИМАГАЄ ПІДГОТОВЛЕНОЇ ДО НЕЇ ЛЮДИНИ»

Iгор ГИРИЧ, доктор історичних наук, завідувач відділу Iнституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ:

— Урок для нас має бути передусім у тому, що будь-яка історична подія вимагає підготовленої до неї людини. Бажано, щоб людина у своїх діяннях керувалася певним рівнем культурних, політичних знань тощо. Скоропадський став українцем, на жаль, не в часи, коли він мав гетьманську владу, а коли потрапив на еміграцію, коли його «переусвідомили» такі люди, як В’ячеслав Липинський. Для нас сьогоднішній Скоропадський — це вже людина, «зроблена» в післявоєнний період нашим видатним мислителем, консерватором Липинським, який дав Скоропадському розуміння, яким треба бути українським правителем. На жаль, у часи, коли він був при владі, Скоропадський таким не був. І це була одна з причин того, що він не зміг цю владу утримати. Він виголосив федеративну грамоту, яка означала кінець будівництва Української держави. А сталося це тому, що він весь час знаходився «між двома стільцями», коливався. Це нагадує ситуацію в українській політиці 1990—2000-х — сидіти на двох стільцях: трошки бути в Євразії, трошки — в Європі... А завжди треба робити певний вибір. Навіть якщо він складний і не несе прямих дивідендів. Іноді треба робити непопулярні кроки. Від цього залежить значення історичного діяча. Скоропадського можна звинуватити в тому, що він опинився не на рівні того державного діяча, якого Україна чекала. З іншого боку, ми не можемо пред’являти йому великих претензій, бо Скоропадський був людиною доби. І про український рух він дізнався занадто пізно — остаточно тільки тоді, коли до нього підійшли люди запропонувати стати гетьманом. Йому треба було з російської людини стати українською людиною. На це потрібен був час. І час досить великий. Якби він одразу був такий, яким став по поразці, — оце було б добре. Але він таким став, на жаль, пізніше. Думаю, це наша найбільша проблема. Бо вона стосується не лише Скоропадського, а й інших державних діячів. І в добі революції, і в сьогоднішній час.

«ДЕРЖАВА ПОТРЕБУЄ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ»

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, історик, професор, доктор історичних наук:

— 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський зрікся влади, але не зрікся гетьманства. А зрікся він влади тому, що не хотів пролиття крові, яке могло статися внаслідок повстання, яке українські соціалістичні і частково ліберальні партії готували ще з літа 1918 року, задовго до появи федеративної грамоти, на яку вони посилалися. Тут проблема не в федерації, яка згадувалася в цій грамоті і нібито викликала повстання. Поширення грамоти і початок повстання, керованого Національним Союзом, відбулося майже в один день. Пов’язувати повстання з грамотою абсолютно не виправдано. Цей крок гетьмана був вимушеним, здійснений під тиском зовнішньополітичних обставин, коли країни Антанти намагалися створити антибільшовицький фронт. І саме тим, щоб не викликати тертя з Антантою, і була викликана поява цієї грамоти. А повстання готувалося паралельно ще з літа Національним Союзом. Особливу активність у цьому плані виявляли Микита Шаповал і Володимир Винниченко. Це було пов’язано з їхніми партійними переконаннями — абсолютна негація так званих українських експлуататорських класів, до яких вони зараховували і соціум, який підтримував Скоропадського. Оце розпалювання класової ворожнечі Скоропадський прагнув максимально послабити і налагодити спільні дії всього українського політикуму в інтересах розбудови Української держави. Але всі ці кроки Скоропадського наражалися на рішучий опір українських соціалістів, для яких, словами Винниченка, головна позиція була така: або Україна соціалістична, або ніякої України. А політикум, який ішов за Скоропадським, вважав, що необхідно підтримувати національну єдність. Де в державі, яка почала розбудовуватись, могли знайти собі місце і соціалістичні політичні течії, і ліберальні, і консервативні. Просто взаємини всіх цих політичних сил спрямовувались в легітимне і правове русло, і це було одним із політичних завдань Української держави Павла Скоропадського.

   Ніколи не можна підміняти національні гасла соціальними на зразок: «Земля — селянам!», «Фабрики, заводи — робітникам!» тощо, а держава потребує національної єдності. В’ячеслав Липинський, порівнюючи процес державотворення в країнах Балтії з тим, що відбувалося в Україні, ставить питання: а чому там утрималися державні інститути і збереглася національна державність? А тому, що народи Балтії не піднімали повстань проти так званих остзейських баронів, проти аристократичної верстви, а творили єдиний національний фронт і не дали можливості більшовикам повалити цю державність. А в Україні соціалісти, керуючись своїми партійними лозунгами, розбивали цей фронт єдності. Вони вбачали в Скоропадському не будівничого, а представника експлуататорських верств, абсолютно перекреслюючи ті державні здобутки, які, без сумніву, були в Скоропадського і яких не було в цих традиційних українських партій, коли вони були при владі. І щойно вони повалили владу Скоропадського, то одразу за ними прийшли більшовики. Директорія з’явилася, а вже 5 лютого її «виперли» з Києва. І вони «вешталися» по всій Україні, не створивши стабільних державних інституцій.

«СКОРОПАДСЬКИЙ БУВ КОНСЕРВАТИВНОЮ АЛЬТЕРНАТИВОЮ»

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту історії України НАН України:

– Ясна річ, що Скоропадський був дуже обмежений у своїх діях. Наприклад, він хотів створити 300-тисячну армію, німці цього не дозволили. У будь-які проблеми вони втручалися – у тому числі і до складу уряду. Практично це була окупаційна армія і вона діяла у своїх інтересах. А оскільки ці інтереси полягали в тому, щоб забрати продовольство, то, ясна річ, що селяни піднімалися і проти державної варти Скоропадського, тобто поліції, і проти німців. І практично з другої половини року це вже була селянська війна. Скоропадському німці дозволили якісь рухи тільки в галузі культури. Тому ми бачимо, що він заснував Академію наук, національну бібліотеку і багато інших дуже корисних справ, які збереглися від його часів і до сьогодні. Але нічого не поробиш, це була окупація. Причому окупація викликана була, власне кажучи, самими діями Центральної Ради, яка хотіла попередити російську окупацію. Уже Київ був зданий практично, коли підписувався Брестський мир. Значить, запросили німців і нічого тут не поробиш. Грушевського теж не можна звинувачувати. Україна потрапила в 1917 році в таку ситуацію, коли змушена була розраховувати на німців, австрійців. А це була сторона, яка програвала Першу світову війну. І тому падіння Скоропадського потягнуло за собою падіння української державності. Хоча теж не можна назвати ту державність, яку створював Скоропадський, цілком реальною. Замість неї була інша альтернатива – радянська фейкова державність. Тому що Українська Народна Республіка змушена була програвати цю війну.

З другого боку, Скоропадський був консервативною альтернативою, тому що Грушевський, і українські есери, і українські соціал-демократи Винниченка і Петлюри – це були все-таки соціалістичні партії (підкреслюю – не комуністичні). Вони були лівими і пробували спиратися на народні маси, були популістськими, власне кажучи. Популізм виявився придатним для захоплення влади, але не для її утримання. Консервативна течія в українському національному русі була придушена, і тут уже теж нічого не поробиш, бо ішов останній рік світової війни, і народ був страшенно збуджений тим, що воєнні злигодні загострилися до надзвичайної міри.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments