Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Ми — пам’ятник собі...

Монумент Незалежності: змиритися, заперечити, ввести мораторій?
11 листопада, 2000 - 00:00

Юрій ПОКАЛЬЧУК:

— Мирослав Володимирович зараз сказав про те, що ми тут
можемо говорити все що завгодно, але монумент буде все одно збудовано.
Тому тут є дві лінії, про які треба говорити. Перше, я, звичайно ж підтримую
всіх, хто виступив до мене, адже вважаю, що простежується абсолютно чітка
лінія імперської політики в історії, це — Рим — фашизм — сталінізм. Щодо
цього пам’ятника була б дуже влучною назва статті Йосипа Сталіна «Головокружение
от успехов». Саме так виглядає будівництво монумента на тлі нашої енергетичної
кризи та усіх тих негараздів, що має держава. Вже звучала фраза про те,
що не треба знищувати ті пам’ятники, що будувалися в свій час. Це дуже
правильно. Сьогодні будувати монумент у імперському стилі — це абсолютне
протиріччя українському духу. Яскравим прикладом українського духу, є Андріївська
церква, Україна все ж таки занадто «барокова», а не «класицистична» для
того, щоб будувати отой пам’ятник і в такому помпезному дусі. І мова часу
сьогодні не така сувора, як то може здаватися, коли дивишся на ухвалений
проект: ми живемо не в тоталітарній державі і ми не вибороли свою незалежність
у тяжкій боротьбі, вона прийшла до нас зовсім іншим шляхом. Сама ідея побудови
якогось знаку на 10-ту річницю незалежності України — непогана. Проте нехай
це буде краще так, як сказав пан Стріха, — народно обговорений пам’ятник,
який би не замикався на конкретних людях і у просторі грошей. Щоб монумент
справді переносився в площині ідей разом із моментом внутрішньої скромності.
Так, ідея створення ландшафтного парку мені здається більш прийнятною ніж
створення отої химерної колонади.

ПРЕЗИДЕНТА І МЕРА ВВЕЛИ В ОМАНУ?

— Багато хто з наших авторів казав, що якби навіть залишився
на майдані цей телевізор, що є способом передачі інформації, то це місце
виглядало б не найгірше. Ідея української незалежності не заслуговує такого
втілення. Навіть, якщо уявити собі, що це майже копія пам’ятника, що стоїть
у Будапешті, і якщо говорити про запозичення, то чому не Тріумфальна арка,
не прапор в оточенні зелені, якісь спокійні символи, прийнятні для українців?
Хтось правильно сказав, що «російського виборця треба електризувати, а
українського — головне не злякати». Як проходила процедура утвердження
проекту пам’ятника? Чому ми не побачили сучасних ідей?

Лариса СКОРИК:

— У Спілці архітекторів був організований «круглий стіл»,
і там велася розмова на цю саму тему. І, власне, викристалізувалися такі
позиції: як був проведений цей конкурс і скільки юридичних порушень було
в цій справі. Конкурс був проведений на межі кримінальних порушень, до
того ж суттєвих. В Україні є Закон про архітектурну діяльність. У ньому
чітко визначено, як повинні проводитися конкурси, крім того, Україна підписала
положення про проведення міжнародних конкурсів і не тільки архітектурних.
Аналіз того, що відбулося з цим конкурсом нас переконав, і про це доповідав
віце-президент Спілки архітекторів пан Худяков, що є щонайменше 20 суттєвих
порушень самої юридичної процедури проведення конкурсу. Я вже не кажу про
те, що цей бліц-конкурс, як його назвали, проводився у літній період, коли
в Києві практично нікого не було. Презентація проекту виглядала так: Олександрові
Омельченку продемонстрували єдиний варіант проекту пана Куща (при цьому
виникла взагалі абсурдна ситуація — проект пана Зноби розібрали в кулуарах),
і мер, який був, безумовно, введений в оману, доповів Президенту, а вже
останній наступного дня прийшов і благословив єдиний варіант монумента.
Тут слушно було сказано, що нікому і в страшному сні не могла привидітися
така реалізація конкурсу, що тягнеться з 1996 року. І тому на нього дивилися
як на стихійне лихо, що собі йде, яке поза нами, і його ніколи не підпишуть,
бо воно таке бездарне, нікчемне, адміністративно створене і абсолютно не
схоже на ніякі конкурси взагалі. Коли говорять, хто був туди запрошений,
мені соромно слухати, бо скільки прекрасних молодих скульпторів вийшло
з нашої академії, причому блискучих, які прекрасно знають, що таке сучасне
мистецтво, що таке кінець II тисячоліття (яким воно повинно бути), які
мають відчуття і українського, і світового. Їх не можна навіть порівнювати
з тими номенклатурниками, які догоджали і пану Щербицькому своїми скульптурами,
а потім іще комусь, а тепер ладні догоджати будь-кому. Цей конкурс мав
на меті роздати ті нещасні премії, які були визначені, і це зазначило журі.
Але було відомо, що ні одна з тих премій не годиться для реалізації. Чи
на часі, взагалі, побудова цього монумента? Кожен скаже, що ні, не на часі.
І якщо ми говоримо про наші реалії, то вони не такі, щоб їх увіковічувати.
Що таке 10-та річниця для держави? У державі, яка має такі страшні проблеми,
і яка навіть в перспективі не бачить їх вирішення, як можна таке робити?
Задумайтеся над назвою самого конкурсу: «Образ незалежної України». Це
не відзначити 10-ту річницю із дня проголошення незалежності. Можна було
зробити скромно — поставити розкішно тканий прапор, біля якого стояла б
почесна варта, і він би так висів, і люди б знали, що це прообраз того
прапора, що вносили до Верховної Ради депутати, коли проголосили незалежність.
Не на часі, панове! І ми не дозріли, і ідея не дозріла, а будь-яке нав’язування
тоталітарним, деспотичним способом нашому суспільству такого проекту —
це є аморальність найвищого гатунку, знущання над народом України, над
ідеєю української державності, над усіма нашими думками і мріями. І це
знущання увічнювати так помпезно, так грандіозно з гігантоманією на рівні
Пергамського вівтаря на тлі розпаду і руйнації Давньої Греції? За такі
гроші можна було б створити притулки для бездомних дітей хоча б у Києві.
Це й національний сором з точки зору так званого псевдовиразу. У принципі,
ця нікчемність не заслуговує навіть, щоб розглядати її з точки зору естетики,
бо є наругою над будь-якою естетикою. Я вже не кажу, що це плагіат. Компіляція
колонади і посередині Бранденбурзькі ворота, і ще три арки, які туди зовсім
не ліпляться, — гіршого уявити собі важко.

Анатолій ХАРЕЧКО:

— Справа в тому, що конкурс міг би бути і міжнародним.
Проте переможцем би став той, хто саме презентував Олександрові Омельченку
проект. Так було завжди. Традиція проведення конкурсів такого плану почалася
тоді, коли в Києві встановлювався перший вагомий пам’ятник Миколі Щорсу.
Причина була також «вагома»: наш учитель Михайло Григорович Лисенко був
невеликого зросту і не міг ліпити Щорса, і робили його зовсім інші люди.
От тоді зародилася хвороба, що сьогодні прийшла в скульптурно-архітектурний
світ. Я вважаю, що винний у ситуації Руслан Кухаренко (Голова управління
з охорони пам’яток держадміністрації Києва), адже він доповів першим особам
держави (редакція «Дня» робила неодноразові спроби зв’язатися з приймальнею
Р. Кухаренка, щоб отримати його точку зору на процедуру проведення конкурсу
проектів монументу, але там постійно відповідали, що його нема, а «мобільник»
відключений — інф. «Дня»). Не держава, а місто будує цей монумент, не держадміністрація,
а посадова особа, і всі його заступники. Так от, заступник Кухаренка був
секретарем журі. Протоколу досі ж нема. Тобто, як сказав голова Спілки
архітекторів Ігор Шпара, цей конкурс — ідеальний приклад фальсифікації,
обману і того, як не треба проводити конкурс. Він був проведений iз порушенням
усіх норм. Уявіть собі об’явлений конкурс був 7 серпня, а роботу належало
завершити 21 серпня — два тижні! Журі таємне (що абсолютно неприйнятно),
це було зроблено для того, щоб ніби-то не чинився тиск на журі, проте,
на мій погляд, він був ще більшим. В конкурсах такого масштабу журі має
бути прозорим. Далі, є така інформація в наших колах, що Кущ вже роздав
ті дванадцять апостолів тим, хто був у журі, адже він сам не зможе все
це зробити менше ніж за рік. Це дуже нагадує ту будівлю жiнки з мечем на
печерських пагорбах. Можливо, це місце (майдан Незалежності) взагалі невдале,
тому що там не втримався жоден монумент.

У ПОШУКАХ КОМПРОМІСУ

— Ми маємо віце-прем’єра і міністра із середовища творчої
інтелігенції, і більше того — патріотів. Чому вони дозволили цей «колоніальний
стиль»? Може, ми чогось не розуміємо, а більшість людей сприймає це добре,
й монумент буде підносити народний дух? Ми запрошували пана Куща до дискусiї.
Він сказав, що «в нього мало часу, що він працює і не хотів відволікатися
на «школярські розмови». Хотіли б побачити й тих, хто до цього проекту
причетний. Але не дочекалися.

Максим СТРІХА:

— Маленька репліка з цього приводу. Тільки що ми дійшли
висновку, що вище керівництво держави було введено в оману і це дуже прикро.
Проте у мене виникає інше питання. Чому все, що пов’язане з будівництвом
монумента має вирішувати вище керівництво? Цей факт свідчить про те, що
ми настільки звиклися з думкою про втрату гласної, нормальної, демократичної
процедури прийняття рішень iз їх обговоренням. Зрештою, рішення не мають
замикатися на голові держави, вони мають замикатися на фахівцях у певних
сферах. У будь-якій нормальній державі питання спорудження такого монумента,
це питання певних громадських організацій, певних фахових структур. Адже
в нормальній ситуації такий проект не був би затверджений, а був би «зарубаний»
фахівцями. Це показує, як мало важать фахівці в цій державі, натомість
мають вагу люди, і як можуть інформувати або дезінформувати першу особу.
Поки не буде вироблено нормальних процедур, ми будемо опинятися в подібних
ситуаціях постiйно.

Лариса СКОРИК:

— Можна додати трішечки компромісу в нашу бурхливу дискусію.
Нічого з нами не станеться, якщо ми керівництву підкажемо. Бо його просто
ввели в оману радники. Ми мусимо рятувати ситуацію. Президент благословив
єдиний з представлених йому проектів монументу. — Ця історія зi спорудженням
монумента показує важливість його з суспільної точки зору, показує як глибоко
зайшли зворотні процеси у державі. Ми апелюємо до урядовців, що мають непогану
репутацію, і так чи інакше не наважилися якось відреагувати. Якщо ти впевнений,
що цей пам’ятник є протиприродним, саме такий і саме у такому стилі і з
точки зору платників податків недоречний, то голоси урядовців ми маємо
почути. Чому вони не реагують? Але ж є ще творчі люди, які не повинні мовчати
і, можливо, підказати, як вийти з цієї ситуації. Здається, мораторій це
— поки що накращий вихід.

Лариса СКОРИК:

— Коли я робила макет ландшафту Києва, я побачила, що фантастичний
київський ландшафт іще не знищений, і якщо добре попрацювати, то зелена
тяга, яка йде від гряди київських круч, заходить всередину міста і проходить
такими фрагментами. Можуть вийти розкішні ландшафтні пояси по Києву від
Першотравневого парку до Республіканського стадіону, до тієї гряди. На
тих схилах — священна корова Києва, ландшафтний хід його йде аж до Либідської
пойми. До площі, що одягнена в «граніт», додати б трішечки цієї ландшафтної
лірики, яка закрила б оте, даруйте, «одоробало» готелю «Москва» і гуманізувало
б цю частину площі. Акцентувати увагу на готелі «Москва» не потрібно, нехай
він живе собі своїм готельним життям. Можна використати підземний простір,
а на поверхні нехай росте зелень. Поставте якийсь знак — що 10 років тому
Україна оголосила свою незалежність, а на скільки вона виявиться її гідною
— покаже час. І ще хочу сказати щодо цих колон. Якщо подивитись на всі
сторони на майдані — ми побачимо колони всіх мастей, усіх пропорцій і рівнів.
Тут мені пригадується роман Зінов’єва: «...Ты смотри, по количеству колонн
на душу населения мы перещеголяли греков». То вже квінтесенція «перещеголяния
по количеству колонн». А інший герой відповідає: «Ну что ж, у нас же колониальный
стиль». У двох іпостасях — колонний і колоніальний!

Володимир КАНАШ:

— Я хотів би повернутися до монумента в Будапешті, який
дуже схожий на проект нашого. До речі, Будапешт — подібний багато в чому
до Києва: він також розділений на дві частини рікою. Так от, частина столиці
Угорщини Пешт, де був збудований монумент, дуже подібна до нашого лівого
берега Києва. Це була околиця, і саме там було вибране місце для зведення
такого масштабного монумента. Я хотів би підтримати ідею, що треба дати
спокій центру міста. І якщо вже щось там будувати, то лише щось пов’язане
з ландшафтом. До того ж конкурси проектів такого масштабу мають бути міжнародними,
і журі має бути міжнародним. І боятися цього не треба. От зараз греки запрошують
архітекторів усіх країн прийняти участь у реконструюванні Колоса Родоського.
І вони не вбачають в цьому чогось принизливого для своєї батьківщини. Але,
як вже зазначалося і у нас є дуже багато талановитих скульпторів та архітекторів,
що могли б перемогти в конкурсі.

Сергій КРИМСЬКИЙ:

— Я хотів би підтримати Ларису Павлівну, яка висунула дуже
цікаву думку, про те, що необхідно поширювати ландшафтний простір Києва.
Справа в тому, що Хрещатик так зветься не через пам’ять про хрещення Русі.
Річ у тому, що вже у V столітті в геометричному просторі Хрещатика були
утворені два «кармани». Один «карман» — там хочуть встановлювати пам’ятник,
другий — це майдан Незалежності. Цей символ хреста, що лежить в основі
Хрещатика, ми поступово знищуємо і намагаємося замінити його символами
абсолютно чужорідними для України. До речі, я можу сказати, що проект цього
монумента — це проект невикористаних можливостей. Я професійно займався
архетипами української культури й українського менталітету. Так от, нема
в українській культурі такого символу жіночості, як його намагаються представити
в цій жінці. Є символ великої матері, проте зображувалася вона зовсім інакше,
тобто, у нас немає того образу матері — Вітчизни (що нам нав’язаний ззовні),
який можна запровадити. Він естетично не працює, він відпрацьований. Справа
в тому, що витоки української цивілізації пов’язані з поклонінням Сонцю.
Це і Великий Хорст, і сонцепоклоніння давніх слов’ян. Тобто, дуже прості,
відомі символи. Про це свідчить і те, що на Успенському соборі й на Софіївському
соборі ставили диски, що розуміються як світло, здобуте в темряві печер
праведних і екстраговане доверху. Чому б не дати золотий диск Сонця, що
міг би символізувати поклоніння світлу, яке закладено в нашому менталітеті,
або Золоті ворота. Прості, відомі символи проігноровані в цьому проекті.
Як на мене, проста спіраль, де на першому витку її буде написана перша
стаття Конституції, взагалі буде мати як символ, куди більше наповнення.
Тут багато казали про ідею монументальної пропаганди, що дійсно іде лише
від імперської політики і протягом історії всі імперії, незважаючи на фінансові
скрути та кризи, будували різні псевдомонументальні споруди. У цьому ракурсі
я б хотів торкнутися такої теми: ще в ХIХ ст., відомий мандрівник маркіз
де Кюстін відвідав Петербург, і, побачивши колонади, зауважив, що портики
створювалися в Давній Греції для захисту від сонця, колони ж занесені снігом
і це — нонсенс. Тоді зробили з колонади усвідомлено символ імперії. Яскравим
прикладом цього може слугувати споруда МЗС України, там колонада є символом,
естетично це чи ні, вона не несе ніякого навантаження і є символом, обличчям
імперської політики. Тому я вважаю, що колонада, що планується в проекті
монумента Незалежності, буде нагадувати страшні часи минулого. Хочу приєднатися
до думок, що з естетичного боку — це просто неподобство, і я вважаю справою
честі, щоб ми підняли свій голос проти будівництва цього монумента.

***

Безумовно, ми хотіли почути думки тих, кому є що сказати
на захист проекту даного монумента: скульптора Анатолія Куща і начальника
управління охорони пам’яток Київської держадміністрації Руслана Кухаренка.
Але наше запрошення вони проігнорували. Начальник Головного управління
культури Київської міської державної адміністрації Олександр БИСТРУШКІН
прийти
до редакцiї не змiг. Але ми отримали його бачення ситуації. О.Биструшкін
сказав нам до певної міри обнадійливі та втішливі слова:

— Остаточно ще не прийнято рішення про спорудження монумента
Незалежності. У понеділок знову збиралися архітектори і члени журі, але
ніхто там не визначив, що остаточний проект Куща — Кухаренка буде домінантним.
Вони лише визначили три групи, які одержать заохочувальні призи. Ми вважаємо,
що саме архітектори мають зустрітися і не виставляти першим проект Куща
— Кухаренка, а опрацювати свій спільний. І саме його представити на затвердження
керівникам держави. Я підкреслюю, що сьогодні немає жодного проекту, який
домінує. За результатами, які прийме журі, керівництво визначиться, чи
буде споруджено монумент до 10-ї річниці нашої Незалежності.

Хотів би звернути увагу ще на один аспект. Ніхто не забороняв
скульпторам і художникам брати участь у конкурсі зі своїми власними проектами.
Упродовж останніх років я брав участь як член журі в трьох конкурсах і
скажу відверто, що жодного цікавого варіанта, який дійсно гідний багатостраждальної
історії України в боротьбі за незалежність, щоб увінчати цю епопею, не
бачив. Якщо Спілка художників чи архітекторів впливає і не допускає індивідуальних
проектів, то чому не можна було б організувати альтернативний конкурс?
І до цього можна було б залучити пресу і телебачення. Замість цього на
журі виливається шквал критики і ніяких нових ідей. Може, тому ми знову
і знову бачимо одні й ті ж прізвища, які повторюються iз року в рік. Остаточне
рішення журі має представити у найближчі два-три тижні, тобто, до кінця
листопада. Бо інакше до Дня незалежності монумент не встигнуть встановити.
Я як киянин і громадянин дуже хочу, щоб День незалежності був відзначений
встановленням пам’ятника на центральній площі нашої столиці. Але це має
бути такий твір, така робота, яка б відповідала історії та гідності України.

У проведенні «круглого столу» брали участь Лариса ІВШИНА, Сергій МАХУН, Ганна ШЕРЕМЕТ, Михайло ЗУБАР, «День», Ігор СЮНДЮКОВ, фото Анатолiя МЕДЗИКА, «День»  АНАТОЛІЙ ХАРЕЧКО: «ЦЕЙ КОНКУРС — ПРИКЛАД ТОГО, ЯК НЕ ТРЕБА ПРОВОДИТИ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments