Біля пам’ятника...

Та не однаково мені...

Чи знайдеться в Україні той, хто дасть «у пику»?

...КОЛИ на одній із прес-конференцій хтось із журналістів поцікавився у глави держави, що він думає про одну київську телеграфну газетку, яка помістила чергове гавкання з підворіття на Тараса Шевченка, що дивним чином збігалося якраз із роковинами перепоховання Кобзаря, а також Міжнародним Шевченківським святом «В сім’ї вольній, новій», наш Президент своєю емоційною відповіддю дав під самий дих, думаю, не лише мені. Бо так, як висловився перший чоловік держави, направду висловлюються лише справжні — круті норовом — чоловіки. Президент сказав, що в нашій країні знайдеться хтось, хто дасть за таке «в пику», і, мовляв, він би сам зробив це із задоволенням. Очевидно, ішлося про «пики» власників газетки-рептильки, які, окрім української депутатської недоторканності, мають послідовно стійкий імунітет до всього, що носить ознаки національного.

... А-а-ах, як жаль, що я не можу поцікавитися у Президента, чи доповідали вже йому відповідні служби про того сміливця, який, отримавши високе покровительство, таки відважився виконати незвичне прохання-сподівання-наказ самого глави держави, не боячись після цього потрапити до суду. Слово честі, я б сама пішла захищати в суді такого достойника.

...ДЛЯ мене залишається нерозгаданою загадкою одностороння, поверхова аж до патології цікавість нашого — потрохи пишучого про все — брата до «зворотної медалі» життя геніїв: тих, хто спричинився до нових витоків людської думки чи духу, хто робив прориви в царині науки та культури, давши людству готові матеріальні чи філософські плоди- формули, якими людство (коли вдячне, коли не зовсім) послуговується впродовж не років — століть. У перманентно повторюваній цікавості (здебільшого молодих і амбітних, але не дуже авторитетних осіб) до повсякденного життя геніїв, яка проявляється в часи суспільної смути, невизначеності і бродіння, є щось хворобливе, меншовартісне. Психологи стверджують, що така надувага до нетворчого життя геніїв однозначно вказує на певні особисті проблеми дослідників, скільки б не посилалися такі «сміливці» на досвід начебто «просунутих» у цьому питанні європ і америк. Мовляв, чому б і нам не перебрати спідню білизну великих, коли там, за горбом, — уже все перебрано?

Перебрано то перебрано, але...

Але ані одна Європа, ні Америка, ні Зімбабве не можуть бути нам указом чи прикладом там, де йдеться про наші національні інтереси. І якщо хтось живе з переконанням, що наші великі предтечі — це не наші національні інтереси, то хай собі живе на здоров’я. Але хай при цьому не вчить мене і таких, як я, сприймати наших предтеч «крізь дірку у задній стінці нужника», як сказав би Юрій Мушкетик.

Чи не тоді суспільству починає нав’язуватися думка мало не про шкідливість «наближення» до надвисокої температури національних колосів, чия творчість з часом стає актуальною і більш затребуваною, аніж при житті геніїв?!

ОДНЕ шановане мною видання упало в моїх очах водномить, коли устами юного початківця в науці на повному серйозі (тобто без коментарів) забило у дзвони з приводу того, що, бачте, вивчення Т.Шевченка у школі через надмір насильства, крові і жорстокості у його творах може негативно (агресивно) вплинути на дитячу психіку. «Кафка, Достоєвський, Шевченко — це літературний екстрим. Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько? — відповідь залишаємо випадковості», — стверджує юними устами дослідниця. І я після цього розумію, що українська школа уже стоїть перед вибором, що їй закладати в навчальні плани: «Владимирский централ», що цілодобово звучить в ефірі, життєпис Термінатора — мало не провідника національної ідеї, чи поки що залишити «І мертвим, і живим...».

... Я також читала у школі і «Преступление и наказание», і «Войну и мир», і ще багато чого такого, що здоганяло переважним чином лише мої підліткові емоції. Але прийшов час — і я прочитала ці тексти вглиб. Я відчула таку потребу. Інтелектуальну. Душевну. Назвіть як завгодно. Для мене такий час надійшов далеко після десятирічки.

Немає нічого дивного, коли у післяшкільний час у якоїсь частини людей більше ніколи не виникає бажання шукати смисл життя, розуміння світу чи формувати свої національні почування за допомогою книжок геніїв. Зокрема і книжок Шевченка. Але якщо у людини усе о’кей із психікою, то вона бодай на рівні елементарних шкільних знань матиме уявлення про той-таки проклятий смисл життя не лише через призму героїв Донцової чи Абдулаєва. Чи бодай знатиме, що в історії її країни, чи країни чужої, є літературні екстрими, з якихось причин не зовсім доступні чи не цікаві саме її інтелекту. Але ці «екстрими» є і вони мають конкретні імена. Цього достатньо, щоб особа відчувала, що душа її таки «з дерева злізла». У цьому, на мій погляд, полягає одне із завдань школи в гуманітарній сфері.

У чому я цілком погоджуюся з бунтаркою проти шкільного вивчення творчості Шевченка — то це з вульгаризаторським, совково-ідеологічним її трактуванням. І не тільки у школі. Що звульгаризовано — то правда. Що відбито бажання відкрити усі, повторюю, усі брами текстів отим десятиріччями утовкмачуваним і незмінним «письменник-демократ, революціонер або вчорашній дисидент» — то також правда. Але правда і те, що практика не знає випадків, щоб Раскольников Достоєвського так руйнівно вплинув на несформовану душу школяра-старшокласника, що він узяв до рук сокиру до кривдника своєї родини. Іще ані одна школярка не кинулася під потяг лише під враженням «Анни Кареніної», і жоден національно стурбований громадянин не «заходився вже будить» Україну, мотивуючи це виключно «порадою» генія.

Так що, думаю, питання про пощаду психіки «ненавантаженням» її «літературним екстримом» типу Шевченко і Ко відпадає само собою.

ГЕНІЙ — на те він і геній, що його творчість багатопластова і позавікова. Здається, це зрозуміло, як Божий день. І все ж... як хочеться хоча б «укусити» генія, опустити його до себе, якщо для більшого не вистачає снаги. І в цьому ми якось дуже вигідно біжимо попереду всіх.

Уже американський професор Джеймс Мейс з притаманною мудрій людині делікатністю і толерантністю вгамовує доморощених «сікачів» і рекомендує не толочити великих тільки через те, що не всі вони гнили по тюрмах і стояли попереду барикад у ближчі до нас часи. Бо тоді виникає закономірне запитання: а судді хто?

Чим відрізняється літературознавець Х., якому страх як забаглося докопатися до потаємного начебто смислу пестливих слів у листах напіврозбитої паралічем Лесі Українки до своєї подруги Ольги Кобилянської, від нишпорок 3 го жандармського відділу Бенкендорфа, які під час обшуків відбирали Шевченкові альбоми, де, на їхню думку, «на деяких малюнках зображені неблагопристойні сцени»? Допускаю, що співробітники 3-го відділу були малокультурними і неосвіченими, через те не мали найменшого уявлення про скульптури Давньої Греції чи картини епохи Відродження. Але яким же печерним невігласом видається отой «сміливець», який сьогодні мало не плеще в долоні від думки, що, бачте, в добу Інтернету він виявився збирачем і відкривачем страшного «компромату» на «вашого» пророка і генія Тараса Шевченка через оті фривольні ескізи, які, на думку фахівців, могли б конкурувати з роботами визначних художників.

Іноді такі дослідники мені нагадують «опущених» осіб зі слідами колишньої слави, що вишукують берегами і урвищами порожні пляшки, які ще пахнуть дорогими напоями.

Бо й справді. Придумати, що Шевченко відбував солдатчину мало не за те, що малював «фривольні ескізи» — для цього, як мовиться, треба не одну пляшку випити чи отримати соціальне спецзавдання від спонсора, голова якого обернута від України, як від хвороби Бехтєрєва.

СКАЖІТЬ мені, люди добрі, чи багато важить для історії питання, скільки алкоголю поглинув геній, скількох жінок перемацав чи скількох позашлюбних дітей залишив по світу? На жаль, а, швидше, таки на щастя, геній на те і геній, що все у нього не так, як у середньостатистичної людини. Бо геній — це прорив, заперечення, бунт, руйнація канонів. І не лише в царині творчості. Так, за багато років ідеологічного трактування творчості як такої нас навчили так залаковувати, а правдивіше — паскудити багатьох великих якимись неправдоподібними, фантомними їхніми життєписами, що іншим разом видається, ніби ми мали намір вносити їх до сонму святих. Але навіть частина святих — це колишні грішники з печаттю покаяння у серці.

Звичайно, коли на такі залаковані образи духовних провідників нашої (таки виключно нашої, української, нації) останніми роками ллються помиї, ба навіть каналізаційні фекалії, без належного тлумачення і коментарів, то середньостатистична людина, не посвячена в тонкощі психології творчості і законів генетики великих, може отримати своєрідний шок через невідповідність образу усталеного і образу, скинутого з п’єдесталу. Адже людський світогляд — річ консервативна. Зрозуміло, що саме на це — на руйнацію усталеного — розраховані масові, безсумнівно, таки і далі ідеологічні атаки «духовних» диверсантів на тих велетів, кому дуже вже б хотілося дати копняка з національної культури, а значить, вигнати, як бісів, і з самого українського духу.

Але запитую вдруге: чи для історії культури має бодай найменше значення те, що Наталі Гончарова у Пушкіна була 139-ю, а може, й 345-ю по рахунку? І що впродовж майже трьох століть важить більше: «Я помню чудное мгновенье» чи оті образливі, принизливі для прототипу «чудного мгновенья» — Анни Керн — пізніші її характеристики у листі Пушкіна до одного із своїх друзів?!

Для мене більше промовляє інше: Пушкінове «Дрожи, Кавказ», а поряд — Шевченкове «Борітеся — поборете». Може, саме оце «борітеся» так муляє новітнім переписувачам життєпису генія? Але, коли ви вже так, панове, відвернули свою інтелектуальну голову у бік «просунутої» Європи чи Америки, то слід згадати оте «борітеся — поборете», кинуте кілька років тому в обличчя всього українського суспільства устами американського президента. Кинуте — та не почуте.

...ПОДУМКИ вибудовую ланцюг дивацтв світових геніїв — і диво дивне: не знаходжу такого рвіння скинути їх із малих чи великих п’єдесталів своїх культур, як це свербить новітнім вундеркіндам з наших теренів.

Мій земляк, німецькомовний єврей Пауль Целан під час нападу гострої шизофренії кинувся в Сену — і тим самим запечатав свій земний шлях. Але ані євреї, ані німці не додумалися назвати це збоченством чи іще якось інакше, лиш пливе над світом складна і страшна Целанова «Фуга смерті», відтворюючи атмосферу нацистських гетто в часи Другої світової війни. Та ще австрійці сприяли встановленню пам’ятника поетові на його батьківщині — на Буковині.

Між Румунією і Україною доходило мало не до міжнародного скандалу за будинок Арона Пумнула — вчителя румунського генія Мігая Емінеску у Чернівцях. Життя Емінеску було сповнене усяких випробувань, аж до божевілля, але якось нікому не спадає на думку саме через це поставити під сумнів велич автора безсмертного «Лучаферула».

Ну, сидів собі свого часу Гоген на Таїті, зваблюючи і розбещуючи малолітніх таїтянок, ну й пошкодив себе у нападі чи то люті, чи то хвороби — і що людству з того? А ось розкоші його барв здатні звести з ума не одного, тому й непомірно високу ціну мають його картини і по сьогодні.

Вам переповісти драми Гійома чи Верлена? Згадати про Достоєвського? Мопассана? Байрона? Бетховена, вродженого від туберкульозної матері і батька-сифілітика? Чи розповісти про перебіг конфлікту автора «До Елізи» з великим своїм учителем — Гайдном? І що з того?

Чи мені особисто не однаково — що Чайковський був нетрадиційної сексуальної орієнтації і чи він сам випив отруту, чи йому вкоротили життя у прямому розумінні слова його, можливо, і справді високоморальні родичі і організатори суду честі?

Хіба для сприйняття поезії Бориса Пастернака має принципове значення кількість абортів, зроблених від нього Ольгою Івінською, про що вона детально розповіла у спогадах, чи, може, важливіше, скільки разів вона сиділа у сталінських таборах саме через свій інтимний зв’язок із опальним поетом?

Інцест Марини Цвєтаєвої із власним сином і ОГПушна біографія її чоловіка Ефрона тільки поглиблюють її власну драму як людини, але не становлять цікавості для того, хто хоче просто читати справжню поезію, а не бабратися у перипетіях життя її автора.

Але безпосередня участь знаменитого Сікейроса в організації вбивства Троцького, — погодьтеся, це дещо інше, аніж «французькі хвороби» Єсеніна, причина божевілля Вацлава Ніжинського чи історія хвороби Нурієва.

Я не хочу знати, з яких причин Соломія Крушельницька не залишила для нащадків своєї крові і плоті, бо це її особиста проблема, але я знаю, що перед російським самодержцем вона співала рідною мовою. Як і знаю те, що радянська влада під час вакацій у родини «гальманула» Крушельницьку в свої обійми назавжди, не давши навіть можливості завершити приватні справи в Італії, громадянкою якої вона була.

І навіть, коли б Ольга Кобилянська тричі була лесбіянкою, це не має жодного значення для історії, оскільки її — уже тоді таки європейське — письмо дає нам змогу пізнавати людину в своєму часі з такою переконливістю, що я міняю цілі бібліотеки сучасної психологічної літератури за її одну «Природу» чи «Землю». Що мені з того, яка драма продиктувала Лесі Українці усі оті «хтосічки» у листах до своєї посестри, коли я сьогодні, через сто років, читаю Лесині листи — і хапаюся за голову від їхньої прозірливості?! Бо її визначення влади і людей сьогодні звучать дошкульніше, аніж сто років тому.

Сентенція, сказана не мною, що ніхто, навіть видатні політики, ніколи не випереджали поетів і мислителів, і в цьому випадку справджується з неймовірною точністю.

ЗРОЗУМІЙТЕ мене правильно.

Ясна річ: усі оці дивацтва, чи знаки судьби, чи карма, чи просто не-се-ред- ньо-ста-тис-тич-на поведінка геніїв чи видатних людей певним чином відбивалися на тих, хто на той час перебував у полі їхньої орбіти. І звичайно ж, у довколишніх людей виникали емоційні реакції на них — несхвалення, осуд, образи, заздрість, інтриги. Ці зафіксовані певним чином реакції з відстані часу, без певних пояснень, розкодувань можуть нам видатися доконечними і безсумнівними. Адже ці реакції проступали переважно в листах, писаних по гарячих, а значить, суперемоційних слідах. Так. Для людей, що свого часу оточували геніїв, очевидно, мало значення все: хто до кого ходив, що сказав у пориві настрою чи як і з ким привітався. Але для історії геніїв усе, що поза творчістю генія, — це майже нічого, якщо не йдеться про життєписи черниць і ченців.

І ось іноді напівсерйозно-напівжартома я думаю: може, для сучасних великих людей (але правдиво великих, а не роздутих грошима з власної кишені чи кишені спонсорів) краще, що вони, здебільшого, тепер не листуються між собою, а послуговуються телефоном чи електронними скриньками або ж воліють мовчки і в самотині, не меншій від чернецтва, совісно робити те, що їм диктує Бог?! Залишиться ж бо тільки зроблене ними. І більше нічого. І на цьому тлі потьмяніють плітки чи напівправда, скільки за життя випила чи зі скількома переспала Велика людина.

ДЛЯ маловдумливого важко зрозуміти, а може, й погодитися: те, що роблять вибрані Богом люди, — це не здача іспитів в інститут благородних дівиць чи матеріал для написання ікони.

І Шевченко творив не задля того, щоб бути канонізованим за церковними канонами. Він був живою людиною зі своїми живими пристрастями. І карався, але не каявся не через те, що малював (з точки зору Третього управління царської жандармерії) фривольні малюнки.

Зрештою, ніхто ж бо сьогодні не змушує благоговіти чи молитися ні на кого. Хоча би й на того ж таки Шевченка. Це різні речі — мати спущений зверху план обговорення необхідності конституційної реформи і мати бодай би царя в голові, якщо не національну свідомість, сформовану в людині не обов’язково за вказівкою Кобзаря, але бодай би за вказівником землі, громадянином якої ти є. Але, з іншого боку, подивімося, як збігаються смаки і національні, а швидше, антинаціональні почування тих, хто впродовж безпрецедентно демократичних часів безкарно нокаутує національного пророка (таки, панове, пророка), і тих, хто надає площі під такі псевдоправдиві опуси. Очевидно ж, не випадково вустами цих господарів в Україні запустили думку про необхідність прийняття закону про подвійне громадянство. І мовчать представники легальної влади в Україні на такі випади, навіть після нервового окрику Президента. Бо не їхні це національні інтереси — висловити свою позицію стосовно відьомських ігрищ на могилах великих попередників. Національних, уточнюю.

... «Ми живемо в свобідній країні», — каже мені знайомий професор. І я його палко підтримую в цьому. Бо ніхто з нашого та й не тільки нашого громадянства, шановні «ниспровергатели» Кобзаря з національного п’єдесталу, не палив і не зносив до бібліотек чи в книгарні Шевченкові книжки через надмір жорстокої правди (а не жорстокості) в них. Зате історія знає, як Кнуту Гамсуну читачі повертали його книжки за співробітництво з нацистами. Ні один суперпатріот ніде в Україні та й деінде не звалює Шевченкових погрудь через те, що, бачите, Шевченко прихиляв свою голову до жіночих грудей, можливо, частіше, ніж ті, що справді боготворять його. Бо шпіцрутени влади на його тілі промовляють, очевидно, чіткіше, аніж плітки і домисли сторічної давності заздрісників і бездар. Чого гріха таїти: найбільшими заздрісниками і «шкідниками» славетних чомусь завжди виявляються миршавенькі землячки...

І може, вперше мені жаль, що ми маємо державу такої, що аж «безпредєльної», демократії, коли нікого ніхто у солдатчину не відсилає і навіть не дає їм «у пику», навіть писарям з телеграфним почерком письма, письма, отруєного жлобством і цинізмом до держави, яка у своїй демократії розперезалася так, що дозволяє себе ненавидіти з усіх інформаційних рупорів. Що вже свобода слова — то аж по саме нікуди, не те що для моніторингового комітету і особисто Ханни Северінсен.

...Так і хочеться порадити начитаним, із знаннями іноземних мов, чужими паспортами в кишенях шановним добродіям: лишіться того ровера (велосипеда), як сказали би у Львові. Залиште Шевченка в спокої. Ні захисту, ні возвеличення він не потребує, а ви заживаєте собі слави загумінкових, маргінальних людей. Та й державні мужі на цьому тлі виглядають якимись — пардон! — недоношеними, якщо не можуть навіть писнути на захист тих, під чиїми портретами клянуться і начебто будують Україну.

А кому вже так кортить позмагатися з Шевченком чи змодернізувати так свою творчість, щоб про неї заговорив світ, то для першого разу своєю рукою напишіть вісім рядків чи бодай абзац власного тексту, від якого б здригнулася бодай одна людська душа. Навіть якщо це станеться після того, як на вас знайдеться якийсь Панько Куліш і підправить вас вправною редакторською рукою. А тоді роззирайте під мікроскопами геніїв. Але не драми їхнього життя. Хоча... їм від того однаково.

Та не однаково мені, коли цілому суспільству пускають дим у очі.

І не однаково іще дуже і дуже багатьом людям в Україні.