Ніхто так не шанує нашої свободи як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільними – це бути відповідальними.
Любомир Гузар, український релігійний діяч, патріарх-предстоятель Української Греко-Католицької Церкви (2001—2011)

Мат у два ходи

Як федералізація може знищити Україну протягом кількох років
21 лютого, 2014 - 19:25
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Не знала баба клопоту, не було іншої печалі, не горіли шини на вулиці Грушевського, не палав Будинок Профспілок, не стрілялись «Беркути» з «Правим сектором», та раптом у центрі суспільної уваги постала ну взагалі вкрай важлива тема – як федералізувати Україну.

І ось вже про федералізацію говорять не лише відомі українські політики-українофоби, не лише журналісти та політологи, що роками заробляють на проекті «Русскій Міръ», не лише автори газети «2000», не лише всесвітньовідомий дует політичних клоунів з Харкова, в яких за спиною «Россия, Москва и Арбат», не лише адвокат відомого поета-дисидента, в якого за спиною — стіна з ластівковими хвостами, не лише російські високопосадовці — з посольства РФ, з президентських радників та з навколокремлівських аналітичних інституцій, але й люди, за якими ніколи раніше не помічалось хоч якогось інтересу до конституційного права, порівняльної політології чи теорії управління.

Але в умовах України дискутувати на тему федералізації — все одно, що обговорювати найновішу модель вічного двигуна. Або гратись з сірниками на автозаправці. Ну або дегустувати модний коктейль, але не «Криваву Мері» з «Зеленою Маргаритою», а «Mr. Molotoff».

Та перш, ніж занести федералізаційну тему до гнилих, неполіткоректних, небажаних для розкрутки, спробуємо розставити деякі акценти.

1. За останні півтора десятиліття особисто мені у Росії доводилось бачити чимало (десятки) проектів, планів та стратегічних трактатів на тему — «Как нам обустроить Россию», «Русский Путь», «Русский Проект», «Как нам обустроить Украину» або «Что нам (России) делать с Украиной» — як опублікованих, так і непублічних. Не пам’ятаю жодного, де б не йшлося про необхідність федералізувати Україну. Точніше, такі були — в них передбачалась просто захопити, приєднати, «декомпонізувати» «Малороссию» — одразу, без будь-якої федералізації. Ідея про федералізацію України настільки поширена серед російського політичного класу, що є навіть не теоремою, яку треба доводити, а політичною аксіомою. В останні роки в Росії стали модними новітні технології соціального управління — «м’яка сила» (Soft Power), «керований хаос» та ін. Що таке «керований хаос» — ще ніхто з політтехнологів точно не знає, але ну вже дуже хочеться попрактикуватись — і не на груші в спортзалі, а на комусь живому та реальному, приміром — на Україні. І федералізаційні мислевіруси те проекти тут є вправою «number one».

Набір федералістичних аргументів передбачуваний: одна страна — два народа, Украина — лимитроф на границе двух цивилизаций («Русского Мира» и Запада), два взаимоисключающие мировоззрения, две версии истории, расколотая нация, жертва австро-венгерских нациостроителей, «галицаи» навязали галицкий националистический проект всей Украине, без федерализации и децентрализации будет гражданская война і т.д. Ну й легендарна карта «Украина трех сортов». Але в останній час потроху з’являються інноваційні інтерпретації — наприклад, федералізація вкрай необхідна — вже не для потрошіння країни, а для збереження її територіальної цілісності.

Що тут сказати? Шкода, що федеральний бюджет найбільшої у світі (за територією) федеративної держави продовжує — «бессмысленно и беспощадно» — спонсорувати проекти чергових «собирателей империи» — такі ж самі «бессмысленные и беспощадные». Хіба не краще ці самі гроші витратити на дружбу та порозуміння? Аніж на просування квазі-імперських ілюзій (саме квазі- та імітаційно-імперських, бо справжнім імперіалізмом в сучасній Росії і не пахне).

Ні, не краще. Це все одне, що ігроману дорікати: чому б гроші, які ти залишаєш в казіно, не віддати твоїм дітям на шкільні сніданки? Нє, не чує. Може в душі і згоден, але просто не чує.

2. Ідеологи федералізації й сепаратизму живуть не лише в Москві, але й у Західній Україні — у Львові та Чернівцях — і мріють збудувати «Європу» в Україні вже зараз, але лише по Збруч. Були такі й у Криму, та потім здулись, хоч знедавна їх, вже давно політичних динозаврів та пенсіонерів, знов почали надувати. А от в Центральній Україні (Гетьманщині, Малоросії) — федералістів не було ніколи. Навпаки — саме Центральна Україна завжди намагалась поєднати та зібрати усіх в єдиний проект — єдину націю, єдину державу, єдину літературну мову. Починаючи від Котляревського, Гоголя та Шевченка.

3. Федералізація Україні потрібна насамперед для самознищення. Робиться це так: спочатку — перетворення адміністративних одиниць в федеративні — або в 27 звичних, або в 3 великих (Західну, Центральну та Південно-Східну). Потім — штучний конфлікт, загострення протиріч та активізація розбіжностей. Наприклад, одні — за «Беркут», який начебто «захищає державу та державність», інші — за тих, кого «Беркут» вбиває. Потім — стрижка купонів та збирання бонусів. Результат: розпад федерації. Або лагідний — як в Чехословаччині, або радикальний та кривавий — як в Югославії. Дехто якраз і каже, що федерація потрібна для того, аби розпад країни не був жорстким та кривавим. Такий от гуманізм…

4. Ерудовані федералісти люблять згадувати, що федераціями є успішні та передові країни — Німеччина, Австрія, Бельгія, США, Канада, Австралія. Але ніяк не доведено, що саме федеративний державний устрій є причиною або умовою успіху. Сусідня Франція — ніяка не федерація, навпаки — суперцентралізована країна. Великобританія, в якій історично дуже складно співіснують англійці, валонці, шотландці та ірландці, — також унітарна. А федеративна Німеччина дуже довго була конгломератом напівсамостійних князівств та субетносів. Бельгія історично являє собою приклад «двох країн в одній» — це бікультурна та біетнічна федерація фламандців та валлонів — зовсім різних народів, що розмовляють на зовсім різних мовах, кордон між ними очевидний і цілком визначений.

Канада, США, Австралія — федерації регіонів, а не етносів (окрім франкомовного Квебеку, який тяжіє до державної незалежності), та в них замість сусідів, які б висували їм територіальні претензії, — лише акули, дельфіни та морські черепахи.

Тоді як держави з кількома різними етносами або субетносами (Іспанія, Великобританія або Італія, в якій розподіл Північ / Південь куди більш жорсткий, ніж в Україні Схід / Захід) залишаються унітарними.

5. Там, де проходять лінії великих кордонів між континентами, між цивілізаціями, між геополітичними інтересами наддержав, будь-яка нестійка або аморфна, без запасу міцності держава ризикує бути або розірваною, або розчавленою, або розпотрошеною добрими сусідами. А розривати за федеративним кордоном значно легше, ніж за адміністративним. (Особисто я не вважаю, що між Західною та не-Західною Україною проходить цивілізаційний кордон, але більшість федералістів настоюють на тому, що він є і проходить приблизно по Збручу.)

6. Кажуть, що нинішня Україна — гіперцентралізована, що владу слід віддати на місця — місцевому самоврядуванню. І для цього — вкрай необхідна федерація. Так, дійсно, Україна — гіперцентралізована. Дійсно, фінанси виводяться з регіонів і потім дуже неохоче — через київське корупційне сито — туди повертаються. Так, систему держу правління та розподілу фінансів треба реформувати. Приміром, чи потрібні на районному рівні райдержадміністрації? Скоріше, ні — потрібний високий рівень розвитку муніципалітетів та місцевого самоврядування. (Хоча скасування райдержадміністрацій не повинно вести до втрати керованості на місцях, особливо в глухих феодальних кутах.) Проте, децентралізація влади, фінансів та бюджетної політики, розвиток місцевого самоврядування аж ніяк не означає автоматично федералізацію. Більше того, федералізація як така автоматично не призводить до розвитку місцевого самоврядування — тут яскравим прикладом є сучасна Росія.

Існує чимало управлінських проблем, за якими необхідно визначатись. Наприклад, хто такий губернатор: представник верховної влади в регіоні? І тоді його слід призначати зі столиці — як і є зараз. Чи навпаки — представник та лобіст регіону у верховній владі? Тоді його логічно обирати на регіональних виборах. До речі, перехід до обирання губернаторів в нинішніх українських умовах може сприяти децентралізації влади.

7. Федерація — це дуже дорога в обслуговуванні та громіздка в експлуатації система держустрою — порівняно з унітарною державою. Чи потрібна Україні дворівнева система законодавства, що складається з федеральних законів та законів суб’єкту федерації (різних, приміром, в Закарпатській, Львівській та Дніпропетровській федеративних одиницях)? Чи потрібна двопалатна Верховна Рада, що прийматиме закони удвічі довше, ніж однопалатна, а верхня палата якої (Сенат) буде складатись з сенаторів (олігархів та мультимільярдерів), які робитимуть вигляд, що представляють інтереси своїх регіонів у «Хведеральному Собранії»? Чи є в України зайві газові та нафтові родовища, аби утримувати не одну бюрократію, а дві? А, враховуючи особливості українського управління та політичної культури, можна передбачити, що федеральна бюрократія та бюрократія суб’єкту федерації будуть постійно конфліктувати, боротись за повноваження та корупційну ренту, регулярно траплятимуться управлінські кризи, тупики та колапси.

8. Кажуть, Україну потрібно негайно федералізувати, бо дуже неоднорідне населення: є російськомовні та україномовні, є греко-католики та православні, є росіяни, українці та ще «каждой твари по паре», є любителі Бандери, а є такі, хто встановлює пам’ятники Сталіну і малює на іконах Януковича та Путіна.

Хоча, як на мене, те саме мовне питання Україну не стільки роз’єднує, скільки поєднує. І поєднує не російська і не українська мови, а українсько-російська двомовність. Поєднує також і єдиний для православних та греко-католиків східнохристиянський обряд і Юліанський церковний календар. І те, що скрізь, окрім Криму, Севастополя та Єнакієво, переважна більшість населення — українського походження. А там, де більше неукраїнців, — там створено територіальну автономію. Реальної користі від неї небагато, але деяким кримчанам вона лікує фантомні болі за втраченим раєм (тобто Радянським Союзом).

9. Насправді, є один принцип, за яким федералізація України була б цілком доречною. Якби країну розділити на два великі федеративні округи — щоб в одному жили люди доброї совісті та доброї волі, а в інший — відселити всіх люмпенів, «тітушок» та «тітуш», гопників, бандюків, вертухаїв, феодалів та кріпосних, людей з високим рівнем патерналістських очікувань та любителів «сильної руки». Тоді і там, і сям запанують мир та злагода. Шкода, що в масштабах всієї України подібне ну ніяк неможливе, але експеримент в центрі Києва — Майдан та Антимайдан — виявився вкрай цікавим та резонансним — аж на увесь світ.

10. Декілька моментів рятують Україну від федералізації та розпаду.

По-перше, немає чітких геокультурних кордонів та єдиного визначеного абрису для розпаду. Як ділити? По Дніпру? По Збручу? По Перекопу? По кордонах електоральних вподобань? По історичних кордонах між Гетьманщиною та Слобожанщиною? По кордону поширення Магдебургського права?

По-друге, в Росії немає одного-єдиного плану, єдиного бачення — що робити з Україною? Захопити Севастополь? Захопити увесь Крим? Захопити Харків та утворити там новітню Донецько-Криворізьку республіку? Захопити Донбас — і годувати 5 млн. розлючених шахтарів? Захопити всю Україну — разом з Галичиною, бо одної Чечні мало? Чи взагалі — не наступати на граблі та забути про цю загадкову країну з її 46 мільйонами незадоволеного життям населення, яка завжди вбиває російські імперські проекти?

По-третє, є системні інфраструктури, є «труба» — єдиний газотранспортний комплекс (газогони, газосховища та ін.), є інтереси олігархів, яким федералізація — зайвий клопіт та зайві витрати для їхніх бізнесів. Дивно, але інтереси олігархів та великих монополій так чи інакше «зшивають» Україну, роблять її прозорою та монолітною.

Отже, федералізація України не вирішує жодної реальної політичної, економічної, управлінської чи культурної проблеми. Але створює нові — як прогнозовані, так і непередбачувані. Ідею федералізації слід розглядати як мислевірус, але досить кволий, що множиться та розповсюджується лише за міцної зовнішньої підтримки. «Антидотом» може стати ідея соборності, універсальної української ідентичності, геокультурної багатоманітності та «цветущей сложности» (за філософом Костянтином Леонтьєвим).

Дійсно, Україна — соборна держава, усі українські регіони дуже своєрідні, дуже відмінні та різноманітні, кожен — зі своїм неповторним історичним шляхом. Але головне, що їх поєднує, окрім об’єктивних історичних та етнокультурних передумов, — це те, що нікому українці, окрім самих себе, більше не потрібні. Із своїм амбівалентним Бандерою, із своїм Петлюрою та Махном, із своїм Мазепою, із своїми наївними суперечками про мову та культуру. Нікому більше не потрібна Україна — як єдина країна, як суб’єкт, а не об’єкт міжнародної політики. От як територія, як інфраструктура, як чорноземи, як моря та порти, як непоганої якості людський матеріал — так, потрібна. І федералізація — один з механізмів зовнішнього управління цим унікальним ресурсом. Але як велика родина людей доброї совісті, Україна може бути потрібною лише самим українцям. І відчуття оцієї єдиної родини, цієї новоусвідомленої великої нації, що народжується тут і зараз, і повинно стати умовою для оновленого та щасливого життя.

Андрій М. ОКАРА, політолог, Москва, спеціально для «Дня»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ