Марія РИБАК: «Бажаю українцям бути незламними»

Церемонія підняття Державного Прапора України, яка відбулася напередодні в Києві на Софійській площі, відзначилася участю в ній Марії Рибак – 14-річна дівчина вразила своєю промовою, в якій нагадала про подвиг свого батька.

Володимира Рибака викрали у Горлівці 17 квітня 2014 року після мітингу на підтримку України, коли у зайнятому проросійськими сепаратистами місті він намагався зняти прапор сепаратистів «ДНР» з будівлі міської ради і повернути на чільне місце синьо-жовтий стяг. За декілька днів його тіло знайшли в річці Казенний Торець у Слов’янському районі з ознаками жорстокої насильницької смерті. В СБУ заявили, що у викрадення і катуваннях особисто брали участь громадяни Росії Ігор Безлер та Ігор Стрєлков.

«Україна поверне свою цілісність! Як казав мій батько: нам не закрити вуста, доки ми знаємо слова українського державного Гімну. Нам не закрити вуха, доки ми пам'ятаємо, як він звучить. Та ніщо і ніколи не зможе закрити наші очі, доки перед ними буде майоріти синьо-жовтий український прапор. Ніщо і ніколи не зможе зламати нас. Як не змогло зламати Володимира Рибака. Слава Україні!», - уривок з емоційної і щирої промови Марії Рибак під час урочистостей з нагоди Дня Прапора.

У цьому контексті згадуються нинішні апологети «примирення по-медведчуківські», які виходять з того, що є «Київ» і є «Донецьк», між якими нібито потрібен діалог і примирення. І є приклад Володимира Рибака, корінного мешканця Горлівки, який став на захист українського прапору. Розгнівані маргінали здали його окупаційним «правителям», а вже ті катували і вбивали героя. І хто перед ким має вибачатися? Хто попросить вибачення перед родиною Рибака? Перед родиною вбитого у Донецьку під час проукраїнського мітингу Дмитра Чернявського та всіма іншими родинами, де рідних вбивали лише за вірність своїй Батьківщині? Немає «Києва» і «Донецька», які мають «миритися» – боротьба йде між двома полюсами – Україною і антиукраїнською силою як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Примирення шляхом відмови України від самої себе із репресіями проти тих, хто з цим не згодний, нам не підходить. Не за те віддавали життя наші Герої.

«День» зв’язався з Марією РИБАК, про яку вже сьогодні можна впевнено сказати, що росте справжня патріотка, гідна свого батька – Героя України: «Коли підіймала наш державний прапор, я відчувала надію та воскресіння тієї думки, що прапор – це не тільки шматок матерії, а символ нашої держави і символ свободи. Для моєї родини це був важливий і хвилюючий момент, адже мій батько загинув, захищаючи цей символ. Виборюючи свободу, справедливість та розуміння того, що і чому вони повинні цінувати. З моменту того вчинку я навіть не подорослішала, а народилася як громадянка. До того я взагалі не цікавилась політикою, не розуміла суті процесів. Зараз я змінилася.

Навчаюся у Києві у 10-му класі, щодо майбутнього – не хочу загадувати наперед, адже як я зрозуміла за останні три роки – воно може бути непередбачуваним. День незалежності нашої держави для мене особисто дуже важливе свято. Я розумію фразу «наша країна» як «люди, які у ній живуть». Для всіх них я би побажала не втрачати надію, запал, який рухає вперед, не втрачати любов і віру у рідну Батьківщину, пам’ятати людей, які загинули, захищаючи рідну країну і їх самих. Нам потрібно бути незламними, як тому вчив мій батько».

Олена РИБАК, вдова Володимира Рибака:

- Цікаво, що історію про Володимира Рибака знає не тільки Україна, а і увесь світ. І на моє здивування, іноземці більше цікавляться, неповерхово копають і роблять правильніші висновки. Нещодавно про нього за кордоном вийшла стаття: «Є люди, які не бояться нічого». Це правильна характеристика Володі. Про нього знімають багато фільмів – Канада, Франція, Польща, зараз приїдуть німці. Тому що він загинув за загальнолюдські цінності – не за буденні питання, як пенсії або тарифи, а приналежність себе, особистості, до певного соціуму. Це фундаментальне, на  чому будуть рости наступні покоління. Святе, аксіома – як було для нього.

Він уже внесений до підручників з новітньої історії України, і це правильно – українці мають знати, що був такий вчинок, думати про те, що він зробив правильно, і в разі чого «я б теж так зробив». Володимир має стати прикладом.

У квітні цього року я закликала створити ініціативну групу, щоб притягнути винних у скоєнні цього злочину до відповідальності. Важко судити, чи було щось зроблено. Приїхали юристи і почали займатися цією справою професійно, ми навіть довго не могли знайти кінці. Знайшли з горем навпіл. Тих, хто на той момент представляв міську владу і були причетні до викрадення та захоплення міста, не затримано. Поки все складно і безрезультатно. Немає чіткого правового алгоритму – якщо ти винен, то відповідаєш. Притягнення до відповідальності регулюється не законодавчим шляхом, а на рівні міжособистісних відносин.

Для мене Незалежність – це жити на своїй землі, не бути під впливом Росії, яка хоче нас колонізувати. Незалежність – це коли можна розвиватися, а діти можуть обирати для себе будь-які напрями у себе вдома.

На мою думку, Україна як держава стала по-справжньому будуватися після 2014 року. Каденції Кучми, Януковича – це була імітація України. Більше того, все йшло в бік територіального розвалу. Потрібно змінювати законодавство, де б чітко прописувалися покарання відповідно до нашої ситуації війни. Ми хочемо робити правову державу, але законів, на які можна було б опиратися, немає – замкнуте коло. Потрібні зміни та люди, які хочуть їх впроваджувати. Ті, хто прийшли до влади вирішити свої проблеми – тимчасове явище. На нас з неба дивляться вже 11 тисяч тих, хто вірили в Україну, і заради них ми не можемо скласти руки.

Родина РИБАКІВ