Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Політична експансія олігархів чи вибір без вибору?

Щоб забезпечити рівні можливості участі в політиці, треба насамперед заборонити комерційну рекламу політичних партій на телеканалах
1 березня, 2021 - 11:54

Нашій державі потрібна система, яка гарантуватиме однаковий, на рівній основі, доступ людей до ухвалення управлінських рішень. А це означає, що треба спростити умови участі в політиці всім громадянам. Якоюсь мірою подібну тенденцію ми спостерігаємо і сьогодні. Із досвіду можу сказати, що побудова політичних партій «знизу» в Україні цілком можлива. Але такі партії під час виборчої кампанії опиняються в нерівних умовах з тими, які мають за собою олігархічний і медійний ресурс. По-справжньому народна партія, вибудувана знизу, зазвичай не має коштів на дорогу телерекламу, доступ до телеканалів, а тим паче свої телеканали. У підсумку – завдяки масованому піару на своїх каналах олігархи часто перемагають на виборах і приводять до влади сили, які складаються з агентів їхнього впливу і жодної користі країні не можуть принести.

Основним елементом успіху під час виборчої кампанії є просто пізнаваність кандидатів або партій, яких рухає чийсь величезний фінансовий ресурс. Тож не вміння управляти державою, не стратегія, не команда, яка може реалізовувати цю стратегію, а медіа, пізнаваність, а головне – фінансовий ресурс дають змогу системно перемагати на виборах в Україні. Щоб забезпечити рівні можливості участі в політиці, треба насамперед заборонити комерційну рекламу політичних партій на телеканалах. Це дасть змогу перевести вибори з площини віртуальних змагань політтехнологів у площину змагань ідей, особистостей, як це відбувається, наприклад, у США.

У розпал президентської кампанії в Америці також витрачаються сотні мільйонів доларів, але ці кошти вкладаються не в засилля вуличної реклами і не в пряму телевізійну агітацію. Ви там не побачите білбордів, сітілайтів, обклеєних рекламою під’їздів, автобусних зупинок і транспорту – цього там немає.

Основним інструментом виборчої кампанії є максимальна кількість заходів прямого спілкування з виборцями та відкритих дебатів, спочатку внутрішньопартійних, а потім і великих партій, в основі яких лежить оцінка стану країни і план дій у разі обрання кандидата. Так виборці бачать не відретушоване обличчя на білборді, а живого політика, оцінюють його фаховість, досвід, програму, бажання розвивати країну.

Бувши кандидатом у президенти України у 2019 році, я закликав усіх кандидатів (а їх було 41) на прямі дебати, де ми змогли б обговорити внутрішню і зовнішню політику, економіку, систему охорони здоров’я, освіту та всі складові нашого життя. Тоді я закликав кандидатів і телеканали ініціювати дебати між кандидатами не менше ніж 2,5-3 години. Але жоден з них на такий тип складних, глибоких, ґрунтовних і конструктивних дебатів не погодився.

Проте у мене все-таки були дебати з більшістю кандидатів. На жаль, сьогодні в Україні до дебатів ставляться радше як до телешоу, яке не несе за собою змістовності. Можливо, в майбутньому в президентських, парламентських чи виборах до сенату ці заходи відбуватимуться, як в інших демократичних державах. Адже політичні дебати – як елемент демократичного суспільства – мають давати виборцям змогу робити усвідомлений та об’єктивний вибір, а кандидатам показати свою компетентність, змістовно розкривати свої програми та плани щодо розвитку країни.

Така система має діяти і в Україні. Кожен учасник перегонів повинен мати рівні умови, змогу проявити себе на відкритих дебатах. Політична реклама має бути дозволена виключно на державних каналах і громадських медіа в однакових пропорціях для всіх учасників. Тоді перемогу на виборах отримуватимуть не грошові мішки, а ідеї та особистості. Інформація про фінансування політичних партій має бути відкритою і прозорою. Люди повинні мати доступ до такої інформації та чітко розуміти – хто і як фінансує партії.

У лютому 2020 року Національне агентство з питань запобігання корупції розподілило кошти державного фінансування статутної діяльності політичних партій на 2020 рік. Фінансування одержали п’ять політичних партій, які в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі на позачергових виборах народних депутатів України у липні 2019 року отримали не менше ніж 5% голосів виборців: «Слуга Народу», «Опозиційна платформа – За життя», «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», «Європейська Солідарність», «ГОЛОС».

За бюджетною програмою «Фінансування статутної діяльності політичних партій» Національному агентству у 2020 році затверджено видатки в обсязі 283 530 тис. грн. Із цих коштів пропорційно до кількості отриманих голосів виборців політичні партії отримують: «Слуга Народу» – 140 577 тис. грн; «Опозиційна платформа – За життя» – 42 538 тис. грн; «Всеукраїнське об’єднання Батьківщина» – 26 666 тис. грн; «Європейська Солідарність» – 26 410 тис. грн; «ГОЛОС» – 18 985 тис. грн.

Окрім цього, політичні партії «Європейська Солідарність» та «ГОЛОС» додатково отримують по 14 176 тис. грн за дотримання гендерних квот при формуванні виборчих списків – кількість представників однієї статі серед обраних народних депутатів не перевищує двох третин від загальної кількості народних депутатів, обраних від політичної партії. НАЗК забезпечило щоквартальне перерахування виділених з державного бюджету коштів політичним партіям у розмірі 25% загального розміру щорічного фінансування на початку кожного кварталу.

Щорічний обсяг фінансування статутної діяльності політичних партій, відповідно до статті 17-2 Закону «Про політичні партії в Україні», зі змінами, які набули чинності 18 жовтня 2019 року, становить 0,01 розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 1 січня року, що передує року виділення коштів державного бюджету, помноженого на загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі.

Виникають питання: то де ж ці гроші? як їх використовують партії, що мають пряме фінансування з бюджету? Відповідь бачимо на поверхні: гроші, вкладені у передвиборчу кампанію, повертаються тим, хто фінансував прихід до влади. А насправді ці гроші мають іти на розбудову регіональної структури партії, на кваліфіковані кадри. Ці гроші мають стосуватися тих партій, у яких сильна регіональна структура, кваліфікаційні вимоги, а не просто плата за голоси, які отримані на парламентських виборах. Не можна фінансувати партію, яка не має навіть центрального офісу і працівників. Де ці гроші? Тобто однією з кваліфікаційних вимог має бути обов’язкова загальнонаціональна структура та участь у попередніх місцевих виборах. Не можна фінансувати партію, що йде в парламент, якщо вона на місцевому рівні не працювала і не має ніякого результату.

Друга кваліфікаційна вимога – це сплата членських внесків: держава ставить умову, що фінансування політичних партій, які мають регіональну структуру, має бути пропорційним, наприклад 50:50. Партія мусить обов’язково збирати 50% з членів партії як членські внески, а ще 50% держава компенсуватиме, підтримуючи таку партію. Це дасть змогу справжнім ідеологічним партіям, які не залежать від грошових мішків, структуруватися й рухатися до влади. Спочатку до місцевої, а потім і до загальнонаціональної.

У 2020 році була змінена виборча система. Так, нам треба було йти за пропорційною системою, але за умови, що матимемо справжні політичні партії. І це державне завдання. Насправді ж відбулася бутафорія, бо низка місцевих феодалів перекупила маленькі партії, які не мали кваліфікаційних вимог, а олігархи вклали в нові проекти гроші. Отже, щодо якості політичної системи у нашій державі так нічого й не змінилося. Тож потрібно змінити кваліфікаційні вимоги до політичних партій, які можуть брати участь у місцевих та парламентських виборах, і змінити систему державного фінансування політичних партій. Саме ці кроки дадуть змогу поступово структурувати політичну систему нашої країни.

Україна проходить етапи розвитку демократії значно швидше, ніж весь цивілізований світ. І не дивно, що українці не раз помилялися у виборі, або ставали жертвами маніпуляцій кандидатів. Ми вже неодноразово наголошували, що українці вірять, вони готові довіряти навіть людям, які не мають ніякого досвіду управління державою, і сподіваються, що прийде порядна людина і відбуватимуться зміни в країні тільки на краще.

Громадянам також треба надати право висловлювати недовіру органам влади чи їхнім керівникам. Це теж форма невідворотності покарання – у цьому разі політичного. Іще один інструмент демократії, якого не вистачає Україні, – це право громадян самостійно ініціювати референдуми, насамперед з питань місцевого самоврядування.

Верховна Рада ухвалила закон про загальнонаціональні референдуми. Закон ухвалити можна, але ще потрібно розуміти механізми, які ефективно працюватимуть для реалізації закону. Основи проведення таких референдумів в законі закладені. Але нам ще потрібен такий закон і про місцеві референдуми.

Також ми неодноразово наголошували, що потрібно усунути будь-який дуалізм у системі влади, виключити дублювання функцій. Ніяких облдержадміністрацій та райдержадміністрацій не має бути, їх мають замінити виконавчі комітети відповідних обласних та районних рад. Дублювання треба усунути і в центральній владі. У попередніх розділах ми чітко прописували також роль президента, сенату та палати представників ВРУ.

Оптимізації управлінської структури сприятиме продумана децентралізація, що має починатися з наповнення місцевих бюджетів. Ще раз наголошую, що основне завдання громади – це збір податків. Кожна людина, яка мешкає на території громади і яка веде свою справу чи має власний бізнес, мусить сплачувати податки.

Якомога більше ресурсів і коштів має бути акумульовано на місцях для вирішення усіх господарських та управлінських проблем. Адміністративно-територіальна реформа мала будуватися на добровільному об’єднанні громад. А якщо їхнє злиття не дало користі, ця реформа мала передбачати й механізм добровільного роз’єднання громад. Сьогоднішня адміністративно-територіальна реформа з поділом на громади немає закладеної економічної основи, тому треба обов’язково думати про те, що ми маємо робити у випадку економічно нездатної громади. Яким чином місцеві громадяни мають ініціювати її розпуск та злиття з іншими громадами?

Загалом, в основі внутрішньої політики має лежати принцип демократії, традиційний для українців. Він полягає у незалежності законодавчої влади, підзвітності виконавчої, справедливості судової влади та максимальній самоврядності місцевої. Ці принципи були закладені ще у 1710 році в Конституції Пилипа Орлика і в дещо модернізованому вигляді сьогодні звучать так:

• глава держави – лише старший серед рівних, він так само підзвітний громаді, як і всі решта;

• парламент і народні депутати керуються думкою громади, і вона мусить мати прості інструменти відкликання депутата будь-якого рівня, якщо цей принцип порушується;

• НБУ та інші фінансові установи підзвітні громаді та парламенту й можуть вести свою діяльність виключно відповідно до волі громади;

• суд має бути справедливим і незалежним, що можна гарантувати через встановлення вікового цензу, виборність суддів, активне запровадження інституту суду присяжних, як це практикувалося раніше в Україні;

• правоохоронна система мусить гарантувати безпеку громадянам і бути також підзвітною місцевій громаді, що передбачає запровадження виборності керівників місцевих правоохоронних органів, що також було характерно для України козацьких часів;

• місцеве самоврядування має будуватися за принципом: все, що може вирішуватися на місцях, має вирішуватися на місцях. Бо ніхто інший, крім місцевої громади, не може краще знати її проблем та методів їх вирішення.

Віталій СКОЦИК, доктор економічних наук
Рубрика: