Польський виклик

Польський Сейм монолітно підійшов до «українського питання» і кваліфікував український визвольний рух проти комунізму, фашизму та польського націоналізму як «фашистський». Зайве казати, що це на руку РФ. Про пересічного поляка не ведемо мови: його регулярно навчали, як ненавидіти і зневажати «українських різунів» (популярна в Польщі збірна назва українців) і водночас продовжували безперешкодно вести мікроколоніальну, колоніальну і, як бачимо сьогодні, неоколоніальну політику, причому не лише щодо українців. Згадаймо, приміром, документальну стрічку про масові вбивства цивільного населення Литви, вчинені Армією Крайовою, який вийшов на екрани Польщі, проте був швидко знятий із програми.

Для польських політиків Майдани 2004-го і 2013 — 2014 років стали знаком того, що українське постгеноцидне суспільство все ще здатне на масовий опір та самоорганізацію. Опір, який злочинно й незаконно придушувався польськими елітами не лише в XX столітті і за який тепер українців закликають просити вибачення і зректися як хибного за своєю суттю.

Останнім доводом для польських націоналістів стало, вочевидь, перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери. Це остаточно переконало їх у тому, що українська політична нація формується на конкретних прикладах із минувшини і вважає їх такими, що були спрямовані на формування української державності. Державності, яку польські еліти категорично відкидали, часто йдучи всупереч власним стратегічним інтересам.

Про злочини поляків, скоєні з наміром знищити українську етнічність, я писала 2013 року, наголошуючи, що в української сторони — обмаль часу і що потрібне багатотомне коментоване видання архівних документів. На відміну від польських томів, які стали обґрунтуванням висновку Сейму і писалися польською стороною впродовж багатьох років, українське видання має бути поза контекстом політики та емоцій.

На українське суспільство чекає виснажливо довготривале інтелектуальне, академічне та психологічне протистояння з Польщею, незалежно від того, чи українська сторона продовжить традиційну глуху дефензиву, чи обере обдуманий, але активний шлях.

Щоб вирішити, в якому напрямку піти, потрібно розуміти європейський контекст польського кроку. Зупинюся, зокрема, на показовому для Західної Європи прикладі Австрії, котра, як і Польща, хоч і не в такій агресивній формі, відчуває й відтворює на інтелектуальному рівні фантомні болі за втраченими територіями Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ВІДСУТНІСТЬ ГОЛОСУ В ЄВРОПІ

Попри агресію Росії на сході України, деякі європейські країни не позбулися звички шанобливо схилятися перед Росією і спостерігають за всім, що відбувається в Україні, крізь призму «неомосквофільських» стереотипів мислення. Таке сприйняття Росії має глибоке коріння, значною мірою ідеологічне і, звісно, фінансове підґрунтя, особливо це стосується ліворадикальних та ультраправих європейських сил. Проте ця тема занадто розлога, щоб зупинятися на ній детальніше.

Судячи з того, що саме сьогодні доводиться чути студентам і вільним слухачам Віденського університету на лекціях багатьох істориків та літературознавців, то, з одного боку, відчутно посилюються антиукраїнські настрої викладацького персоналу на рівні професорів і докторів (звісно, під гаслом «треба знати правду») та їхня тенденційність щодо української історії. А з другого — спостерігаємо опосередковане визнання російської величі та права РФ на політику завойовника. Той факт, що такий підхід у політичному аспекті — гол у власні ворота, зрозуміло кожному, проте це не впливає на академічну інтерпретацію української історії.

Я вже мовчу про проблему фактичної відсутності україністики при європейських університетах. Натомість русистика і полоністика десятиліттями плідно працюють і процвітають.

На лекціях з історії у Віденському університеті студентам із усіх країн світу по кілька разів за лекцію повторюється, що ОУН-УПА були, безсумнівно, тотально фашистськими й антисемітськими формуваннями. Тих, хто хоч якось ставить такі твердження під сумнів чи просто уникає однобоких узагальнень, ігнорують. Першими у списках рекомендованої літератури стоять тексти Россолінського-Лібе і Ко. Вони є програмними. Крім того, я не пригадую, щоб за останні роки на академічні дискусії чи на доповідь до Відня запросили би, скажімо, Володимира В’ятровича, натомість регулярно оплачують візити тих, хто повторює мантру россолінських.

Головна проблема полягає в тому, що наразі в багатьох країнах Європи суспільство не готове до повноцінної та всебічної дискусії на різні теми історії України. Українців як етнічну спільноту на університетських семінарах науковці трафаретно називають, зокрема, «народом селян», який в історичному плані «не може претендувати на Київську Русь» як свою попередницю, бо українці ніколи не були «панівною нацією». Часто в аудиторіях університету від викладацького персоналу лунають тези про те, що Голодомор, мовляв, був випадковістю... В такому напрямку виховуються європейські студенти, серед яких — майбутні науковці.

В України на Заході немає «обличчя», попри так звану культурну дипломатію, яка, безумовно, важлива, але є далеко не вирішальною і такою ніколи не стане.

Тільки нещодавно Європа почала розуміти стратегічне значення України і те, що ХХ століття давало європейським країнам чимало шансів допомогти Україні стати державою, проте вони воліли мати справу із сильною Росією, аніж з вільною Україною. За ігнорування цього шансу Європа заплатила свою ціну. Щодо неї, а також щодо того, чому саме тепер, коли в Україні, тобто на сході Європи, йде неоголошена війна з боку Росії, а на заході Європи — оголошена війна з боку терористів та «гібридна війна» з боку тієї ж Росії, чимало науковців Західної Європи й надалі не в стані подолати свої комплекси і страх перед Українською державою та її історією, — про це колись напишуть наступні покоління істориків.

ТАВРУВАННЯ НА ПРАВОВОМУ РІВНІ: QUI BONO?

Попри те, що ЄС часто звинувачує Польщу в посиленні правих настроїв, польські політики теж беруть на озброєння тактику таврування і звинувачення тих, у кому з якихось причин вбачають небезпеку.

Таврування — це тактичний хід, який завжди себе виправдовує, бо заганяє об’єкт в оборону, ставить перед потребою виправдовуватися. А виробляти комплекси неповноцінності є випробуваною зброєю щодо противника, який ось-ось набере сил і стане на ноги.

З Україною це просто — вона академічно не готова до захисту, фактично ослаблена війною, та ще й, до того ж, у стані війни певною мірою залежна від ставлення до себе з боку ЄС, багато країн якого так і не зрозуміли трагедії посткомуністичних країн та суть визвольних рухів Центральної та Східної Європи, залишаючись в омані російських міфів про Росію як «носія слов’янської цивілізації» та «колиску трьох братніх народів»...

Що потрібно розуміти українській політичній нації для самозахисту? По-перше, виходити з того, що, даруйте мені не дуже постмодерне порівняння, польська сторона обрала політику хижака щодо травоїдних, і від неї нескоро відійде. Саме зараз це потрібно зрозуміти і зробити належні висновки. На жаль, з історії України знаємо чимало прикладів того, що українці реагують на небезпеку лише тоді, коли їх хапають за горло, бо їм переважно не вистачає аналітичних здібностей вирахувати й розпізнати небезпеку заздалегідь.

Висновок Сейму має стати імпульсом до цивілізованої та державницької відповіді, спрямованої на збереження не просто іміджу України, а її права на власну історію та історичні постаті. Цю відповідь має бути почуто не тільки в Польщі, а й в усій Європі. Водночас потрібно очікувати, що рішення Сейму від 22 липня 2016 року буде підтримано аналогічними резолюціями в Росії й тих європейських країнах, які перебувають під путінським впливом, і перегляду не підлягатиме.

По-друге, варто розуміти, що ЄС і без польських внутрішніх проблем ослаблений кризою з біженцями, стрімкою ісламізацією та радикалізацією Європи, протестами громадян ЄС проти правлячих партій та їхньої міграційної та економічної політики і, зрештою, підсиленням правих настроїв серед населення, яке до цього часу було беззастережно відданим демократичним цінностям. Після останніх терактів в ЄС зникло елементарне відчуття безпеки в щоденному житті, яке європейське суспільство поряд з добробутом цінувало найбільше.

Про об’єднану й мирну Європу говорити вже, на жаль, не доводиться — з огляду на згадані проблеми захиталася як ідеологія, так і сама політична конструкція Європи. Як Європа себе рятуватиме, і чи вдасться їй це зробити після десятиліть стратегічних помилок та короткозорої політики, покаже час.

По-третє, не потрібно сприймати ситуативну проукраїнську політику Польщі як ознаку сусідської приязні. Це одна із стратегій польського самозахисту, зокрема, проти потенційної російської агресії, об’єктом якої Польща може легко стати.

Не варто наївно вірити в те, що «карти поляка», які видаються багатьом українцям, відкритий і часто безплатний доступ до освіти в Польщі для української молоді, фінансування курсів польської мови в Україні, візові центри в багатьох містах тощо спрямовані на те, щоби зміцнити в українців поняття державності й дати їм гідну освіту. Над питанням «кресів» працюють польські політики і науковці давно, тим часом як українська сторона, зрештою, як і білоруська та литовська, делікатно мовчить, офіційно навіть не заперечуючи проти використання цього поняття «східні креси». Пасивність і псевдодипломатичність у питанні польсько-українських відносин після висновку Сейму матимуть драматичні наслідки для України.

КОНСЕРВАЦІЯ ПРОБЛЕМИ

Часто доводиться чути, що, мовляв, «нехай уже буде», немудро встрявати в суперечку з тим, від кого буцімто залежні, зберігаймо спокій, будьмо дипломатичними, не треба поводитись, як польські горлохвати. А там, дивись, настане час, і «ми станемо на ноги, і тоді скажемо своє слово».

До висновку Сейму, з огляду на ситуацію в Україні, я теж була такої думки, наполягаючи водночас на тому, що має відбуватися міждисциплінарна робота над багатотомним академічним виданням коментованих архівних матеріалів про злочини польської сторони, причому не лише у воєнний, а й у мирний час. Мають бути опрацьовані й опубліковані матеріали щодо всього періоду колонізаторської політики Польщі в Україні, бо фрагментарність — це формат польського підходу, адже дає змогу інтерпретувати події на Волині не як наслідок злочинів польської сторони, а як щось ізольоване.

Те рішення Сейму — це нервовий крок колишнього колонізатора щодо втраченої колонії. Колишні імперії хворіють на одну і ту ж хворобу — вони вважають себе вічними, а підкорені національності — об’єктами, приреченими на асиміляцію, тобто зникнення. Нервовість Польщі пояснюється, зокрема, нерозумінням того, що навіть постгеноцидні суспільства виявляються більш живучими, аніж власна імперія.

На жаль, чекати, доки «станемо на ноги», уже не доведеться, бо рішення Сейму є першою за роки незалежності України далекоглядною спробою таки не дати їй звестися на ноги.

Українська сторона в державницьких інтересах зобов’язана дати відповідь — не агресивну, а цивілізовану, тобто фундаментальну, об’єктивну і таку ж далекоглядну і з державницької позиції, яку обрала для себе Польща. Лише таку мову розуміє сучасна і розумітиме майбутня Польща. Тому потрібні глобальні кроки з боку українського політикуму.

По-перше, уряд України повинен фінансувати багатотомне академічне дослідження проблематики польських злочинів над українцями у воєнний та мирний час за весь період колонізації з архівними даними на міждисциплінарному рівні, а також публікацію результатів українською, польською та англійською мовами.

По-друге, уряд повинен фінансувати чи, принаймні, посприяти знайденню коштів для відкриття нехай невеличких факультетів україністики при найбільших університетах Європи і уможливити в них роботу українських науковців, які запропонували б Заходу якісно нові тези, зокрема, щодо польського питання і щодо комуністичних злочинів та геноцидів.

Колись в Україні йшлося про створення українського Пантеону за аналогією до польського Вавеля чи Пантеону в Парижі. Однак чомусь українці, на відміну від поляків та французів, не наважуються створити пам’ятник тим, кого вважають своїми видатними постатями і могили яких регулярно й безкарно плюндрують за кордоном. Такий Пантеон був би потужним аргументом і виразним сигналом на державному рівні. Україна повинна зробити все, щоб Європа прочитала, побачила і зрозуміла її історію, а також, щоб почула її науковців.

Обраний польськими елітами напрямок звинувачення України у фашистському минулому триватиме постійно, рухатиметься по висхідній і матиме підтримку в низці країн Європи. Треба готуватися до того, що кожного року в липні на Волинь ітимуть ходи поляків. На цьому ґрунті здійснюватиметься медійна пропаганда і влаштовуватимуться провокації під аплодисменти Кремля.

Якщо уряд і Президент України після 22 липня 2016 року не визнають питання політичного та історичного статусу визвольного руху України ХХ століття, зокрема в контексті відносин з Польщею як один із політично пріоритетних, то вони законсервують величезну проблему, яка стане для України і наступних поколінь політиків міною уповільненої дії.