Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Про синергію нації

Кандидат на найвищу посаду ще до висунення і формування команди мусить бачити українську національну ідею в архітектурі розбудови держави
21 червня, 2018 - 12:22

Після статті Віктора Андрущенка «Українське життя в транзиті» («День», 2018, 4, 11 травня) виразнішими бачаться звичні імперативи трансформаційного суспільства: воно не тільки перехідне, а й усі пов’язані зі змінами труднощі треба пережити разом. Світло «в кінці тунелю» знаменує вихід із транзиту, однак лише «слідом за ним — суспільство сталого людського розвитку». І до такого розвитку може наблизити «тільки згуртована суспільна праця креативних, творчих, об’єднаних людей у єдину потужну спільноту — український народ».

У транзитному соціумі якнайшвидше треба зупиняти гонку особистих амбіцій, перемогти на війні загарбника, а не за будь-яку ціну опонента; не міняти під себе Конституцію, політичний дизайн тощо.

Усе це змушує задуматися: чи поступ можливий без позитивного сприйняття української національної ідеї (УНІ), її використання як дорожньої карти розробки сучасної стратегії розвитку України, проведення наукових пошуків інформаційно-просторової, інноваційно-інвестиційної її моделі, реалізації євроінтеграційних намірів і здійснення перспектив прориву на простори цивілізованого світу? Що гірше, девальвація УНІ сприяє забуттю інших максим: занепад націй не в транзиті життя, а поділі люду, втраті загальнонаціональних духовно-культурних цінностей. Шляху від поділу до занепаду не оминути, не об’єднавшись. Нині фактично в Україні всі партії — лідероцентричні, жодної ідеологічно — загальнонаціональної, що бачила б себе в Україні, а не Україну в собі. Дарма, що вона регіонально поділена, денаціоналізована, дезорієнтована транзитом, турбулентною економікою і девіантною поведінкою псевдоеліт. Зате є вигідною для приватних інтересів та сімейних гешефтів олігархату. І вже мало хто думає про пан-українські проекти, міжнародний імідж України, підтримку прийдешніх поколінь усередині країни, а в діаспорі — поготів, тобто про розвиток українства як вектора майбуття самодостатньої нації.

Це актуалізує нагальність опрацювання ідеологічних засад стратегії національного державотворення, яку, прийнявши у ВР, можна було б протиставити зловмисним спекуляціям українофобів щодо УНІ; вибору, як слушно наголошує професор Андрущенко, ідеології плюралізму чи монізму, парламентсько-президентського чи президентсько-парламентського устрою, виборчої системи, удосконаленню головних положень Конституції України.

Отже, не маючи всеукраїнської світоглядної ідеології; ба більше, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних режимів, боїмося думкою доторкнутися до своєї Ідеї як своєрідного обруча національних сил, ще остаточно не роз’єднаних; до синергії еліт — носіїв наших культурно-історичних традицій та одухотвореного інтелекту, що творить добро. Не опрацювавши стратегічних складових УНІ, програватимемо далі інформаційну війну в гібридному протистоянні цинізму загарбника, його злочинно-пропагандистського опіуму «русского мира», яким споювали і далі споюють задля роз’єднання й поневолення нас (і         не тільки нас).

Національна ідея — категорія, властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, які, усвідомивши свою окремішність, стали націями. Незалежно від дискусій, поглядів та підходів до формування УНІ нація зобов’язана об’єднатися і консолідуватися навколо визнання, що історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла: «Країна без холопа і пана» — через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА: «Здобудеш або вмреш», — до сьогоднішніх Майданів на захист євроінтеграційного вибору розвитку України в системі модерних світових держав, за досягнення життєвих стандартів та цінностей цивілізованого світу.

Перед керівництвом, якщо воно насправді є духовно-інтелектуальною елітою, яка не лише в передвиборчий період традиційно гучно представляє свої обіцянки, шокуючи публіку, а насправді чи хоче і може удосконалювати чвертьвікову практику державотворення, — актуалізуються передусім два основоположних завдання. Перше: об’єднати і консолідувати націю. Без сконсолідованої громадянської нації закласти міцний підмурівок нашого державотворення, націлити його на перемогу, деокупацію, декомунізацію чи деолігархізацію — неможливо.

Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широка соціалізація УНІ — зцементована на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях, — соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні міжнародні відносини та співпраця.

Кандидат на найвищу посаду в державі ще до висунення (самовисунення), до формування команди мусить бачити УНІ в архітектурі розбудови, щоби не губитися від запитання: яку Україну будувати?

Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження здобутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах.

Стратегіювання — це вищий рівень державного управління, що може вимагати ухвалення нових законів, розробки окремих програм, стратегій та їхнього інформаційного, науково-технічного й фінансового забезпечення. Тільки трансформувавши складові УНІ в стратегеми розбудови, можемо відповісти на такі запитання: «Хто я?» і «Що зробив для Української держави?». У такому сенсі стратегеми — це генеральні напрямки державотворення, за дорожньою картою яких має рухатися й самовіддано працювати і людина, і нація, аби не впасти (чи не «допомогли» сусіди) в небуття.

Лише за такого всебічного врахування пакету всіх названих (і незгаданих) чинників можна правильно вибрати стратегію перемоги на сході, де національна Ідея стане її наріжним каменем. Цей камінь для нас — не спеціально виготовлений агломерат для подальшої імперської переплавки задля возвеличення нового самодержця; не штучний пропагандистсько-гібридний конгломерат, створений для розширення панування над іншими народами та їхнім визиском, а скелеподібний витвір. І лише набувши, за І. Франком, якостей, які є властивими розвинутим націям, зруйнувавши стіну перешкод, зокрема сусідів, зможемо прокласти «хоч синам, як не собі» широкий шлях у вільний світ. Тоді євроінтеграційні заходи, культурно-показові ін’єкції матимуть не лише мобілізаційне, а й когнітивно-філософське сприйняття і світоглядно-об’єднавчу спрямованість.

Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині, її свідомості й ментальності. Ми втратили частину нашої території, але не зменшилося почуття соборності українства. Рівно ж — українська Україна не дає підстав спекулювати гаслом: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні і працюєш задля її добра, ти — українець. Проте українськість як ексклюзивний здобуток нації потрібно не лише зберегти, а й розвивати в розмаїтому суцвітті прогресивних досягнень людства.

Щоб через межове становище не втратити свою етнічну тотожність, власний імунітет (опірність) протистояти тотально-ідеологічній машині деукраїнізації, сучасному малоросійству, — керуймося не лише людино-націєцентричними цінностями, а й активніше використовуймо колосальний прорив цивілізованого людства в науково-технолого-технічній сфері. У такий спосіб акумулюються принаймні три стратегічних напрямки державотворення: зміцнення соборності народу (територіально-просторової, когнітивно-творчої, патріотично-синергійної та ін.), розвиток національної ідентичності (мовно-інформаційної, ментально-культурної та ін.) і євроінтеграційні виклики щодо досягнень високих життєвих стандартів (умови праці, рівень її оплати, соціальний захист, медичне забезпечення, відпочинок, спорт і т. ін.) через гідне запозичення інсайдерської інформації та прогресивного цивілізованого досвіду.

Степан ВОВКАНИЧ, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments