Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Батько звільняв Ростов-на-Дону від фашистів...

А нині знайомі з Росії ставляться до мене як до ворога
27 лютого, 2015 - 14:21
МІЙ БАТЬКО У СЕРПНІ 1945 РОКУ — ПІД ЧАС ВІДПУСТКИ НА ОДИН МІСЯЦЬ ПІСЛЯ ДОВГИХ І ТЯЖКИХ ЧОТИРЬОХ РОКІВ ВІЙНИ. А ВЖЕ З ВЕРЕСНЯ — МАЙЖЕ РІК У СКЛАДІ ЗАЛІЗНИЧНИХ ВІЙСЬК ПОНОВЛЮЄ СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВИЙ ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВУЗОЛ МІСТА БАКУ. ПОВЕРНЕТЬСЯ ВІН ДО ДРУЖИНИ І ДІТЕЙ ЛИШЕ У ВЕРЕСНІ 1946 РОКУ / ФОТО З АРХІВУ АВТОРА

Шановні друзі! Щиро вас вітаю!

Дозвольте почати розмову з вами з далеких часів Другої світової війни, коли вирішувалося питання звільнення від фашистів Ростова-на-Дону.

За розповіддю мого батька, це відбувалося в лютому 1943 року. Мій татко Цапко Іван Федорович на початку війни був командиром взводу 16 запасного залізничного полку. На фронті — з першого дня війни до останнього. Дійшов до Берліна і з великим задоволенням поставив свій підпис на стінах Рейхстагу.

Понад двадцять років тому він мені розповів про підготовку шляхів нашим військам для вирішального наступу на ворога.

«У лютому 1943 року я брав участь у відновленні мосту через ріку Дон у станції Аксай. Я був заступником командира роти по технічній частині. Мені довелось керувати ротою чисельністю 75 чоловік. Наше завдання було: відновити 1300 метрів дерев’яного мосту, укласти понтонний міст і протягнути залізничну гілку. Техніка залишала бажати кращого: трактор, домкрати, лебідки, троси. І найголовніше — людські сили: підводники і солдати залізничних підрозділів. Працювати було дуже важко і небезпечно, тому що німець до 4-х разів на добу прилітав бомбардувати нас. Виконуючи у таких умовах завдання, я втратив сім бійців, сам був легко поранений і контужений. Гадаю, що ця робота сприяла успішному наступу наших військ, які звільнили Ростов-на-Дону», — скромно закінчив свою розповідь татко...

Радянська військова хроніка цю подію зафіксувала (мовою оригіналу) наступною фразою: «14 февраля 1943 года Войска Южного фронта, преследуя отходившего противника и форсировав по льду р. Дон, освободили от врага г. Ростов-на-Дону» (вид. «СССР в Великой Отечественной войне  1941-1945 гг. Краткая хроника». Военное издательство Министерства обороны Союза ССР).

А татка за цю операцію було нагороджено Орденом «Червона зірка».

Повертаюсь до сьогодення, коли з території Росії, і саме з Ростовської області на землю Донецької області України завозиться так звана гуманітарна допомога терористам у вигляді важкої зброї: «Градів», «Смерчів», «Ураганів», БТРів, танків, мінометів, ракетних установок та живої сили.

Слава Богу, що мій татко не бачить того, що відбувається на його рідній Донеччині, звідки його коріння: він пішов у кращі світи ще у 1996 році у віці 85 років...

Я називаю Путіна Геростратом XXI століття, який у своєму у честолюбстві знищує міста і села України. Гине мирне населення, жінки і діти, зруйновані їх будинки, знищуються духовні цінності.

Сьогодні мої друзі, знайомі з Росії до мене ставляться як до ворога, тому що у нас «идет гражданская война» і ми — «братоубийцы, бандеровцы і фашисты» — вбиваємо росіян. Вони впевнені, що російських військ і зброї на території України немає: то американська армія і зброя. Відверта дезінформація та просто брехня властей Росії спрацьовує на 99,9% її населення.

Одна десята відсотка населення — російські люди, які спромоглися мужньо висловлювати свої думки, називаючи речі своїми іменами. Вони визнають агресію Росії щодо України і щиро кажуть нам: «Простите нас!»

Але це — «малесенька шопта», яка не може змінити ставлення більшості населення Росії до війни, підло розпочатої її лідером проти миролюбного народу.

Швидкого прозріння народу Росії не слід очікувати найближчим часом.

Однак прискоренню пробудження росіян можуть сприяти тисячі загиблих синів Росії, у війні на території України, за яких влада платить батькам 5 млн рублів, а за поранених — 3 млн рублів, щоб вони мовчали про своє невимовне горе. І вони мовчать!!!

Тож тримаймося, друзі, бо ми того варті! Нехай наше слово, добірне слово правди допоможе нам досягти бажаної перемоги над ворогом!

Дякую вам, що ви у мене є.

Валентина ЛИТВИНОВА, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments