Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Без дому ми – безхатченки

Волиняни — про те, чому потрібно боронити Україну і чому так живемо
16 січня, 2015 - 13:12
Без дому ми – безхатченки
Фото з архіву "Дня"

Мирослава ЦЮП’ЯХ, журналіст, волонтер (селище Шацьк):

— Живемо в такий час, коли відпала потреба шукати щастя десь далеко, в захмар’ї. Перестало радувати матеріальне, натомість тішить спокійна домашня обстановка, можливість почитати улюблену книжку, а ще хороші новини з передової і добрі справи для солдатів. Повернулися додому після тримісячної служби в одній із гарячих точок сходу України — місті Дебальцеве — бійці батальйону територіальної оборони «Волинь». Коли сотні наших героїв вийшли зі спецпотяга на вокзалі у Володимирі-Волинському, —  втомлені, невиспані, не голені, у пропаленій формі та стоптаному взутті, проте усміхнені, оце й було щастя для їхніх рідних і волонтерів. У складі тербатальйону проходили службу і шість солдатів із Шацького району. Дякувати Богу, всі вони живими і здоровими повернулися додому.

Не може не радувати, що в нашому озерному краю міцнішає волонтерський рух. Задля того, щоб нагодувати, вдягнути і спорядити на війну солдатів, було створено кілька об’єднань волонтерів. У цьому напрямку активно працює і місцева влада. Святі різдвяні вечори цьогоріч не тихі та спокійні, а гучні й відповідальні. Від хати до хати ходять ряджені, співають колядки і щедрівки, а небайдужі люди щедро наповнюють міхи грошима, за які буде придбано  бронежилети, розгрузки, каски, спальники, форма і взуття для наших бійців. Бо ми всі розуміємо: якщо не зупинимо те лихо на сході, воно прийде під наш поріг.

Добре, коли після насиченого дня і вечора випадає вільна година, яку можу присвятити читанню. Все, що написано українським письменником Юрієм Щербаком, є моїм улюбленим. Зараз жадібно всотую в себе кожне речення відомої трилогії «Час смертохристів», «Час Великої Гри», «Час тирана». Сенсаційні, пророчі книжки виводять на поверхню весь бруд української політики, оголюючи причини всіх наших бід і водночас застерігаючи від катастрофи — можливого наслідку владних злодіянь. Дати б ці книжки почитати нашим парламентарям-урядовцям... Тоді, може, не було б солдатських одкровень про  невдягнутого бійця і військову форму, пошиту як для підлітка; про те, що держава дала своєму захиснику... одного лише ременя, рештою забезпечили волонтери. Не було б неграмотних командирів і судів над патріотами, Іловайського котла і пекла в аеропорту Донецька. А в післямайданному тилу — паралізованого Закону і кримінально-корупційного шабашу, відгомін якого доходить і до нашого провінційного Шацька. Вирубуються  і вивозяться предвічні ліси, крадеться і продається пісок, дикими методами йде поділ сфер впливу; роздаються можновладцям привабливі, біля озер, земельні ділянки — у час, коли прості люди роками ллють сльози на місцевих сесійних засіданнях заради заповітних 10 сотих на будівництво житла. Зі сповіді Ігоря Гайдука, головного героя трилогії Юрія Щербака: «...Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення...» Стануть ці слова пророчими чи лишаться фантазією геніального автора — вирішувати нам.

Тетяна МАРЧЕНКО, машівський сільський голова (Любомльський район):

— Нещодавно зі сходу України, куди у зону так званого АТО пішов добровольцем, повернувся на ротацію один із наших сільських голів. Екіпіруватися йому свого часу допомагали не тільки всім, як кажуть, селом, а й колеги-сільські голови. Каже мені, що по-іншому почав цінувати не тільки життя, мир та Україну, а навіть таку знайому природу рідного краю. Був у лісі, бачив комах, чорну ластівку... І таке все, каже, мені воно рідне й дороге. Але і за це доводиться сьогодні боротися, за те, щоб і нащадки наші могли цим потішитися. Бо якимось дивним чином виявилося, що лісові масиви, які були у підпорядкуванні місцевих мисливців, передали в оренду на не один десяток років приватному підприємству. У районі понад 700 членів товариства мисливців і рибалок, і коли кілька сотень міцних чоловіків прийшли на сесію районної ради, то це була вражаюча картина. Але і райраду не питали, коли «у верхах» ухвалювали рішення передати ліси приватникам. Хлопці кажуть: знаємо ми, як вони природу оберігають. Вибивають усе життя. Один із наших сільських голів має родину у Польщі, з якою межує наш кордон. Порається з родичем на полі, а на узліссі — п’ять диких косуль спокійно собі ходять, і так близько до людей! Картина, немислима для України. Але чому? У нас в районі є ще такий жарт, що коли волинський кабан перейде кордон з Польщею, то вже назад не повернеться, а проситиме там політичного притулку. Бо там про природу дбають. Наразі питання про оренду лісів «вивчається», починають підмовляти рядових мисливців, але я вірю, що ніші люди тут не здадуть своїх позицій.

Марія ДОМАНСЬКА, громадська діячка:

— «В чем сила, брат?» — запитує герой Сергія Бодрова у ситого американця в фільмі «Брат-2». А в чому сила? Хто сильніший в Україні? У 1990-ті була сильна мафія — злочинний бізнес, який вирішував питання грошей та влади з допомогою пістолетів та крутіння законодавством то вліво, то вправо. Тепер питання: а що змінилося? Такі думки насуваються ледь не щодня, коли очікуєш після світлої революції змін. Зокрема змін у серцях та головах людей. Чому? Бо страх керує нашим народом. Але чому страх смерті, який так близько ходить біля нас, останнім часом не може переконати людей у тому, що щось та й змінилося? Похоронів побільшало, у Луцьку та й загалом на Волині мало не що два тижні прощаються із Героями. Хіба не змінилося? Так, бабуся, яка з решток пенсії прийде та принесе букет квітів на поховання бійця... У неї точно змінилося щось усередині. Бо вона готова віддати останнє, щоб вшанувати гідних Українців, які поклали своє життя. Але за що? За те, щоб інші далі крали, проїдали, вбивали, не змінювалися і не змінювали, брехали і гралися в ігри з людськими долями?

Здається, багато запитань, на які важко знайти відповіді, бо як змінити істоту (бо то не людина), яка обікрала людей, свої гріхи замолює у владики, цілуючи йому руку і, не забуваючи кілька тисяч віддати на церкву (щоправда прощення гріхів і досі купують). Потім сідає у свій джип №5 (бо ще чотири стоїть у гаражі), та їде «рішати свої вапроси» на околицю міста, де в атмосфері жіночого задоволення, алкоголю, зброї, а ще буває і наркотиків, про все домовиться і все в нього буде «пучком». І байдуже, що десь війна, що десь вмирають люди, і що світ змінився. За гроші й світ можна купити. Хіба ні? А тим часом старенька бабуся, яка тоді віддала рештки пенсії, їде в тролейбусі та думає: «Бідні дітки, як вони там на фронті? Тут всі зараз бідують, грошей нема, криза. Але нічого, треба буде їм шкарпетки зв’язати. О, і ще дам 200 гривень, як поштарка пенсію принесе, їм на теплий одяг, бо ж мерзнуть в окопах». Та поза цим сумом, є одна така річ в Україні, яку я не можу пояснити, але яка, напевне, нас і не відпускає з цієї відверто проклятої землі. Це якась магічна містика, яка живе у лісах, озерах, горах нашої країни і рятує нас від того зла, яке панує зараз на нашій землі.

Нещодавно я була в США. Не вистачить слів, щоб описати все те, що мене вразило. Економічний рай. І люди хороші, привітні. Мені, чесно, не хотілося повертати додому, було бажання ще пожити тут трохи, більше зрозуміти, як їм це все вдається. Та от, лечу останнім літаком із трьох, які вже пройшла, дивлюся в ілюмінатор на Київ та розумію: «Я вдома». І тут приходить оце душевне задоволення (гадаю, хто приїздить додому, знає це відчуття). У цей момент якось думаєш: «Так, він поганий!», але ж це дім. А дім завжди люблять. Без дому — ми безхатченки.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ