«Бывают странные сближения»

Слова, винесені в заголовок, належать великому Олександрові Сергійовичу Пушкіну. Я згадав їх недарма: важко назвати інакше, ніж «странными сближениями», деякі збіги у подіях, їхніх рушійних силах і, цілком можливо, в наслідках того, що відбувається нині на території півострова Крим, і тим, що описано в надзвичайно популярному три десятиліття тому романі «Острів Крим».

Збіги навіть у прізвищах. Ну, по-перше, у прізвищах автора «Острова...» та нинішнього кримського «прем’єра». Обидва вони Аксьонови.

Не хочу, щоб мене звинуватили у блюзнірстві, тому одразу зауважу, що глибоко шановане мною ім’я блискучого російського письменника, володаря дум ліберальної інтелігенції радянських часів, одного з упорядників і авторів позацензурного альманаху «Метрополь», який збурив літературне середовище СРСР кінця сімдесятих років минулого століття, Василя Аксьонова, є відомим в усьому світі. А от ім’я нинішнього «очільника» виконавчої влади Криму Сергія Аксьонова донедавна було знайомим, як подейкують, здебільшого лише вузькому колу місцевих правоохоронців.

Утім, якщо раніше при згадці зв’язки «Аксьонов і Крим» у більшості жителів пострадянського простору, навіть у тих, хто не вважав себе любителями читання, виникала чітка асоціація з письменником і книгою, то тепер — з анексією Криму, «зеленими чоловічками» та агресивним політичним персонажем, який з’явився «нізвідки» і вже відіграв у його сучасній історії доволі зловісну роль.

Принагідно зауважу, що серед третьорядних персонажів роману згадується і такий собі Мєшков, який бере участь у певному політичному русі. В недавній історії Криму також був Мєшков, перший і останній президент автономії, якого українські правоохоронні структури з ганьбою витурили з Криму в 1995 році, і який після початку російської окупації знову повернувся на півострів.

Але головні подібності в іншому.

Роман написаний в жанрі альтернативної історії. Звідси, до речі, і його назва, відповідно до якої Крим не півострів, а острів. Саме це дало авторові можливість вибудувати сюжет про те, як на півдні європейської частини СРСР з часів громадянської війни утворилася держава з геть протилежним радянському політичним устроєм. Засновниками її стали колишні білогвардійці, які відбили наступ червоних військ і закріпилися на острові. З плином десятиліть невеличка країна досягла процвітання і розквіту, розбудувала потужну економіку, створила власну промисловість, потужні збройні сили, розвинула інфраструктуру, а в політичному житті досягла демократичних стандартів, за якими живе весь цивілізований світ. Усе це разюче відрізняється від того, як і чим живе країна за широкою (у романі) протокою, яка відділяє Крим від материка. Проте ця різниця все більше непокоїть громадян острівної держави — вони відчувають себе росіянами і хочуть бути причетними до долі Батьківщини своїх батьків. Що ж до самих батьків —  колишніх білогвардійців, то їх залишається дедалі менше. Відтак все значнішу  роль у політичному житті Криму починають відігравати їхні діти і онуки, які ностальгують за життям, якого більшість із них ніколи не бачили. Утворюється навіть громадська організація під назвою «Союз Общей Судьбы» (скорочено «СОС»), яка, врешті-решт, виграє чергові вибори, створює парламентську більшість і голосує за приєднання до СРСР. Кінець очікуваний: до Криму входять війська, починається терор і першими від нього потерпають ті, хто щиро мріяв про щасливе возз’єднання.

Певна річ, у реальному житті говорити про процвітання Криму у складі України не доводиться. Як, утім, і про процвітання інших її регіонів. Це, до речі, й стало однією з найважливіших причини соціального вибуху в нашій державі, який змінив у ній політичну реальність. І  все ж таки, все ж таки ...

«Зелені чоловічки», що вони, здається, надовго оселилися в автономії, агресивно налаштовані козаки та інші добродії з Росії плюс усілякі підозрілі «самооборонівці» атмосфери затишку в реальному Криму не створюють. Початок перерозподілу власності на півострові теж ентузіазму, напевно, нікому не додасть. Так само, як і те, що курортний сезон, який, як відомо, годував кримчан цілий рік, цього року втрачений, та й яким буде у роки наступні — невідомо. Не хочу бути поганим пророком, але здається мені, що найближчими місяцями романтиків-ентузіастів «возз’єднання» чекатиме низка розчарувань, майже така ж сама, яка чекала й на героїв роману.

Звісно, аксьонівський  «Острів Крим» не набув би такої популярності, якби в ньому просто змальовувалися політичні катаклізми вибудуваної фантазією автора фантастичної держави. Але в ньому була ще точна і зла сатира на тогочасну радянську дійсність (книгу написано в 1979 році), на життя радянського бомонду, мораль тодішнього керівництва держави (читай, партноменклатури) і навіть на тодішніх російських націоналістів, які, попри  позірне «вільнодумство», заради теплого місця у владі та доступу до тодішніх «аладдінових печер» — розподільників для номенклатури були готові на все. Певна річ, були в романі й яскраві герої. Головний з них — нащадок однієї з найшановніших на острові родин, улюбленець долі та жінок, успішний журналіст, спортсмен і плейбой Андрій Лучніков, який, власне і є лідером руху за повернення «острова Крим» у лоно СРСР. Засліплений ідеєю месіанства — російського і власного — він з енергією, гідною кращого застосування, пропагує, і таки продавлює ідею «возз’єднання». Ця засліпленість руйнує спочатку життя близьких йому людей, а згодом несе горе мільйонам жителів острова. 

Утім, не буду переповідати відомий текст, тим більше оцінювати його чи аналізувати. Свідченням його надзвичайної актуальності стали події останніх тижнів. Схоже, описані в книзі Аксьонова  принципи, а, можливо, й обставини прийняття важливих політичних рішень використовуються російськими можновладцями і тепер. А ще, такі ж теплі стосунки, як і в романі, має нинішня російська влада з праворадикалами-шовіністами, які, у повній відповідності з приписуваним Черчіллю висловом про «фашистів майбутнього, які називатимуть себе антифашистами», звинувачують у фашизмі ледь не весь навколишній світ, а вчорашню українську опозицію ще й величають «бЕндерівцями»... 

Подібність навіть у назвах: введення до Криму збройних сил в романі називається «військово-патріотичним святом «Весна», а естрадний шабаш після закінчення «референдуму» 16 березня називався «фестивалем «Кримська весна». Як же все ж таки  добре Василь Павлович Аксьонов знав креативний потенціал і спосіб думання московської верхівки, достойними спадкоємцями якої є нинішні власники кремлівських кабінетів! 

Певна річ, злодійкуватим Сергієві Аксьонову та Владимиру Костянтинову, які нині, за деякою інформацією, вже намагаються вихопити шматочки української власності в Криму з-під дзьобів російського крилатого мутанта, дуже далеко до харизматичного Лучнікова. І цілі їхні докорінним чином відрізняються від ірраціональних прагнень головного провідника ідеї Спільної Долі. Але результати їхньої діяльності є дуже схожими.

Цікаво, що чи не головними опонентами ідеї Спільної Долі виступають у романі кримські татари. Ті самі татари, про яких і думати забули в Криму сімдесятих років ХХ століття, коли Василь Аксьонов писав свою книгу. І сьогодні, в реальному житті, вони є єдиною згуртованою силою на півострові, яка майже у повному складі  виступила проти псевдореферендуму 16 березня. А ще, майже так само, як і в романі, безкровний спротив чинило армії прибульців і українське військо. І дуже не хочеться, щоб його офіцерів і солдат спіткала доля військовиків з книги. Нехай все ж таки роман залишається твором мистецтва, змушує співпереживати і думати, а не перетворюється на «Книгу доль». Хоча, справді, в нашому житті «бывают странные сближения»...