Чи належно вшановані ті, чиї дитячі роки опалила війна?

Я належу до категорії «дітей війни», повністю пізнав страшні лихоліття війни і хочу поділитися своїми спогадами, що доводилося переживати в ті часи дітям. Згадати і поставити запитання: а чи належно вшановані ті, чиї дитячі роки опалила війна?

Ніколи не зітреться з моєї пам’яті невелике мальовниче село Мар’янівка (Богушівська сільрада, тепер с. Малинівка Рожищенського району Волинської області), де всі проживали мирно та дружно.

У 1941-му я мав 4 роки. Батько був призваний до лав Червоної армії в перший день війни. Нас, дітей, лишилось з матір’ю троє: чотирьох, семи та десяти років.

У 1942—1943 роках переносили холод, голод, страшні знущання, боролися за виживання. Нас, напівголодних та заляканих, неодноразово мама водила ночувати в ліс, на болото річки Стохід у копицю сіна (дощ, комарі, страх назавжди залишилися в моїй пам’яті).

Пам’ятаю події українсько-польського конфлікту. 13 грудня 1943 року, приблизно о 10.00 годині ранку поляки оточили наше село, стріляли з гвинтівок з трьох боків. Селяни тікали лише через р. Стохід. Поляки увійшли в село, мою тітку Любу Демкову розстріляли в хаті з грудною дитиною на руках. Пізніше маленький Миколка помер. Ішов тітці лише 31 рік...

У селі поляки підпалили хату, привели чоловіків, хто не втік (вірив у людяність), та розстріляли... Один поляк, увійшовши до хати, поставив нас, трьох малолітніх дітей з мамою біля стіни, сам сів на стільці біля вікна, наставив гвинтівку та довго в мене цілився. Ми мовчали з переляку. Накінець мама тремтячим голосом відізвалася: «Прошу, не стріляйте дітей!» Він опустив гвинтівку, наказав щось кричати. Ми крикнули тричі, він вийшов з хати. Я дійсно дивився смерті у вічі.

Чоловіки, які врятувалися, самі запряглися в сани та зі сльозами на очах везли селом безневинно розстріляних своїх товаришів-односельців. Мені стискалося серце, я ходив по засніженій, червоній від крові дорозі...

...Весна 1945 року. Мама біжить від дороги до хати та кричить: «Лист! Лист! Живий!» Я біжу назустріч, спотикаючись, швидше. Я вперше бачив маму такою веселою. Це був лист від її рідного брата Адама Дмитрука з с. Любче, який був вивезений у Німеччину і від нього не було звістки. Хоч і для мене це було приємно, що живий дядько Адам, за яким мама не раз плакала. Але я пішов у клуню та заплакав, я чекав тата...

Та найважча, найтрагічніша, найжорстокіша доля випала моїй мамі, молодій жінці, коли на її тендітні плечі у 35 років звалилась непосильна ноша. Плакала щодня, а в мене стискалося серце. Не можу збагнути, як мама виживала з нами, де брала сили. Не спавши, голодною, рятувала нас від смерті. Щодня у неї було безліч роботи по господарству: своя земля, яку потрібно обробляти, приводити до пуття, збирати врожай, косити вручну і т. д. Та ще навесні 1944 р. вручну, лопатою, копала окопи від світанку до смеркання (я, як найменший, був з нею, копав...). Як зуміла це все перенести? Вічна їй пам’ять! Це був істинний патріотичний подвиг та героїзм зі сльозами на очах (ніким не оцінений).

Все це лише маленька часточка з моєї пам’яті про війну. Я бачив і німців, і Червону армію, і партизанів, і справжнього сина полку.

Та ходіння по муках продовжувалося і після війни (особливо в кого не було батька). Голод 1946—1947 років, наплив голодних з-під Брянська та Калуги. Ділились, чим могли, хоч і самі часто бували голодні. З’являлись психічно хворі. Це було страшно.

Я з братом (9 та 12 років) орали своїм коником, не могли плуга підняти, мучились. У 12 років я ходив у Голоби (до 15 км). Там продавали хліб — одну буханку в руки. Якось мене витиснули з черги, прийшов додому без хліба.

Організовувались колгоспи. Сільськогосподарське знаряддя та коника віддали. Мамі з підрослою донькою наділяли до гектара коксагизу (рослина, схожа на кульбабу, з якої добували в повоєнні роки каучук). Вручну сапкою в тридцятиградусну спеку довбали щодня. Самі мордувались, падали, та відбудовували державу. На трудодні отримували 16 кг зерна на рік. Так було майже 10 років.

Стало краще лише з 1953 р., коли старший брат пішов у Радянську армію та почав висилати гроші, які отримував як сержант, щоб мама мала за що купити хліба, мила та солі. Я, підрісши, вже брався косити. За загиблого батька малолітні діти нічого не отримували.

Після війни ми отримали звістку, у якій повідомлялось: «Ваш чоловік та батько Демков Максим Іванович, знаходячись на фронті, пропав безвісти у травні 1944 року». В с. Переспа встановлений обеліск, де викарбувані імена односельців (та мого батька), загиблих під час ВВВ. У с. Малинівка 13 грудня 2009 р. (через 66 років), ми, родичі, відкрили пам’ятник безневинним жертвам українсько-польського конфлікту, де викарбувані імена загиблих від рук польських націоналістів (1869 — 1932 рр. народження).