Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Чоботи

Як мій дід втратив симпатію до росіян
16 січня, 2015 - 13:08

Мій дід по материній лінії Іван Новак був людиною непересічною. Маючи лише два класи церковно-приходської школи, вільно володів кількома європейськими мовами.

Німецьку знав, бо, дослужившись до капрала, кілька років відмарширував в австро-угорській армії, польську, бо народився і жив на теренах Східної Польщі. Французькою оволодів, бо змалку дружив (фактично будучи козачком), з дітьми місцевого дідича, дивака пана Врублєвського, що був звихнений на французькій літературі і культурі. В домі дідича гувернантом був якийсь Жером, покоївкою — мадам Жанетта, навіть кухаря пан Врублєвський запросив із самої Франції.

Тож не дивно, що в спілкуванні домочадців панувала виключно «лінгва франсез». Російську ж дід вивчив уже в старшому віці, бо з великою симпатією ставився до росіян.

Коли вибухнула Перша світова війна, російські війська обложили місто-фортецю Перемишль. Кілька перших штурмів успіху не мали, бо кільце фортів, побудованих з істинно німецькою старанністю, не могли зруйнувати навіть найпотужніші гармати.

Тоді російське командування вчинило цілком резонно: навіщо в даремних атаках губити тисячі солдатів, коли фортецю можна взяти облогою. Це виявилося мудрим рішенням, бо за якийсь час, з’ївши усіх своїх коней, австріяки капітулювали.

Навколишнім селянам міста Перемишль у час облоги також було несолодко, від перестрілок згоріло більшість хат, клунь і стодол. Люди і уціліла худоба голодували, тулилися по льохах і пивницях.

На превелике диво, у дідову хату жоден снаряд не влучив і в ній москалі облаштували свій штаб.

Неподалік, під старезною грушею-дичкою, поставили полкову кухню, в котлі якої вдень і вночі булькала навариста гречана або ж пшоняна каша.

Військові, мабуть, були не дуже голодні, бо біля цієї похідної кухні харчувалося чи не півсела. Російські солдати були добре зодягнуті й озброєні; добродушні, набожні, вони щоденно спішили на ранкову молитву, яку відправляв полковий капелан «батюшка Онуфрій».

Коли у сільських хлопчаків найбільше захоплення викликали офіцерські шаблі, то у дорослих — добротні, шкіряні з металічними підківками, солдатські чоботи.

Не дивно, бо не кожна галицька родина у ті далекі роки мала більше ніж дві- три пари чобіт. Дід розповідав, що в його багатодітній родині було дві пари чобіт — одна для дорослих, друга — для дітей.

Бувало, зимою, коли старший його син Андрій взув чоботи, то молодший Мирон біг до свого товариша-сусіда босяком, лиш на перелазах обтрушуючи сніг з посинілих ніг.

Російські офіцери, а були це переважно дворяни, спілкувались поміж себе по-французьки, тож коли дід заговорив до них на вишуканій «лінгва францез», його реноме (знав дід і це французьке слово), в очах «господ офицеров» виросло захмарно. Його пригощали пахучими папіросами, а дітей — рафінадом і шоколадом.

Після відпустки російської армії з Галичини, офіцери подарували «месье Жану» міцні солдатські чоботи і кілька російських книжок. Згодом, читаючи і перечитуючи їх, мій дід Іван, але до самої своєї смерті вільно розмовляв російською мовою, мовою Достоєвського і Толстого, бо саме такі книжки залишили йому «господа офицеры».

А в жнива 1944 року в село вступила Червона армія. Офіцери говорили на «матернім языке», а солдатським вітанням, увійшовши в хату і не знявши «фуражки», було: «Тетка, дай что-нибудь пожрать».

Якось у дідову хату зайшло кілька солдатів: «Дед, купи сапоги». І кинули на лавку нові кирзові чоботи. Оскільки ті «царські» він уже зносив, то чемно поцікавився: «Сколько они стоят?» «Буханку хлеба, кусок сала и бутылку водки». Ціна була помірною, чоботи дід купив.

А вже за годину в хату увійшло двоє офіцерів. Побачили на лавці чоботи, питають: «Где, дед, так твою мать, взял эти сапоги? Украл? Это военное имущество, пойдешь под трибунал!» Ще добру хвилю поматюкавшись, «товарищи лейтенанты» пішли, забравши чоботи, а заодно і дідову табакерку. Згодом він дізнався, що ті кляті кирзові чоботи лукаві москалі продавали у селі ще добрий десяток разів!

Після цього трафунку від дідової симпатії до росіян, не залишилось і сліду.

Володимир ГИЖИЙ, Львівщина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ