Чому Таганрог і Стародубщина не наші

Миролюбність і деяка легковажність українців завжди грали на руку нашим ворогам. Якщо ми й збиралися з силами, то зазвичай запізніло. Коли Тимчасовий уряд 1917 року не визнав північну частину Чернігівської губернії (так звану Стародубщину) частиною Української Народної Республіки, то на терені України опинилося лише 637 тисяч чернігівців. До Києва із Стародубщини тоді йшли телеграма за телеграмою: «Населення прагне злуки з Україною!» Або: «Союз землеводства Стародубського повiту прохає не від’єднувати Чернiгiвщини вiд рiдної України...» Голова Стародубського політвиконкому Парлюк слав до Києва телеграми від імені двохсоттисячного населення повіту, «яке вважає себе в історичному, економічному і географічному відношенні українцями».

На жаль, Київ у тій ситуації був безпорадним. Тому із Стародубщини, куди південна Чернігівщина й Полтавщина століттями постачали навіть хліб, більшовики почали масово вивозити все, що тільки можна було. Залізничники Новозибкова тоді скаржилися, що якби записувати всі випадки насильства, розстріли і знущання з українців, то не вистачило б цілого номеру Чернігівської земської газети (більш ніж десять великих аркушів).Це вам нічого не нагадує? Ми не знаємо імен тогочасних гіркіних і моторол, які хазяйнували тоді на Стародубщині, але усвідомлюємо, що сутність російського агресора залишається незмінною упродовж віків.

Аналогічною була ситуація на більшості прикордонних українських територій. Восьмого грудня 1917 року в Таганрозі відбувся «Окружний з’їзд волосних і сільських комітетів, робітників та українських організацій Таганрозької округи». На ньому були присутні 80 делегатів від 21 волості. З’їзд постановив, що таганрожці вважають себе частиною українського народу: «Домогтися, аби козаче військо (донських козаків. — Авт.) було зараз же виведено для того, щоб населення без всіляких утисків змогло виявити свою волю щодо прилучення Таганрозької округи до України». Але хто ж його виведе, якщо воно само не хоче? Своє могли б уже мати! Але щодо власного війська, то ми зазвичай виявляємо згубну недбалість. От і живемо без цих територій. Пригадую, колись у часописі «Україна» було надруковано лист молодого українця із Стародубщини, який вітав рух України до незалежності. Це було 1990 року. А 2014 року на головну площу окупованої ворогом донецької Дружківки вийшов із синьо-жовтим прапором Анатолій Водолазький, котрий таким чином протестував проти спроб Кремля відірвати Донбас від України. Чи не тому, що попереднім місцем його проживання був Таганрог? А бабуся-патріотка жила на Воронежчині. Добре відчули Водолазькі — як то бути в ролі пасинків Росії... Люди, налаштовані проукраїнськи, на відторгнутих територіях, звісно, є і тепер. Але нині їх лише одиниці. А могло б бути (з Кубанню, Курщиною і Ростовщиною) кілька незайвих для України мільйонів. Сталося так, як сталося. Та й нинішня ситуація дуже нагадує ту, що була століття тому. Просимо Росію вивести свої збройні формування із Донбасу, не нахабніти в Азовському морі, але Москва не реагує. Не реагує Кремль і на тиск Заходу.

Висновок: нація має бути сильною завжди, а не лише під час того чи іншого революційного сплеску. І якщо патріотів, які жили століття тому, ще можна зрозуміти й вибачити (не мали власної держави), то до нинішніх керманичів вимоги набагато серйозніші. І не лише до них, а й до кожного з нас. Нинішній конфлікт зі східним сусідом може тривати довго. На війну буде йти великий відсоток ВВП. Це — безумовні втрати і для освіти, і для культури, і для охорони здоров’я. А плюс лише один: у нас досить часу на зміцнення української ідентичності. Аби щасливішими були наші діти й онуки, ми маємо вистояти у двобої з імперією.

***

Могутня армія може утворитися лише на базі гордого і войовничого народу. Тому менталітет нам доведеться прискорено міняти... Можна пригадати, що й у самих колись було «орлине гніздо» — Запорозька Січ. Її вплив, на жаль, був обмежений; миролюбні гречкосії в Україні становили більшість. Тож робимо історичну поправку: наша Січ, себто стан душі українства, має бути справді великою. За великим рахунком, вона має збігатися з державними кордонами України.

З чого почати? По-перше, висловимо вдячність усіляким козацьким товариствам, «бойовим гопаківцям», «спасівцям», творцям молодіжних військово-патріотичних таборів. Повірте, їх не так уже й мало. Але треба ще більше. Щоліта дитячо-підліткова Україна повинна перетворюватися на великий вишкільний табір. Пройти вишкіл у військово-патріотичному таборі має бути престижно. За напрямками вони можуть бути різними, тому для них уже тепер можна писати десятки, сотні методичок. Це має бути всенародна творчість. Історикам, краєзнавцям, військовим — масово долучатися до цієї справи. Особливо тим, хто пройшов війну на Донбасі. Глибше вивчати досвід Фінляндії, Чечні, країн Балтії та, перш за все, власний. Українські дипломати повинні забезпечити хай і невелику, але постійну фінансову допомогу з боку країн Заходу. Адже вибір у нас невеликий: або здамося Росії, або будемо «нічним дозором Європи». Тому європейці мають усвідомити цю обставину. І цінувати нелегку, проте вкрай важливу місію українців. Тоді дипломатам буде багато роботи... І недипломатам теж. Адже українці звикли жити в умовах відносного комфорту, а тепер доведеться відвикати. Пам’ятаєте слова з пісні: «Шабля й люлька — вся родина»? Такі аскетично-жертовні люди у нас неминуче з’являться. Зрештою, вони вже є. Войовничість, патріотизм, гордість за свій край мають стати національними рисами українця. А «ватники» повинні стати історичним пережитком. Для суспільства необхідно, щоб зросла роль соціальних психологів, капеланів, людей, які пройшли війну. Вони мають стати частими й бажаними гостями в школах та молодіжних таборах. І при цьому навчитися виступати цікаво! Переконаний, що навіть за умов недостатньої синхронності дій (а її справді важко буде забезпечити в масштабах держави) загальний результат по Україні буде позитивним.