Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Для суду Iсторії: Свідчить Ю-997!

13 березня, 2009 - 00:00

Ця історія почалася далекого 1942 року в окупованій фашистами Одесі. Павло Коваль — студент приватного морехідного училища, молодий і сповнений сил та надій юнак. На навчання його відправили батьки, зібравши останні копійки. Грошей, звісно, не вистачало, тому доводилося працювати в порту — чистити котли, братися за будь-яку роботу, аби прогодувати себе і продовжити навчання. У період навчання Павло знайомиться з викладачем навігації. Цей педагог не тільки чудово викладав свій предмет, він був ще й знавцем історії України. Спілкуючись із учнями, він зумів прищепити і їм любов до рідного краю. Але джерелом цього патріотизму були не радянські і тим більше не фашистські уявлення про майбутнє України. У цей же час в місті почали з’являтись ОУНівські газети. Їх друкували у Львові та якимись невідомими шляхами доправляли до Одеси. А викладач навігації читав ці газети з деякими зі своїх учнів. Саме тоді в Павла і з’явилася віра в те, що Україна повинна й може звільнитись як від фашистського, так і від радянського режимів. Він почав брати участь у розповсюдженні цих газет та листівок. У середині 1943 року розпочались арешти й довелося втікати з Одеси. Частину друзів заарештувала німецька влада, а учнів морехідного училища почали забирати на роботу в Німеччину.

Діставшись у рідне селище Чечельник, Павло разом зі своїм товаришем, Стасишеним Олексієм, продовжив розповсюдження ОУНівської преси та листівок, які він привіз із собою. Звісно, це було дуже небезпечно, адже на одній із листівок, як пригадує Павло Назарович, було зображено вояка, що багнетом проколює Гітлера.

У 1944 році, коли радянські війська вигнали фашистів із Чечельника, Павлу виповнилося 18 років. На той час він мав добру освіту, знав німецьку мову і, звісно, будував плани на майбутнє. Розпочалася мобілізація, і його разом з іншими молодими хлопцями викликали до військкомату. За результатами співбесіди та медичної комісії запропонували відправити до льотного училища.

На той момент хлопець для себе вирішив, що поки з рідної землі не вибили фашистів, усі хто з ними борються, — «свої».

26 квітня 1944 року Павла викликали до військкомату і там же заарештували. За декілька днів до цього один із його товаришів запропонував віднести агітаційні матеріали до уповноваженого радянського офіцера. Але, запідозривши зраду, він знищив усі газети й листівки. Мабуть, кілька днів за ним слідкували, але, не дочекавшись явного приводу, викликали до військкомату.

Страх живе в нас доти, поки не станеться невідворотне.

Пауло Коельо

З цього часу згадує Павло Назарович: «Моє життя перетворилося на справжнє пекло, і, можливо, якби я знав в той момент, через що доведеться пройти, то просто не витримав би тої страшної правди. Мене завезли у в’язницю в Вінниці. Там я провів майже рік і весь цей час доводилося терпіти страшні знущання, тортури і нескінченні допити. На допити викликали в будь-який час доби, частіше вночі.

За столом сидів слідчий, позаду нього світила потужна лампа, через кілька хвилин починали страшенно боліти очі і голова, а потрібно ще було відповідати на сотні безглуздих запитань.

Одного разу мене привели на допит трохи раніше, і до того як ввімкнули лампу, у відбивачі я встиг побачити, що під правою рукою слідчого відкритий ящик стола, а в ньому лежить пістолет. І знову посипалися запитання, на які в мене не було відповідей. Слідчий вхопив мене за комір светра і смикнув догори, вдарив по підборіддю. Від цього в мене потріскалися передні зуби. Більше терпіти я не зміг. Схопив стілець і вдарив ним слідчого. Слідчий потягнувся за пістолетом, але, на моє щастя, стіл виявився не пригвинченим до підлоги і я перевернув його. Позаду почув тупіт ніг, відчув удар і втратив свідомість. Прийшов в себе лежачи на підлозі біля умивальників, весь мокрий. Мабуть, мене відливали водою. Біля одного з умивальників стояв чоловік у військовій формі льотчика. Я не знаю, хто був цей чоловік, завдяки його словам я залишився живий. Він сказав: «Синок, якщо хочеш жити, то підписуй усе, що тобі кажуть, признавайся у всьому — інакше замордують». І я підписав, підписав усе, що вимагалось: і антирадянську агітацію, і навіть сприяння окупаційній німецькій владі. Для цього слідчі десь розкопали наступний епізод.

Під час окупації румунські солдати забрали в однієї з сусідок теля, і мене як знавця німецької мови попросили переговорити з німецьким начальством. Я прийшов до офіцера і сказав, що німецькі солдати хочуть молока, а для того, щоб було молоко, потрібно віддати теля. На мій подив цей офіцер викликав румунських солдат і змусив віддати господині конфісковане. На допитах мені це пришили як сприяння окупаційній владі. Але це, мабуть, уже не мало ніякого значення, тому що машина нищення чітко виконувала свою справу і кількість епізодів не міняла наслідків. Наприклад, випадок, коли я вдарив слідчого, на суді не фігурував. Мене ж тоді так побили, що тіло нагадувало кусок м’яса. І кілька місяців співкамерники давали мені можливість майже весь час лежати, а це, повірте, було дуже милосердно з їхнього боку, бо місця в камері вистачало тільки для того, щоб спати по черзі, а всі інші повинні були чекати стоячи. Коли я більш-менш зміг триматися на ногах, мене почали викликати на суд. Викликали по 20—30 чоловік в маленьку кімнатку, а судили двох-трьох, при цьому всі інші кілька годин стояли щільно притиснувшись один до одного. Це була страшна мука та ще один із способів зламати нашу волю.

Нарешті дійшла черга і до мене, за вироком суду я отримав 20 років таборів.

* * *

У квітні 1945 року нас в товарних вагонах відправили по етапу в Красноярськ. Везли декілька тижнів. Зупинялися майже на кожній станції пропускаючи більш важливі вантажі, ніж людська маса ув’язнених. Кожний день перераховували «калатушкою». Зганяли всіх у кінець вагону і по одному переганяли в інший. Коли перебігав повільно, намагались вдарити дерев’яним молотком по ребрах. Тому, прибувши до Красноярська, добра частина в’язнів була з поламаними кістками. У Красноярську нас вивантажили в чистому полі, дали бухти колючого дроту і брезенти. Дротом ми самі себе обгородили, а з брезентів зробили палатки. В цьому тимчасовому таборі потрібно було перечекати, поки Єнісеєм пройде льодохід і розпочнеться навігація. Спали на замерзлій землі, годували нас наркомівським пайком. Це мінімум, при якому людина може вижити. Але багато хто не вижив, так і не дочекавшись пароходу «Марія Ульянова», яким нас по Єнісею відправили в Дудінку. На час нашого плавання до Дудінки видали сухий пайок — трохи сухарів і кубинський цукор. На кількох чоловік дали по банці консерви. Опускаючи мотузкою металічні банки від консерв в Єнісей, ми брали воду, і дехто з в’язнів розводив в ній цукор і пив. У кого шлунок був слабкий, відразу починалась діарея, у декого кривава. До Дудінки також добралися не всі.

У порту нас розвантажили і погнали на пересилку. Чотири кілометри до пересилки для кожного з нас були дуже довгими, тому що по обидві сторони дороги стояли активісти, які жбурляли в нас камінням, називаючи запроданцями і фашистами. Ми йшли щільними рядами — жоден камінець не впав на землю, не поціливши в когось.

За рік проведений у слідчій в’язниці і за кілька тижнів етапу до Норильська я бачив, як гинуть сотні в’язнів. І знаючи, що попереду в мене 20 років таборів, я розумів, що шанси пройти цей шлях у зворотному напрямку в мене дуже невеликі.

Але надія завжди дає сили жити і терпіти. Ті, хто втрачав надію, гинули.

* * *

Спочатку я попав у табір Коларгол, працював на будівництві залізниці до мраморного кар’єру. Для того, щоб прокласти залізницю, потрібно було виконати земляні роботи, а саме: прибрати декілька великих пагорбів і вирівняти полотно. У вічній мерзлоті розжареним ломом ми робили отвори, у які закладалася вибухівка, потім ця вибухівка підривалася і на дні воронки знову робилися дірки та закладалася вибухівка. Так зроблено десятки шурфів, найбільший з яких був глибиною 28 метрів. Гази від вибухівки на дні шурфу не розсіювались довгий час, і ті, хто опускався вниз для земляних робіт, труїлися цим газом, хворіли і помирали. Потім у всі ці шурфи було закладено декілька тон вибухівки, яку ми доправили на своїх спинах. Усіх евакуювали і підірвали вибухівку — від пагорба, що стояв на шляху залізниці, не залишилось і сліду. Довжина залізниці 3,5 км. Будувалася вона шість місяців, і для багатьох це були останні місяці життя.

Надія на те, що дотягну до кінця терміну, з’явилася тоді, коли я почав працювати на БОФ («Большая Обогатительная Фабрика»), де на роботу одночасно виходило по 12 тис. людей. Це були не тільки в’язні, але й вільнонаймані працівники.

Встановлювали американське обладнання для збагачення руд кольорових металів, які добувались біля гори Шмідта. Керівником будівництва був інженер Вальц. Він говорив, що тут немає в’язнів і вільнонайманих, а є працівники. Я був гарним спеціалістом — працював зварювальником і був призначений майстром бригадної дільниці.

У той час у мене в бригаді працював один вільнонайманий робітник, з яким я потоваришував та мав гарні довірливі стосунки. Якось я розповів йому про те, як ми йшли в Дудінці на пересилку і нас закидали камінням активісти. Я помітив, що після цієї розмови в його поведінці стався ніби якийсь надлом. І тільки через кілька місяців він зі сльозами на очах попросив у мене вибачення і сказав, що він один з тих активістів. Також розповів, що перед тим у них на роботі провели збори і повідомили, що будуть доправляти до в’язниці запроданців і фашистських прихвостнів. Потім вивели на дорогу і сказали, що вони можуть кинути камінням по тих, хто на боці фашистів.

* * *

Одним із найважчих випробувань було терпіти знущання табірної охорони. Більшість охоронців — це спеціально підібрані садисти, які мали показати в’язням їхнє місце.

Пригадується такий випадок. До нас в табір попав професор Львівського університету Райхер. Охоронці вибрала його об’єктом своїх знущань. Він захворів, але, не дивлячись на це, ходив на роботу. Тому що для тих, хто фізично не міг працювати, давали наркомівський пайок — 450 г хліба, два рази в день суп і 200 г каші. В заполярному кліматі, коли морози доходили до – 60° С, вижити при такій кількості їжі було майже неможливо. Тому за будь-яких умов не можна було хворіти, потрібно було працювати і заробляти додаткову пайку. Ми допомагали як могли, але Райхеру ставало все гірше, і ось після того, як нам прийшлося його кілька разів нести на руках з роботи до бараків, він не зміг стати до праці. Щоб заробити додаткову пайку, довелося чистити туалети. Охоронці отримували від цього особливе задоволення: професор чистив туалети. На все життя я запам’ятав його слова: — «Всяка робота, яка приносить користь людям, не може бути принизливою».

Для того, щоб Радянський Союз був забезпечений кольоровими металами, у норільські табори звезли з усього ГУЛАГу спеціалістів в металургійній галузі — вчених, інженерів, кваліфікованих працівників. Щоб підвищувати кваліфікацію і відповідно продуктивність праці у таборі навіть були організовані спеціальні курси. І хоча це було не найкраще місце для здобуття освіти, але я вдячний долі за те, що зміг там отримати знання, які ставали мені в пригоді протягом усього життя.

* * *

Найважче і найстрашніше згадувати останню частину мого табірного життя.

Після смерті великого вождя, для того, щоб приховати страшні злочини в системі ГУЛАГу, розстрілювали цілі табори. Звісно, причину цих розстрілів табірне начальство повинно було вигадати або спровокувати. На початку липня 1953 року частину нашого табору відгородили і в бараки на відгородженій території привезли власівців. Якось у них виник бунт. З вишок почали стріляти охоронці, тільки чомусь постріли були не по власівцях, а по нас. У відгороджених бараках не загинула жодна людина натомість у нас було вбито 18 чоловік. Стало зрозуміло, що це провокація... Наступного дня на роботу ніхто не вийшов — хоронили розстріляних. За те, що ми не пішли на роботу, отримали врізаний пайок.

З поведінки охоронців ми відчули, що готується щось страшне. Недалеко від табору проходила залізниця, і ми вирішили спробували нагадати про своє існування. Вирізавши великі літери з фанери і картону, склали напис: «Нас морят голодом. Сообщите товарищу Берии».

У ніч з 2 на 3 серпня 1953 року в частині огорожі, яка виходила в долину, вирізали колючий дріт і наказали виходити. Ніхто не виходив. На територію табору в’їхали машини з озброєними людьми, і нас почали вигонити з бараків. Тих, хто не встигав вийти або не захотів, розстрілювали автоматники зі Студебекерів. З усіх сторін лунали постріли і падали мертві в’язні. Ті, хто в нас стріляли, не були вдягнені у військову форму. І це не була табірна охорона. Але справу свою вони знали добре, було видно, що це для них звична робота. Пізніше ми дізналися, що це були спеціальні загони, які придушувати бунти по всій території СРСР.

Через дірку в огорожі нас погнали в долину. Коли виходили з табору, мене штрикнули штиком у живіт. Болі не відчув, почув тільки хрускіт кісток. Я знав, що поранення в живіт смертельне і приготувався померти. Було дивне відчуття, я біг, очікуючи смерті, а сили не втрачались. Знав, що це мої останні хвилини. Страх за життя розчинився в тумані. Були тільки велика злість і образа, що ніколи не зможу повернутись на рідну землю і не побачу хвору маму. Я доторкнувся рукою до живота, щоб подивитись, чи не йде кров, але крові не було. У цей момент один з охоронців вдарив мене залізним прутом по голові. З під шапки струмком потекла кров, заливаючи очі. Я згадав, що коли вибігав з бараку, положив за пазуху найцінніше, що в мене було — кілька технічних книжок. Отже хрустіли не кістки. Книжки спасли життя. Ось тільки чи надовго?

Очі злиплися від крові, тому я нічого не бачив. Почув постріли. Зачепившись за чиєсь тіло, впав. На мене теж хтось звалився. Легені заповнилися солодким відпаром крові.

Лежав дуже довго. Мабуть, десь близько трьох годин. Думав про те, що нас усіх скидають в одну яму, викопану у вічній мерзлоті. Трупи порахують і запишуть номери з тілогрійок.

Мій номер Ю-997 звірять з особовою справою і викреслять із списків живих.

Я чекав, поки почнуть прибирати трупи і добивати тих, хто лишився живий.

Почув вигуки «Снять оцепление!» і звук автомобільних двигунів. Почали шукати живих. Мене підняла санітарка, побачила кров, зняла шапку і перев’язала рану. Усім, хто лишився живий, наказали йти в табір.

Повернувшись у барак я спав майже добу. Пройшло кілька днів. Приїхала комісія з Москви. Начальник комісії генерал Вавілов особисто допитував мене та інших в’язнів. На наступний день 7 офіцерів з управління таборів застрелились. Це був переломний момент. Режим утримання став менш жорстоким, годувати стали трохи краще. Ми знову вийшли на роботу.

Згідно списків у таборі до 2 серпня 1953 року було 3 337 в’язнів, а після залишилося 1 033. Пройшло 55 років, але до цього часу майже кожну ніч мені сниться серпень 1953 року. Вдома як реліквію я зберігаю підручник з креслення з діркою від штика. Це книга, яка врятувала мені життя в таборі і дала роботу на волі.

У серпні 1991 наша держава стала незалежною. Серед загиблих у серпні 1953 було багато тих, хто поклав своє життя на вівтар цієї незалежності.

Між цими двома датами лежить величезна прірва. Це не просто проміжок в 39 років — це ціла епоха. Під час цієї епохи — відносно ліберального режиму в нас, в’язнів, вкрали право на пам’ять. Наші терміни ув’язнення повинні були називатись «працею на будівлях комунізму».

Підсумовуючи прожиті роки, боляче дивитися на те, що відбувається в державі останнім часом. Більшість політиків, втративши залишки совісті, спекулюють на історичній пам’яті, рвуть країну на шматки, заробляючи відсотки до рейтингів. Чи є ці поводирі патріотами? Чи можуть вони витягнути державу з прірви? Відповідь очевидна.

Дуже хочеться, щоб ще за мого життя сталися зміни, які зроблять неможливим повернення до тоталітарного імперського минулого.

І я в це вірю».

Зі слів Павла Назаровича Коваля записав Олег НИЧ, м. Чечельник, Вінницька область. Фото автора
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ