Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

До 100-річчя сірожупанної дивізії

На Волині пам’ятають тих, хто вчив співати «Ще не вмерла Україна»
5 квітня, 2018 - 19:56

ХХ століття — непростий період в історії України: 1914 року вибухнула Перша світова війна. У ній взяли участь чотири мільйони українців, які, на жаль, воювали в арміях ворогуючих країн: одні — у військах Російської імперії, інші — у військових з’єднаннях Австро-Угорщини. Революція 1917 року поклала край існуванню Російської імперії. Історія дала Україні шанс ще раз поборотися за незалежну державу.

У таборах для військовополонених Фрайштдадт та Йозефштайдт у Австрії перебували від 200 до 500 тисяч полонених українців — вояків армії Російської імперії. Союз визволення України, утворений у Галичині 1914 року, постановив, що ці військовослужбовці повинні служити молодій Українській Народній Республіці. З Австрії через Польщу військових транспортували до України; оскільки Володимир-Волинський розташований близько до кордону з Європою, то формування дивізії розпочалося саме в цьому волинському місті. У березні 1918 року до Володимира прибув австрійський капітан Кватерник і його помічник, сотник українських січових стрільців Іван Коссак, які приступили до формування дивізії. Капітан Кватерник, хорват за походженням, звернувся до українців з мудрими словами, які є актуальними і нині: «Якщо хочете Україну, то треба багато працювати для неї».

Володимир-Волинський стояв тоді в руїнах, як і вся Волинь. Як відомо, російська царська армія при відступі використовувала тактику «випаленої землі»: знищували будівлі, продовольство, щоб нічого не залишити суперникам — австрійцям. Тому прибулі вояки мусили багато працювати, щоби привести до ладу казарми на західній та північній околицях міста, впорядкувати територію. Їхнім одностроєм був короткий сірий жупан (звідси й назва дивізії — сірожупанна; у сусідньому Ковелі діяла синьожупанна дивізія). Офіційна її назва — Перша козацько-стрілецька дивізія. На лівих рукавах вояків були оригінальні знаки розрізнення: у підстаршин — срібні колоски (як символ врожайності України), а у старшин — золоті колоски. Дивізія складалася із чотирьох полків піхоти, гарматного дивізіону, кінної сотні, медичної та господарської частин. На початку свого утворення дивізія складалася з більш ніж шести тисяч військових, у майбутньому їхню кількість планувалося збільшити до 15 (!) тисяч. 1918 року військовики налагодили дружні контакти з жителями Володимира-Волинського — вони фінансово підтримували українські школи, а діти навчилися в них співати національний гімн «Ще не вмерла Україна».

Наприкінці серпня 1918 року дивізія прибула до Києва, де вже встановилася влада гетьмана Павла Скоропадського. Він скептично ставився до сірожупанників, вважаючи, що люди, які побували в полоні, не можуть служити йому, тому скоротив їх наполовину. Згодом військових відправили на схід України захищати Українську державу від наступу більшовиків. 1920 року дивізію було розбито поляками, а її залишки утворили 4-ту Холмську дивізію УНР.

І досі ростуть у Володимирі-Волинському дерева, посаджені сірожупанниками в районі військкомату(там був їхній штаб), а за Юріївською церквою зеленіють столітні граби, теж посаджені ними. Хоча бойовий шлях дивізії був недовгим, але ці вояки залишили по собі добрий слід як борці за волю України.

 

Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments